Але в цьому номері ми вирішили розповісти про звичайних людей, яких ми бачимо мало не щодня, і які є обличчям нашого міста, творить його життя, його історію.
Сурдоперекладач Ольга Рибак: “Я розмовляю руками”
Перекладач жестової мови Хмельницької обласної організації УТОГ Ольга Рибак народилася в сім'ї інвалідів по слуху. Мама дівчинки не чула взагалі, батько ходив зі слуховим апаратом. Тож Оля з перших хвилин свого життя опинилася у світі глухих.
“Жестову мову я знала з дитинства, каже Ольга, - бо, щойно почавши розмовляти, паралельно вчила і її.
З 2008 року в області почала працювати програма доступу людей з інвалідністю до інформації. І з того часу інформаційні телепрограми почали перекладатися. Спочатку новини, згодом і передачі суспільного напрямку.
Тож я з моєю колегою пішли працювати ще й на телебачення. Було чимало цікавих і курйозних випадків, але найцікавіше було перекладати нашого колишнього прем'єр-міністра, бо спочатку мені для себе треба було перекласти з “азаровської” мови на українську, а вже потім - на жестову.
Зараз мій здоровий син спілкується з моєю мамою мовою жестів. Як і мене, його ніхто цьому не вчив, бо це як звичайна мова, тільки в іншому вигляді. І ніхто йому не казав, що з бабусею потрібно спілкуватися саме так. Просто він змалечку звик говорити нею без слів”.
Працюючи з глухими людьми, таким, як Ольга, потрібні терпіння і такт, бо важко жити подвійним життям, коли ти, хочеш того чи ні, знаєш про твоїх підопічних те, чого не хотів б знати. Але вони звертаються до тебе, телефонують, приходять додому, бо нерідко ти для них - єдиний зв'язок із зовнішнім світом. Одному потрібен перекладач на весіллі, іншому в лікарні, ще комусь у суді. І ти змушений переживати ті ж емоції, що й люди, які в прямому сенсі вкладають свою долю у твої руки.
“При підготовці до весілля, в день весілля я постійно при наречених, - продовжує Ольга. - Так само з вагітними жінками: я з ними з перших днів вагітності - разом ходимо до лікаря, на огляд, на курси... Словом, усюди, куди ходять майбутні мамочки.
Якось одна вагітна жінка попросила піти з нею на пологи. Я тоді відмовилася, боялася, бо у самої ще не було дітей. Думала - злякаюся і не захочу народжувати. А тепер би пішла. Але поки ніхто не кликав...”.
Продавець Ірина Пустохіна: «Зараз хмельничани рахують кожну копійку»
За словами Ірини Пустохіної, вона з 1997 року торгує субпродуктами у м’ясному павільйоні. «Покупці за цей період майже не змінились, хіба що їхня купівельна спроможність, – ділиться враженнями Ірина Вікторівна. – Зараз хмельничани рахують кожну копійку. Люди збідніли. Особливо шкода бабусь, які лише ходять-дивляться, й зрідка – купують. У них кожна гривня пенсії – розписана. Тому, коли купують, обирають, що подешевше, а беруть грамами, а не кілограмами... З відкриттям великих супермаркетів, ринок втратив значну частину покупців. Вони почали ходити за субпродуктами та м’ясом не до нас, а до великих магазинів».
Як розповідає пані Ірина, контингент її покупців – різний. Купують як для хмельницьких кафе-барів-ресторанів, так і для себе та своїх домашніх улюбленців. Серед її покупців – звичайні пенсіонери та домогосподарки, заможні хмельничани, у яких найбільшим попитом серед субпродуктів користуються печінка та язики.
Поповнювач рахунку Микола Ткач: «Вдячний долі, що знайшов своє місце у житті, що я комусь потрібний»
Вперше побачивши Миколу Ткача за роботою – одні дивуються, другі – хвалять, треті – ставлять, при нагоді, у приклад. Воно й не дивно, адже залишившись без ноги, чоловік не склав руки й не сів рідним на шию. 55-річний Микола Юхимович проходить щодня 15 кілометрів на милицях хмельницькими речовими ринками. Але чоловік не просить милостиню, а вже три роки поповнює рахунки мобільних телефонів, власним потом і працею заробляючи на хліб.
Півроку пролежавши вдома й виношуючи ідею про можливу роботу, навесні 2011-го Микола Юхимович спробував поповнювати рахунки мобільних телефонів. «Починав на Кам’янецькому переїзді, – каже чоловік. –Також якийсь час працював на овочевому ринку в Дубовому та автобазарі у Лезневому, потім – перейшов на речовий ринок. Перших півроку заробітку майже не було: поки звик та розібрався у нюансах роботи, поки з’явились перші клієнти. Побачивши мене, люди по-різному реагують. Ті, хто вперше мене зустрічають, як правило, табличку з інформацією про поповнення рахунку не помічають. Думають, що я ходжу й прошу милостиню, тому кладуть у руку гроші. Але я – повертаю. Кажу, що я тут не жебракую, а працюю. Або цікавлюсь, на який номер телефону «закинути» гроші.
Вдячній долі, що знайшов своє місце у житті, що я комусь потрібний. З власного прикладу знаю: і на одній нозі можна заробити на шматок хліба, і для цього не потрібно ні в кого і нічого просити. Головне – не сидіти, склавши руки».
Перукар Світлана Маслова: «Часи, мода на зачіски та стрижки змінюється, а чоловіки-хмельничани – ні»
Майстер-перукар І-го розряду Світлана Маслова – одна із старожилів перукарні «Руслан», що у центрі Хмельницького. Її знає кілька поколінь хмельничан: від простих робітників до міських чиновників, від поважного віку дідусів до юних дошкільнят. Воно й не дивно, адже ця приємна жінка понад 40 років «окультурює» волосся хмельницьких чоловіків.
Отримавши у 1971 році диплом майстра-перукаря широкого профілю й розпочавши трудовий шлях перукарем у військторзі, у 1973-му Світлана Іванівна влаштувалась до перукарні «Руслан». «Якщо зараз наш колектив жіночий, то на початку 1970-их у ньому переважали чоловіки – старі євреї, – згадує Світлана Маслова. – Коли прийшла до перукарні, в ній працювали лише дві жінки. Тоді у нас було п’ять крісел і дванадцять майстрів, зараз – на одне крісло та два майстри більше. У нас – дружний колектив, спрацьований десятиліттями. Більшість наших клієнтів роками тут стрижеться – багатьох по іменам знаємо. Спочатку самі ходили, потім синів водили, зараз вже з онуками приходять. Одного хлопця бабуся після уроків на стрижку приводила, нині ж він вже з дітьми до нас ходить. Часи, мода на зачіски та стрижки змінюється, а чоловіки-хмельничани – ні».
За словами Світлани Іванівни, у середині 1980-х у хмельницьких чоловіків користувались попитом укладки. «Пам’ятаю, Новий рік на носі – треба йти додому, накривати стіл, а у нас тут черги до 23 години на укладки, – згадує Світлана Маслова. – Адже тоді у місті працювало перукарень 15, а не кілька сотень, як зараз… А у 1990-их усі стриглись під «братків».
Майстер-перукар розповідає, що найбільше клієнтів у них зранку, в обідню перерву та ввечері, коли чоловіки повертаються з роботи. А ще – напередодні свят та перед першим вересня. Одні – приходять за записом, інші – чекають у живій черзі. «Приємно, коли, зустрівши у місті, клієнти вітаються, – каже жінка. – Рада, що чоловіки йдуть з перукарні у гарному настрої. Значить, ми не дарма тут працюємо».
“Спілкуючись з дітьми, вчишся радіти кожному дню”
Щодня Наталя Миськова виховує понад 30 дітей. Кожен потребує уваги і догляду, кожного треба вислухати і зрозуміти, зацікавити заняттями і навчити новому... А вдома на неї чекають двоє синів, 10-річний Влад і 8-річний Богдан, яким теж потрібно приділити увагу. Та клопоти з галасливими і непосидючими дітьми зовсім не втомлює 35-річну Наталю. Більше того — кращої роботи для себе вона не уявляє.
