Почесний громадянин міста Хмельницького пішов до армії в 12 років

Іван Федоров, директор міжшкільного навчально-виробничого комбінату, пішов до лав армії у віці 27 років. Пригадує, що служба в армії була страшною і важкою, адже служив у внутрішніх військах в Єкатеринбурзі. Їхній перший конвойний полк Росії супроводжував “зеків” по всій країні. Зізнається, що більше ніде не мав такої шани та поваги, як в армії. Івана Федорова поважали усі солдати та офіцери. За його словами, це були найкращі два роки у його житті.
Іван Іванович отримав навіть знак ЦК ВЛКСМ та ВЦСПС з рук самого Бориса Єльцина, який на той час перебував на посаді першого секретаря Свердловського обкому партії.
Саме служба в армії почала сріблити Івану Федорову волосся. Проте, незважаючи на усі складні умови, в яких доводилося бувати, Іван Іванович не втратив співчуття до чужої біди і не став людиною цинічною та бездушною.

Радомир Сілін, почесний громадянин міста Хмельницького, до військової частини потрапив у 12 років, під час війни з фашистськими окупантами. На цей вчинок його підштовхнула загибель батьків та служба в армії старшого брата. Каже, що довго просив вояків, аби ті прийняли його до своїх лав, тому їм нічого не залишилося, як погодитися.
Військову форму підлітку підбирали усією частиною. А потім дали гвинтівку з патронами - та вперед, до бою. Будучи солдатом, пройшов військовими дорогами чимало міст. Бачив повністю знищений Воронеж, брав участь у наступі на Харків, згодом — у бою під Курською дугою. Далі - Румунія, Угорщина, Чехія, Австрія, де й зустрів світлий День Перемоги.

Віталій Діденко, депутат Хмельницької міської ради, зізнається, що у Збройні сили пішов з превеликим задоволенням. Мріяв служити на флоті, проте на той час призовників із Західної України не брали до армії Криму. Тому Віталій, завдяки великому бажанню та власним зусиллям, опинився в аеромобільних військах - став десантником. Таким чином він намагався побороти страх висоти, що з'явився у нього в дитинстві, коли він ледь не загинув. Саме стрибки з парашутом допомогли йому позбутися цього страху. Через 10 років після демобілізації Віталій знову опиняється в армії. Цього разу як миротворець їде до Іраку. Каже, що захотілося пороху понюхати, хоча й знав про можливі наслідки. Пригадує, що після повернення довго не міг звикнути їздити у маршрутках та автобусах, увесь час пильнував за дорогою, аби не натрапити на фугас. Незвично було й те, що він вже вдома, і що немає війни.

Віктор Байдич, директор ЗОШ №24, одразу після закінчення школи пішов до лав армії, у ракетні війська. Службу проходив у місті Охтирка Сумської області. За його словами, армія - це школа життя, яка робить з тебе справжнього чоловіка та навчає виживанню в екстремальних умовах. Під час проходження служби було чимало цікавих випадків. Один із них довів усім, що Віктор Григорович може постояти за себе та своїх товаришів, і змусив однополчан поважати його та рахуватися з його думкою.

Словян Воронецький, начальник управління праці, соціального захисту населення та охорони здоров'я, каже, що армія загартувала його для подальшого життя. Служив Словян Ількович у місті Овруч Житомирської області, куди потрапив після шестимісячного перебування в Чернівецькій “учебці”, де пізнавав ази роботи радіотелеграфіста. За його словами, служба в армії необхідна чоловікові, адже дає гарну фізичну підготовку, вишколу, дисциплінує та навчає бути самостійним. Це своєрідне загартовування та підготовка до дорослого життя. Армійська служба ще й додала йому авторитету в Кам'янець-Подільському сільськогосподарському інституті, куди Словян Воронецький вступив одразу після демобілізації в званні старшини та був обраний старостою групи й курсу з-поміж сотні студентів.