. Багатьом знадобилося чимало часу, щоб адаптуватися. Серед них і хмельничанин – Андрій Костинський. Повернувшись додому, Андрій важ ко пристосовувався до життя в на шо му жорстокому і корисливому суспільстві. Адже на війні всі чесні і справжні – немає сенсу обманювати чи зраджувати когось, постійна небезпека змінює свідомість людини, а поза нею – все зовсім навпаки. Пізнавши людей у важкій ситуації, він почав інакше сприймати старих друзів, йому здавалось, що вони мають дріб’язкові інтереси і витрачають свій час даремно. Та ще й всі задавали питання, що нагадували про нещодавні події. Най частіше звучало: «Скількох ти вбив?». Тому він вирушив у ліс поблизу села Головчинці. Прожив там майже рік, уникаючи спілкування з людьми. Розібравшись у собі, він всетаки зібрався з силами, повернувся і почав усе спочатку. На моє запитання, як там було, як воювали, Андрій розповів: «Місцевість країни – це
суцільні гори майже без долин. Тому сутичок за участю великої військової техніки бути не могло. Звісно, літаки і
танки намагались «рівняти» гори, але це значних успіхів не приносило». «Чого найбільше було в Афганістані?
– каже він. – Це, однозначно, страху! Боялись усього: душманів, навіть спочатку своїх солдат й власної тіні!». Я запитала: «Чи було страшно?».– Так! Якщо хтось скаже тобі, що не боявся – не вір! Бо безмежний страх охоп лював усіх! – каже колишній солдат. – Ризик померти був присутній завжди. З часом солдати звикали, але ще довго це відчуття переслідувало їх. – Чому ж боялись своїх? – Новеньких називали «духами», і «діди» – ті, хто був там уже давно, –
зну щались над новоприбулими, нібито таким чином розпізнаючи суть кожного. Нормальних, хороших і відкритих
людей приймали в своє коло. Слизьких і підлабузників не сприймали вза галі. Тому іноді били. Мабуть, хотіли ду-
рощі вибити… Але, зазвичай, до бійки доходило лише за якусь прови ну. Це змінювало цінності та переконання кожного, змушувало молоденьких хлопців швидко дорослішати і розуміти усю небезпечність ситуації. Проте, коли пізнавали одне одного ближче, стосунки ставали дружніми і щирими. Кожен був готовий померти за товариша. Було важко! Бо перед самим «пеклом» ще потрібно було пройти місяці важких тренувань («учебки»). Через те, що Афганістан – сховище наркотиків, дістати їх було легко, тому деякі бійці цим користувались і вживали їх. Це й не дивно! Адже забутись і втекти від суворої реальності під дією наркотичних речовин – вихід. За це ніхто не засуджував – усі розуміли.
– Через важкі кліматичні умови солдати часто хворіли, до того ж, фізич на і духовна виснаженість значно
погіршували їхнє здоров’я. Тиф та вірусний менінгіт були такими ж звичайними хворобами, як нежить. Поруч із покаліченими тілами людей, всі хвороби здавались дрібницею. (Андрій охороняв шпиталь з пораненими. Ніс варту, яка мала змінюватись кожні 4 години). Проте, окрім страхіть, що супроводжували їхнє перебування на війні, було і хороше! Наприклад, так звані «Листи щасливому солдату». Це дівчата з різних республік СРСР листувалися з бійцями. Листи, сповнені тепла і ніжності, дарували силу та надію. Звісно, не всі вони потім зустрілись. Але це було найкращим подарунком. Дівчата – це частина Батьківщини. Сум за Вітчизною завжди був в серцях солдатів. В Афганістан приїздили, щоб підтримати солдатський дух, співаки: Олександр Розенбаум, Йосиф Кобзон, Едіта П’єха. Усі раділи. Хоч більшості
і подобався рок, та, почувши пісні рідною мовою, не приховували сліз. Шматочком Батьківщини була ще й собака.
Справжнім дивом було, серед пустель і неймовірної спеки, бачити живу німецьку вівчарку, якій в Афганістані
ви жити надзвичайно складно. Вона була дуже розумною і підбігала лише до тих, хто був одягнений у військову
форму. Місцеві хотіли викупити її, але як же можна продати «Вітчизну»? – Як так, що душмани хотіли купити
собаку? Це означало б торгівлю між воюючими сторонами? – Саме так і було! Як не дивно, але деякі з місцевих жителів нічого не боялись, продавали і купували щось у солдат. Це були взаємовигідні стосунки. Андрій не хизується тим, що був на війні в Афганістані. Намагається взагалі про це не говорити і не користується пільгами. Для нього це був обов’язок, а не привід для подальшого вихваляння.
Анна ЧЕРНЮК.