І це свідчить про певні успіхи і досягнення. Але значно виразніше про успіхи хірурга свідчить кількість пацієнтів – які оперувалися, і які хочуть оперуватися. До Анатолія Івановича вишиковуються черги з подолян, приїжджають до нього і з сусідніх областей. А графік операцій у Анатолія Івановича такий щільний, що важко викроїти хоча б півгодинки на бесіду. Нарешті ці півгодини знаходяться. Але й вони кілька разів перериваються пацієнтами та лікарями-колегами.
– Анатолію Івановичу, список Ваших посад та звань досить широкий. Ви завжди прагнули бути лідером?
– Не скажу, щоб було таке прагнення. Просто я хотів бути хірургом, займатися наукою. І це мені вдалося. Наукою почав серйозно займатися з третього курсу університету.
«Найкращі інвестиції – вкладені в навчання»
– Тому вирішили вступити до аспірантури?
– Тоді для цього потрібно було бути членом комуністичної партії, яким я не був. І через це з першого разу до аспірантури не потрапив. Але наступного року таки вступив у аспірантуру Київського інституту хірургії імені Шалімова.
– Але паралельно працювали?
– Так, в аспірантурі навчався заочно. Працював у міській лікарні ургентним хірургом – тобто, працював у невідкладній хірургії, вночі. Зате дні мав вільні. Але не байдикував і не відпочивав. А йшов в обласну лікарню і асистував в операціях своєму вчителю Анатолію Підопригорі. В обласній лікарні я працював безплатно. Але отримав більше, ніж гроші: отримав знання і набрався досвіду. Й раджу усім, хто хоче стати хорошим фахівцем – лікарем, вчителем, інженером – спочатку інвестувати у спеціальність. Це найвища інвестиція, яка може бути, і вона обов'язково дасть хороші плоди. У мене п'ять з половиною років інтенсивної роботи заклали усі майбутні успіхи. За шість-сім років я захистив кандидатську дисертацію, мені почали доручати складні операції, зі мною почали консультуватися колеги з районів. Але хірургія така галузь, що заспокоюватися не можна, потрібно постійно вдосконалюватися, і не лише раз на п'ять років, як це передбачено нормами. Я беру участь у семінарах, конференціях, з'їздах, переймав досвід у хірургів з Києва, Москви, Санкт-Петербурга. І хоч Хмельниччина – область не університетська, ми на кілька кроків відірвалися від сусідів, освоїли нові технології. Й сьогодні у нас на досить серйозному рівні працює загальна хірургія, якою керує мій учень, доктор медичних наук Олександр Підмурняк.
Високих успіхів досягли в урології, ортопедії. Багато оперативних втручань виконували першими у Західному регіоні. Ну, і серйозний крок зробили, коли відкрили кардіохірургічне відділення, яке очолює теж мій учень, мій дисертант Андрій Кланца. Сьогодні наші жителі майже не звертаються по допомогу до столичних фахівців. Навпаки – до нас їдуть оперуватися з інших областей.
– Ви говорите про навчання, важку працю. Але ж студентські роки – цікаві й неповторні. За заняттями вдавалося знаходити час на відпочинок, дозвілля?
– На те й молодість. Ми з друзями багато подорожували. За студентські роки я побачив чимало цікавих міст тодішнього Союзу, побував у Петербурзі, Москві, їздили ми по Золотому кільцю Росії. Часто ходили у гори. Пристрасть до сходжень маю й досі. Ми з друзями майже щомісяця обираємо вершину, яку підкоряємо. Я пішки сходив усі Карпати. Протягом чотирьох років на літніх канікулах працював у студзагонах, навіть маю будівельну професію каменяра.
«Серйозні рішення ніколи не бувають миттєвими»
– А коли у Вас вперше сформувалася думка, що хочете стати лікарем?
– У моїй родині всі були хліборобами. Але малим я мав незначну хворобу, доводилося часто відвідувати лікарів. І вони мене вилікували. Тоді й зародилася мрія стати лікарем. Я не раз її озвучував вдома. А, оскільки в селі не було середньої школи, то батьки порадили піти у Чемеровецьке медичне училище.
Я з радістю погодився, бо там навчалися декілька моїх товаришів. І лише в медучилищі моя дитяча мрія утвердилася в свідомості. Але ж серйозні рішення ніколи не бувають миттєвими. Якось на третьому курсі нас привели в операційну. І, коли я спостерігав за операцією, то дав собі слово, що стану хірургом. А через дванадцять років зайшов у цю операційну вже як консультант.
– У народі кажуть, що можна або побудувати кар'єру, або створити хорошу сім'ю. Вам вдалося і те, і те. Чи родина все ж таки страждає?
