Секретар Хмельницької міської ради Валерій Лесков: «Не вип’ячуй себе, а роби справу відповідально і тебе помітять»

Біографія
Народився 30 листопада 1961 року в с.Книжківці Хмельницького району. З 1979 року по 1983 рік навчався у Хмельницькому вищому артилерійському командному училищі, після закінчення якого служив у Німеччині командиром взводу. В 1986 році був направлений на службу в Республіку Афганістан, де брав участь у 28 бойових операціях по знищенню банд-формувань, за що нагороджений бойовими орденами та медалями. В 1995 році отримав звання підполковника. Після служби торгував на ринку, згодом зайнявся виготовленням взуття.
Кандидат психологічних наук зі спеціальності психологія діяльності в особливих умовах.
З 2006 року – секретар Хмельницької міської ради.
Одружений, батько 4 дітей та дідусь двох онуків.

– Моя донька Ангеліна вже другий рік навчається в Польщі, отримує стипендію Президента, – хвалиться Валерій Лєсков, – вона досконало володіє мовою. Зараз очікуємо її на канікули додому. Старший син Юрій займається власною справою, а донька має сім’ю, виховує двох дітей. А найменша, чотирирічна Кіра, тішить нас своїм щебетом вдома. Вона дуже цікава, допитлива. Питаю: доню, чому ти не з’їла варенички, а вона відповідає: ой, знаєш, я тут трохи прилягла, задрімала, прокинулася – а вони ще є! Веселунка вона у нас, дуже любить співати, танцювати, малювати, в неї особливе захоплення – це розмальовки і капілярні ручки.
– Ким ви її бачите через 10-15 років?
– Вона точно буде творчою особою, бо вже від тепер малює інтер’єри різних кімнат з правильним розміщенням предметів у просторі, розфарбовує все це, придумує собі ідеї. Іноді настільки заграюся з нею, що вже з сил вибиваюся, а вона все мені щось показує і розповідає. Тоді я викликаю швидку допомогу – маму – і вона приймає в мене естафету.
«Я ніколи не пас задніх»
– Своє дитинство яким згадуєте?
– Пам’ятаю один яскравий випадок: коли я був малим, у нас згорів будинок і мати будувала хату з половинок цеглин, які виписала на цегельному заводі. За половою, щоб встелити підлогу, ходила на поле. Одного разу, коли вона черговий раз пішла за половою зі мною маленьким, нас побачив охоронець-вершник. Він нас гнав нагайкою до самісінького села. Тоді не можна було взяти навіть полови без погодження у колгоспі. Взагалі, ми жили бідно, мати працювала у військовому госпіталі, а я навчався у школі-інтернаті. Саме тоді я дисциплінувався: прокидався по дзвінку, заправляв ліжко, робив усе вчасно. Той період згадую найчастіше: різні гуртки, де ми паяли схеми, плати. Потім захопилися вокально-інструментальним ансамблем: разом із хлопцями паяли підсилювачі на електрогітари, робили ударні установки з піонерських барабанів, вирізали з жерсті тарілки, якими потім «бемкали». Я тоді грав на гітарі та барабанах, іноді співав.
– Співати продовжуєте й досі?
– Звичайно! В мене вдома є, тепер уже не саморобна, ударна установка «Yamaha» з супроводом. Коли в мене ностальгія, або просто хочеться розслабитися, я вмикаю барабани або беру до рук акустичні гітари і «відриваюся» по повній.
– Чиї пісні виконуєте найчастіше?
– Юрія Антонова, гуртів «Машина времени», «Самоцветы», особливо люблю пісню «Там где клен шумит» і «Я прошу тебя, сумей забыть все тривоги дня», її як заспіваєш – всі дівчата тануть (сміється – авт.). