Розмістилася вона в центрі, на відносно тихій і спокійній, Володимирській, навпроти парку ім. Т. Шевченка. Забігаючи наперед скажемо, що головна родзинка цієї піцерії – справжня італійська піца зі справжньої печі. Не нонсенс для Хмельницького, але, погодьтеся, йдучи поїсти піци, хочеться, аби вона була найкращою!
Інтер’єр
Всередині приміщення витав ненав’язливий, ледь помітний запах, який буває у закладах одразу після ремонту. Неабияк потішило й те, що у цьому запаху не було жодних домішок їжі з кухні, як часто буває у місцевих закладах швидкого харчування, через непрацюючі витяжки або звичайне недбальство. Сподіватимемося, що для піцерії „Napoli” це не стане, як кажуть, питанням часу. Два окремі зали для курців і тих, хто не палить, з дерев’яними, нещодавно полакованими, добротними столами, такі ж лавки і плетені з лози крісла, на стінах фото у дерев’яних рамах. Нічого зайвого (напевно, аби не відволікатися від головного – піци). А ось туалет у піцерії один. І великий телевізор над дверима у залі для „не курців”, де ми розмістилися, на момент нашого візиту, не працював. Офіціант запевнив, що це тимчасово: „Ми щойно відкрилися і ще не встигли зробити усе те, що запланували”. Тому поки що в „Napoli” навіть кухня не працює і, окрім піци, поласувати більше нічим.
Піца
Замовивши коронну італійську страву закладу з однойменною із закладом назвою – „Napoli” (мацарелла, свіжі помідори, бекон, пармезан, рукола) за 50 гривень, ми були вражені, наскільки швидко її приготували і принесли нам. З пилу, з жару, щедро притрушена листками свіжої роколи – для зимового періоду явище, яке милує очі! „Це справжня італійська піца зі справжньої печі, яка розпалюється дровами”, – розповів офіціант і побажав нам, – смачного!”. До речі, піци тут не поділяються на „великі” і „маленькі”. Вони усі „стандартні”. Готуються безпосередньо після замовлення клієнта. Не розморожуються і не розігріваються по декілька разів, до чого ми вже, навіть, почали потрохи звикати. Дуже зручно і те, що в меню одразу вказані ціни. Ви завжди точно знатимете, скільки доведеться заплатити за трапезу. Неприємний жарт зіграв з нами хіба що новенький лакований стіл: тарілки ковзали по його поверхні, як іграшкові. Їсти справжню італійську страву за допомогою ножа і виделки було неможливо. Тому, озброївшись висловом невідомого автора про те, що „рибу, птицю і молодицю беруть руками”, ми додали до цього переліку піцу і, в кращих італійських традиціях, скручуючи її у трубочку, наминали за обидві щоки. Похід на піцу для двох (з квасом і кавою) обійшовся нам приблизно у 70 гривень.
Обслуговування
Хлопчина у фартушку зовсім не докучав нам нав’язливим сервісом, і дивним чином з’являвся біля нашого столика саме у моменти, коли він був дійсно потрібний. Робив він свою справу швидко, але й без зайвої метушні. Приємно й те, що провівши нас аж до дверей, він лише після цього пішов за оплатою по рахунку, яка залишилася на столику.
Піца, піца і нічого крім...
Наш черговий похід для матеріалу до традиційної рубрики „Проскурівського телеграфу” був спровокований появою у Хмельницькому нової піцерії „Napoli”