ye-logo.v1.2
4 Грудня, 2020

Cвяте й величне почуття

Суспільство 1442

Стояла під яблунею, що от-от вибухне ніжним цвітом, бо бруньки налились живодайним соком, і вдивлялась у неозору далечінь.

 Обрій неба яснів вранішнім сонцем. Світло було на душі і в Анастасії. Вже кілька днів поспіль її хвилює незбагненне відчуття радості. Може, це перед приїздом дітей? Адже усі – донька і зять, сини й невістки, семеро онуків – приїдуть до неї на великодню гостину. Вже кілька днів клопочеться, аби гідно їх зустріти. Потім дочка з невістками знову сваритимуться, що багато наготувала. Та ж не всидить вона без діла, бо не звикла до такого…
До Великодня лишалось два дні. Настя прибирала, пекла паски, укотре обходила своє обійстя, щоб пересвідчитись, що кругом лад. І все хвилювалась, чи встигне зробити заплановане.
У переддень свята, ще й сонце не прокинулось, а вона вже вертілась по хаті, як муха в окропі. На плиті шкварчало, варилось, смажилось. Робота кипіла. Аж раптом у двері постукали.
- Не втрималась, щоб не сказати тобі новину, -- заторохтіла ще з порога подруга дитинства Ольга. – Вітька приїхав…
Стрепенулась. Завмерла. Піввіку минуло відтоді, як бачились із ним востаннє. Відколи попрощались самими поглядами, аби не сказати зайвого…
… Знала Віктора ще змалку. Малими разом у піску бавились, а як попідростали, то старший на три роки хлопець став усе частіше ходити у гурті однолітків. Настя ж дружила з його молодшою сестрою Ольгою. Спершу дівчата навіть трохи образились на Віктора, що ігнорує їх, а потім вирішили – він старший, значить, так треба.
Коли їм було по п'ятнадцять, Вітю забрали в армію. Настя прийшла на солдатські проводи у ясно-синій шовковій сукні. Струнка й неймовірно гарна, із заплетеною віночком косою, вона одразу привернула до себе увагу. Товариші Віктора стали загравати.
- Ану киш! Налетіли, як круки! – жартома гримнув Віктор і запросив її на танець.
Чомусь здався їй ще вищим і кращим, ніж зазвичай, таким рідним і близьким. Особливо, коли його міцні теплі долоні рішуче обвивали її стан, і коли у запальній польці раз по раз торкалися тілами. У Насті аж у голові запаморочилось. Тонула в пильному погляді його тепло-карих очей і не знала – сміятись їй чи плакати.
Того ж вечора уперше провів дівчину додому. Вже біля воріт, трепетно торкаючись її плечей, накинув свій піджак, щоб не змерзла. Ловив тремтячі від хвилювання руки, тонув у бездонних очах. Вона звела догори розпашіле лице й зустрілась із ним вустами. Той перший цілунок пригадує й досі…
- Чекатимеш мене? – спитав за мить, коли, червона від збентеження, сховала обличчя в долонях.
- Так, - ледь чутно прошепотіла, розвернулась і чкурнула до хати.
Приїхав у відпустку аж через рік. Служив на далекому Забайкаллі, тож частіше навідуватись не міг. Провели разом кілька незабутніх радісних днів. І з кожною миттю розуміла, що навіки втрачає голову.
Батьки з обох боків уже охоче родичались і потай обговорювали майбутнє весілля. Бо ж доки Вітя відслужить, то Настя й школу закінчить. Чого ж тягнути кота за хвоста? А як раділа від тих розмов сама дівчина! Швидше б минули два роки…
Нарешті – випускний бал. Вона – прекрасна й щаслива. Поруч – коханий Віктор. Але того ж вечора дізналась, що хлопець планує вступати до військового інституту. Спершу хотіла відмовити, але побачила в його очах рішучість і передумала. Доведеться ще чекати. Тільки ж як довго?