Вона легко знаходить спільну мову з дітьми і переконана, що головне в цій справі — любов і розуміння.
“Тут байдужість не пройде. Діти відчувають, якщо ти їх щиро любиш, радієш їхнім успіхам, тоді відкриваються тобі, - розповідає вихователька. -
Діти приходять поділитися радістю або смутком, поскаржитися на щось. Щоб зрозуміти, як поводитися в кожній ситуації, намагаюся ставитися до усіх діток, як до своїх”.
Наталя переконана, що вихователь повинен поводитися з підопічними як з цілком сформованими особистостями, які мають власні погляди і переконання. “Вони по-своєму дорослі, здатні багато зрозуміти і навіть навчити нас, дорослих, адже не обтяжені досвідом і стереотипами, а тому сприймають світ безпосередньо”, - каже жінка.
Наталя — автор посібника “Креативно-логічний тренінг з дошкільниками”, системи виховання у дітей людяності за творами Василя Сухомлинського, а також програми “Логіка для дошкільників”, на основі якої Наталя веде гурток логіки для дітей середньої і старшої групи. Цю програму визнано на міському рівні. Є в Наталі ще чимало ідей і напрацювань, які вже використовує на практиці і в майбутньому планує описати.
“Найголовніше — бачити сяючі очі дітей, що радісно біжать тобі назустріч, - каже жінка. - Спілкування з ними — унікальна можливість не озлоблюватися і не черствіти душею. Дітлахи вчать бути спокійним, врівноваженим, безпосереднім, а ще — щасливим і радіти кожному дню: і сонячному, і дощовому”.
Наталія Розум’як - кондитер, яка виростила 21 ведмежа
Попри перспективи роботи у столиці, жінка залишається вірною хмельницькому зоокуточку. Уже дванадцятий рік Наталія Розум’як працює доглядальницею тварин у парку культури та відпочинку імені Михайла Чекмана. Попри велику різноманітність «братів наших менших» у зоокуточку, за Наталією закріпилося почесне звання «ведмежа мама». Наталія зізналася, що у дитинстві мріяла стати кондитером. Отримала відповідну освіту та навіть трохи попрацювала за фахом.
«Досвід роботи кондитером невеликий. Опісля працювала на трикотажній фабриці. Згодом пішла у декрет. Коли у 2003 році прийшла у зоокуточок, то тут були лише два дорослих ведмеді – Аліса та Тимофій. Інших тварин не було», - розповідає Наталія Розум’як.
Натомість зараз у доглядальниці тварин турбот вистачає. Жінці кожного дня на восьму годину ранку доводиться добиратися на роботу у парк. Закінчується робочий день також о восьмій, але вечора.
«Я виросла у селі, у нас завжди були тварини, от тільки свійські. Хоча доглядати за ведмедями не було страшно. Так, вони великі, але у вольєр до них не заходимо. Лише, якщо є у цьому потреба, то закриваємо їх у менших клітках. Рідні нормально поставилися до моєї нової роботи, а ось друзів трішки шокувала», - каже доглядальниця.
Улюбленцями Наталії Розум’як завжди були ведмежата. Вона вигодувала двадцять клишоногих. Наразі «виховує» 21-е – нову ведмедицю Марго.
«Ведмежата вимагають найбільше уваги. Вони як маленькі діти – годувати потрібно з пляшечки, люблять гратися. Коли сваришся на них - розуміють і опускають голову. Хоч вони й милі, але з ними потрібно бути суворим, адже можуть і на голову вилізти», - посміхається Наталія.
Цьогоріч ведмедиця Аліса не подарувала потомства, проте Наталія Розум’як переконана, що у 2015 році у Хмельницькому з’явиться ще одне покоління бурих ведмедів: “У Аліси та Тимофія був шлюбний період. Але, мабуть, їй просто потрібно відпочити, а наступного року ми знову будемо бавити маленьких ведмежат», - запевняє доглядальниця.