– На мою думку, фанатизму не повинно бути ніде. Людина повинна багатостороньо розвиватися. І може бути тільки тоді щасливою, коли все – і робота, і сім'я – гармонійно поєднуватиметься. Зі своєю дружиною Валентиною познайомилися на першому курсі, на третьому одружилися. А на п'ятому у нас вже народилася донька Таня, потім з'явився Сергій. Я дуже вдячний дружині, бо вона більше віддалася вихованню дітей. Я був постійно у роз'їздах, на операціях, а на її плечах лежали турботи про дітей, сім'ю, і вона чудово з цим впоралася. Яка була моя частка у вихованні? Я намагався бути прикладом для дітей в усьому. Адже діти тільки тоді сприймають батьківські настанови, коли бачать, що батько не просто вчить, а сам так чинить. Вони переймають все: ставлення мами й батька один до одного, до батьків (бабусі й дідуся), до друзів, подій.
– Діти продовжили батьківську династію?
– Так. Донька працює кардіохірургом у Німеччині. Розумієте, жінці реалізувати себе в українській хірургії складно. Тому, провчившись три роки у Вінницькому медичному університеті, Таня вступила до німецького медичного вузу. Після навчання розіслала свої документи у п'ять клінік, здала там спеціальний іспит. І пройшла в усі. Обрала Фрайбург – на півдні країни. І я бачу, що вона щаслива від того, що працює лікарем. Син Сергій навчається на шостому курсі в медуніверситеті.
– Кілька років тому Ви відкрили приватну хірургічну клініку. Вам не вистачає роботи у державній?
– Хірургія, як і вся медицина, не може бути тільки державною. Є люди, які потребують послуг так званого підвищеного комфорту, або хочуть оперуватися тільки в професора. Крім того, третина моїх пацієнтів – мешканці інших областей. Щоб госпіталізувати їх у державний заклад, виникає чимало труднощів, бо у нас немає методики взаєморозрахунків.
Я це зрозумів ще п'ять років тому, разом з дружиною, пульмонологом вищої категорії, отримали ліцензію і організували приватну клініку. Це було дуже непросто, але я прагнув створити свою клініку, і мені це вдалося.
– Але Вам і цього не вистачило, і Ви зайнялися політикою...
– Я – молодий політик. Цього разу став депутатом обласної ради. І не маю намірів навчати працівників сільського господарства, як вирощувати урожай, чи вчителів – як вчити дітей. Але я маю багато планів щодо медицини. І завжди вважав, що в обласній раді має бути велике медичне лобі. На жаль, у попередньому скликанні медиків було небагато, тому було важко вирішувати медичні питання – впровадження нових технологій, реформування галузі. І я переконаний, що можу багато зробити, якщо поєднуватиму практичну діяльність з роботою в обласній раді.
“До чужої біди звикнути неможливо”
– Анатолію Івановичу, чи, на Вашу думку, хірург має право на помилку?
– Якщо скажу, що ні, то це буде неправда. Кожного пацієнта ми інформуємо про те, які можуть бути наслідки операції: який відсоток летальності, ускладнень тощо. Звісно, ми намагаємося змінімізувати помилки. Й вони є різні. Наприклад, сьогодні ми не можемо діагностувати пухлини, менші 2-3 міліметрів. А це вже діагностична помилка. Є помилки ненавмисні. Їх аналізуємо, щоб ніколи не повторювали ні ми, ні наступні покоління. Але хірург не застрахований від помилок.
– Хірурги часто стикаються з бідою, смертю. Кажуть, що людина до всього звикає?
– Я більше двадцяти років в хірургії, і, повірте, до чужої біди звикнути неможливо. І не думаю, що є хірурги, які байдуже ставляться до того, що у його пацієнта ускладнення, що він помирає, що у нього під кабінетом побиваються родичі. А якщо десь є, то ця людина випадково потрапила у хірургію.
– Хірургу, на перший погляд, не позаздриш: зарплата невелика, робочий день ненормований, до операційного стола можуть викликати і у вихідні, і в свята. Що приваблює у професії?
– Хтось з великих сказав: «Я виконую свою улюблену роботу, а держава мені за це ще й доплачує». Хоч це, звісно, крайнощі. Лікарська зарплата просто ганебно низька. Але я оптиміст і думаю, що скоро це зміниться, і нашу працю цінуватимуть. Тоді, на моє переконання, зникне в медицині й корупція. А вдячні пацієнти даруватимуть лікарям не конверти (що, до речі, принижує і одних, й інших), а квіти і слова вдячності.
– Які найбільші Ваші досягнення у житті?
– По-перше, ми з дружиною виростили хороших дітей, які продовжують нашу справу. По-друге, я займаюся улюбленою справою і маю у цьому деякі успіхи.
Анатолій Суходоля: «Щоб стати справжнім хірургом, інколи не вистачаЄ усього життя»
Головний хірург області, завідувач кафедри післядипломної освіти Вінницького Національного медичного університету, доктор медичних наук, заслужений лікар України – це все стосується Анатолія Суходолі.