Літо минуло, мов один день. Невблаганна осінь зібрала Віктора в дорогу, і знову довелось прощатися… Настя пішла на курси медсестер. Згодом влаштувалась у місцевій лікарні працювати санітаркою, а пізніше – медсестрою. З Віктором бачились двічі на рік – на зимових та літніх канікулах. Був уже на третьому курсі. Чекала, що запропонує одружитися, але хлопець мовчав.
Розмірене життя з ніг на голову перевернув приїзд у село молодого лікаря. Красивий і ставний Пилип Едуардович викликав ажіотаж серед жіночого персоналу. Але звернув увагу лише на Анастасію. І вже через кілька місяців, після довгих наполегливих залицянь, уперше провів її додому…
- А як же Вітя? – витирала сльози ненька, ладнаючи доньці весільну сукню.
- Скільки можна його чекати? До сивої коси в дівках засиджуся. Он у подруг вже діти підростають, а Вітька останнім часом навіть не згадував про весілля.
Літо гарячими руками обіймало розпашілих від танців гостей. Враз усі змовкли, навіть музика завмерла – до молодят, міряючи великими кроками відстань, ішов Віктор. У руках – величезний букет червоних троянд. Настя затріпотіла осиковим листочком.
- Вітаю! Щастя вам і діточок здорових, - видихнув, не зводячи з неї очей.
І стільки болю було в тому погляді, стільки гіркоти! Сам собі налив чарку, перехилив, вигукнув «гірко» і пішов, не озираючись…
Відтоді минуло піввіку. Вже давно немає поруч Пилипа – розлучились, коли ще діти були малими. Чи занадто різними були, чи Настя його ніколи по-справжньому не кохала? Хтозна…
А зараз звістка про Віктора так збурила їй душу, рвонула серце, що аж подих забило. До самісінького вечора не могла заспокоїтись…
До церкви зійшлось багато люду. Всі урочисті, радісні, зі святом один одного вітають. Ще й день видався гарним, сонячним. Звела Настя очі в небо – чисте-чисте, глибоке і ясне, як сама молодість. Поставила свій великодній кошик на траву – вже зараз отець Володимир святитиме.
- Христос Воскрес! – пролунало поруч.
- Воістину Воскрес! – відповіла, озирнулась і зустрілась поглядом із Віктором.
Не змінився. Гарний, високий. Тільки сивина сріблом голову припорошила і скорботні зморшки залягли поміж брів та навколо вуст. А очі – такі ж карі, теплом наповнені…
Увечері, коли провела дітей та онуків, ще навіть не вляглась курява від їхніх автівок, у шибку постукали.
На порозі стояв Віктор. Згадалось усе, давно заховане у закутках серця. Схлипнула і зойкнула самими губами:
- Пробач!
Чоловік пригорнув її до грудей і прошепотів:
- Стільки часу минуло. Все забулось, стерлось роками. Не треба згадувати…
Вони проговорили цілу ніч. Вже й треті півні заспівали, а пара сивих голубів туркотіли під розквітлим старим абрикосом, заворожені неповторним ароматом весни. Зі слів Віктора дізналась, що вдівець, має сина, невістку, двійко онуків.
- Скажи, а ти була по-справжньому щасливою з чоловіком? – раптом спитав.
- Так. І цей чоловік – ти…
Запала мовчанка. Віктор ніжно торкнувся її волосся, виплутуючи рожеву пелюстку абрикосової квітки. Настя завмерла – такий він був гарний у перших променях світанку! Ніби й не було довгих років розлуки…
… За рік, у Світле Христове Воскресіння Анастасія йшла до храму з гордо піднятою головою. А як по-іншому, коли поруч коханий чоловік! Віктор ніс великоднього кошика й лагідно усміхався дружині. Це їхній перший спільний Великдень. День, наповнений святим і величним, незгасним почуттям…

Ірина ЯСІНСЬКА.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Здам житло

  Так  Ні, дякую