Віктор Байдич, екс-заступник мера Хмельницького: “Треба брати позитив від життя”

Віктор Байдич - заслужений вчитель, спортсмен, музикант, колекціонер вінілових платівок, яких у нього вже понад п’ять тисяч, справжній меломан. Два місяці тому Віктора Григоровича призначили директором ЗОШ № 24. До цього він три місяці обіймав посаду директора навчально-курсового комбінату.
Він – батько двох синів Юрія (25 років) та Ореста (19 років) від попередніх двох шлюбів та донечки Вікторії, якій 1,7 роки, без якої він просто не уявляє свого життя.

“Мій принцип: робити все добре або взагалі не робити”

- Як зустрів вас новий колектив?
- Знаєте, хоч і з насторогою, як і кожну нову людину, проте з надією на зміни на краще. Звісно, я не чарівник, не зможу одразу все змінити, проте намагатимусь зробити все, аби виправдати сподівання мого колективу.

- Що дала вам посада заступника міського голови?
- Багато чого. Насамперед, знайомство з цікавими людьми в галузі освіти, культури, спорту, професійний і життєвий досвід. І витримку. Адже робота нелегка, постійні стреси: люди приходили поділитися своїми проблемами та бідами, і ти переймаєшся ними, як своїми. Проте, це навчило мене постійно тримати себе в тонусі та в руках, залізній витримці. Звісно, з населенням важко працювати, проте завжди треба залишатися людиною, завойовувати авторитет і добре знати ту галузь, в якій ти працюєш, тоді й викликатимеш довіру. Я дотримуюся принципу: або робити все якнайкраще, або взагалі не робити.

“Люблю школу, книги та спорт”

- Яким ви були в молоді роки?
- Я навчався в Кузьминській середній школі, що на Красилівщині, яку закінчив у 1977 році. У нас були дуже гарні вчителі, які дали нам гарні знання. Тому я дуже любив школу і книги. Батьки вимагали від мене тільки високих оцінок, тож я намагався їх не розчаровувати, отримував п’ятірки та четвірки, хоча, всяке траплялося. Пригадую, у класі п’ятому чи шостому я не підготувався до уроку англійської мови й отримав двійку. Соромно було принести щоденник із двійкою батькам, то я сказав, що забув його, хоча насправді попросив товариша сховати в себе у портфелі. Вчителька не повірила, перевірила портфель та, не знайшовши його там, поставила двійку та свій підпис у мене на ... вусі. Звісно, після такого вона довго не затрималася у школі. А я незлюбив цей предмет. Тому розумію: багато залежить від вчителя, його вміння зацікавити у предметі.
Звісно, займався спортом, перепробував усе, що міг. Згодом ходив у Красилівську ДЮСШ на футбол, їздив на турніри. Футбол дав мені відчуття колективізму і навчив самостійності, виховав характер і вберіг від шкідливих звичок. До того ж, мої батьки дали мені гарний приклад, бо вели здоровий спосіб життя. Взагалі, я вдячний факторам, які суттєво вплинули на формування мого характеру: це батьки та спорт.
Після школи я пішов в армію, служив у ракетних військах у місті Охтирка Сумської області. Вважаю, що армія – це школа життя, яка робить з тебе справжнього чоловіка, навчає виживанню в екстремальних умовах.

- Чи були якісь цікаві випадки під час служби в армії?
- Звісно, як і в кожного, хто служив, їх чимало. Пригадую, одного разу, коли я став “дєдом” (після року служби), на комсомольських зборах запитав, коли перестанемо об’їдати “молодих”, забирати у них цукор та м’ясо. Звісно, “діди” мене незлюбили. Наступного дня в мою склянку з чаєм насипали повно цукру. Я вилив його, а цукор жбурнув в обличчя того, хто це зробив. Бійку, звісно ж, припинили, але після цього мене почали поважати, бо побачили, що я можу і за себе постояти, і за інших.

- А студентські роки?
- Після армії вступив до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту на історичний факультет. Історики – то як велика родина, адже на історії тримається весь світ. Пам’ятаю, як часто студентами їздили у будівельні загони. Колективна праця загартовує тебе, сприяє формуванню гарних товаристських стосунків. Ми кожні п’ять років збираємося на зустріч випускників у стінах альма-матер, залюбки розповідаємо про своє життя, згадуємо студентські роки. З деякими вузівськими друзями бачимося набагато частіше.

