Віталія Діденка знають не лише, як депутата міської ради, а й як активного захисника інтересів громади. Йому не раз доводилося виводити людей на майдан, «воювати» за їхні права тощо. Воював Віталій Васильович і в Іраку. Враховуючи те, що другого серпня десантники всієї країни відзначали своє професійне свято, ми вирішили ближче познайомитися із колишнім десантником, щоб зрозуміти, звідки у нього такий запал енергії.
«Відмовився вступати в комсомол»
- Віталію, ви вже у школі почали проявляти свій революційний характер?
- Як вам сказати, бувало таке, що вчителька вела урок, а весь клас сидів спиною до неї та слухав мене. Бо я щось своє розповідав і їм це було цікавіше (сміється – прим.авт.). Був звичайним учнем, нічим не вирізнявся. Хіба що тоді проявлялися певні організаторські здібності, міг з легкістю згуртувати навколо себе інших дітей. Як каже мій батько: «Ти про своє дитинство в сусідів запитай», бо на мене часто скаржилися.
- Нинішній депутат міської ради хуліганив?
- Та всяке було. То на чужу вишню залізу, то з кимось із хлопців поб’юся. Ще в школі, а вчився я в різних - №8 та №23, завжди відстоював свою позицію. Був принциповим. Категорично відмовився вступати в комсомол. Причому - мене підтримав фактично весь клас.
- Звідки ж таке несприйняття?
- Мої бабусі та дідусі пережили Голодомор, вони мені розповідали про ті страшні роки життя українського народу. Це були історії не з книжок, а справжні, життєві. І моїх рідних та ідеологія та влада добряче по світу розкидала. Тому в мене вже тоді сформувалось негативне ставлення до комунізму. Та й тодішній директор школи, який викладав історію, доволі часто нам розповідав про 30-ті роки, хоча в підручниках про це не було сказано жодного слова.
- Цікавилися історією?
- Звичайно. Це був мій улюблений предмет. Ще подобалася фізкультура, оскільки я займався легкою атлетикою. Хоча фізкультура у нас була завжди – йшов, до прикладу, урок російської мови, а ми з хлопцями у футбол ганяли. У нас взагалі був найкращий клас в школі з футболу. Ми ще в п'ятому класі перемагали в дев'ятикласників.
Ледве не загинув у четвертому класі
- Ваш батько працював слюсарем, а мати – водієм таксі. Чого не подалися, до прикладу, у таксисти?
- А я після школи одразу ж вирішив піти працювати в таксопарк. Трудився у відділі головного механіка на посаді «старший куди відправлять» (сміється – прим.авт.), пізніше – на мийці. А, коли настав час іти в армію, то пішов у Збройні сили з великим задоволенням. Хотів служити на флоті, але тоді вийшла директива призовників із Західної України не брати служити в Крим.
- І в яких військах опинилися?
- Це взагалі окрема історія. Коли був на розподільному пункті, то сам обирав, де служити. Приходить представник сухопутних військ, називає моє прізвище, а я роблю вигляд, що це не я, і кажу: «Він вийшов, до нього батьки прийшли». Так тривало три дні! І я дочекався свого. Захотів служити в аеромобільних військах – бути десантником.
- Звідки таке бажання, хотіли стрибати з парашутом?
- Хотів побороти свій страх. Я дуже боявся висоти. Навчаючись у четвертому класі, міг спокійно лазити по дахах багатоповерхівок. Одного ж разу ледь не загинув. Сиділи з хлопцями на даху одного з будинків та грали в карти. Я ж розмістився біля прірви та розхитувався, аж раптом ледь не полетів донизу. Добре, що мій товариш схопив мене за ноги. Але тоді я ще не зрозумів, що могло статися, а як глянув за спину та побачив внизу асфальт, злякався на довгі роки. І саме стрибки з парашутом допомогли мені позбутися дитячого страху.
Іракський синдром
- А як Ви опинилися через десять років після армії на війні в Іраку?
- Багато моїх армійських друзів одразу після строкової служби поїхали в «гарячі точки». Ми ж десантники, і нас вчили воювати. Коли почув, що йде набір у миротворчу місію в Ірак без вагань кинув усі справи та пішов у військкомат. Хотілося понюхати пороху. Я розумів, які можуть бути наслідки, але все одно поїхав.
- Не боялися нічних кошмарів після повернення?
- Кажуть, що є афганський синдром, оскільки тоді багатьох 18-річних юнаків просто загнали на війну. А іракського не існує, бо туди поїхали добровольці. На щастя, повернувся живим та здоровим, хоча багато українців загинуло. До речі, зараз у Хмельницькому є намагання побудувати мечеть. Я майже рік прожив серед мусульмані бачив: якби там хтось захотів побудувати православну церкву, то вони підірвали б не лише церкву, а й того, хто був ініціатором будівництва.
- Як вважаєте, можливо не потрібна була Україні та війна?
- Переконаний, що потрібна, але контингент має формуватися виключно на добровільній основі. Якщо наші військові не матимуть практики, то яка тоді в нас буде армія? Ті, хто вивчають тактику поведінки в бою по книгах, не зможуть захистити свою країну, якщо, боронь Боже, буде війна. Прикро й те, що багатьох миротворців, як і мене, одразу ж звільнили. Держава за час нашого перебування в Іраку заробила на нас шалені гроші, а потім вирішила, що такі військові їй не потрібні.
«Ішов, щоб змінити країну та прогнилу систему»
- Повернувшись із війни, подалися в політику?
- Одразу після повернення поїхав до Києва на помаранчевий майдан. А пізніше очолив міську організацію Всеукраїнського об'єднання «Свобода».
- Про Ірак швидко забули?
- Спочатку було трохи важко їздити в автобусах та маршрутках, оскільки весь час зазирав на узбіччя, щоб не було на шляху фугасу. З десяти наших БТРів тільки один не підривався на фугасі. Інші потрапляли на нього по кілька разів. Не міг звикнути, що я вдома і тут немає війни. А ще був випадок, стояв із одним із офіцером, його дружиною та мамою біля банкомату. І хтось кинув петарду. Жінки навіть оком не мигнули, а ми вже лежали на землі. Але це все швидко минуло. Зараз ми з бойовими побратимами щороку збираємося і відвідуємо могили та вшановуємо пам’ять тих, хто загинув в Іраку, представляючи там Україну. Усі разом згадуємо бойове минуле.
- А якщо ваш син захоче поїхати на якусь війну, відпустите?
- Це буде його особистий вибір. Я не буду проти. Вважаю, що в кожній людині живе дух воїна. І рано чи пізно він якось проявляється – хтось іде в міліцію працювати, хтось стає спортсменом, хтось - військовим.
- То це «дух воїна» завів вас не лише в Ірак, а й у політичне життя міста?
- Не знаю, я в нього не питав (сміється – прим.авт.). Розумієте, політика, на думку багатьох, це прийти, «нацарювати» 100 гривень та втекти. Я ж прийшов у політику не за грошима чи посадами ще в 1998 році, коли про соціал-національну партію (тепер ВО «Свобода») мало хто чув. Просто інші партії були створені під когось або для того, щоб людям «попудрити» мозок, протягнути до влади «коритників» та корупціонерів. Я ж ішов, щоб змінити країну та ту прогнилу систему. Поступово це вдається. «Свобода» росте, отримує підтримку все більшої кількості людей. Тому що наша команда – це команда принципових людей, команда однодумців і патріотів. Ми довели, що здобувати прихильність до партії можна не за допомогою грошей та обіцянок, а шляхом конкретних дій та відстоювання українських інтересів.