- Як ви проводите свій вільний час?
- Люблю активний відпочинок, тому з друзями їжджу на риболовлю, граю у футбол, навіть проводимо товариські матчі. Люблю море та гори, тому влітку відпочиваємо в Криму, а взимку – в Карпатах, де катаємося на лижах. Звісно, після народження донечки ми ще не відпочивали на морському узбережжі, проте наступного року поїдемо, бо Вікуся вже трішки подорослішає.
Вдома люблю слухати свої платівки, які почав збирати ще у шостому класі. Про кожну з них можу розповісти свою історію. Світлана та Вікторія теж охоче приєднуються до мого захоплення. Віка в захваті від гурту “Modern Talking”, підтанцьовує, навіть щось підспівує. Щонеділі ми разом з донькою йдемо до парку Франка за новими платівками.

“Маю велике бажання продовжувати свій рід”

- Розкажіть про своїх дітей.
- Старший син Юрій закінчив військову академію, наразі служить офіцером на кордоні з Білоруссю. Молодший Орест здобуває освіту юриста, двічі побував у Штатах, де влітку працював, пізнавав нову культуру та вдосконалював англійську мову. Обидва мої сини перейняли від мене любов до музики та спорту.
А донька Вікторія взяла все найкраще від мене та мами Світлани. Коли приходжу додому, донька радо зустрічає мене. Я завжди мріяв про народження донечки, і от моя мрія здійснилася, тому я безмежно щасливий. Але хотів би ще із Світланкою народити сина, продовжувати рід ще далі, так би мовити.

- Розкажіть, як ви познайомилися зі своєю дружиною Світланою?
- Це було ще у 2006 році, коли Світлана прийшла до мене на інтерв’ю. Вона – цікавий та приємний співрозмовник, тому справила на мене гарне враження. У серпні 2008 року під час репортажу з футбольного матчу я побачив Світлану і несподівано для себе зрозумів, що це вона – та єдина, з якою я б хотів пов’язати своє життя. Тоді я собі сказав, що ця жінка неодмінно має бути моєю. Постійно думав про неї. А у вересні ми випадково зустрілися. І вже не розлучалися.

- А ваші стосунки з тещею і стосунки Світлани з вашими батьками як складалися?
- Спочатку теща ставилася до мене стримано, адже все-таки значна різниця у віці між мною та її донькою. Проте наразі вона – мій найкращий товариш, ми активно підтримуємо стосунки, вона нам допомагає в усьому. І каже, що Вікуся – це вилитий я, що приємно радує. За повір’ям, коли донька схожа на батька, а син на матір, то будуть дуже щасливими людьми. Сподіваюся, буде саме так.
Мої батьки завжди поважали мій вибір, тому з розумінням поставилися до нашого шлюбу. Завжди радіють, коли ми приїжджаємо, обожнюють Вікторію. Світланка допомагає їм по господарству, а вони залюбки вовтузяться з онукою.

- Ви спілкуєтеся з синами? Як вони сприймають вашу молоду дружину?
- Знаєте, мої сини Юрій та Орест – часті гості в нашому домі, і ми завжди раді їх бачити. Вони люблять Вікторію, побудували гарні теплі стосунки з Світланою. Та і я підтримую дружні стосунки з колишніми дружинами Лілією та Тетяною, ми розлучалися цивілізовано.

- Поділіться рецептом сімейного щастя.
- У шлюбі має бути спільний погляд на такі речі, як сім’я, спільні інтереси, відчуття сімейного обов’язку, тоді й будуть міцні та перспективні стосунки. Сім’я – це велика праця кожного з подружжя, щоб не згасав той вогник, який щоразу запалює почуття. Треба сприймати людину такою, яка вона є, з розумінням до всього ставитися. Це стимулюватиме вас та вашу половинку до звершень.
Мій життєвий девіз – завжди і скрізь бути самим собою і досягати того, чого прагнеш, жити в гармонії з самим собою і навколишнім світом та ніколи не суперечити своїм принципам. Адже коли ти чогось дуже хочеш, то все вийде.

- Якою бачите свою донечку в майбутньому?
- Насамперед, щасливою і самодостатньою. Хочу, аби Вікторія була сама собою, з правом на власне життя, щоб мала силу волі та характер, і щоб їй щастило у житті. Я поважатиму її вибір і допомагатиму в реалізації її планів та задумів.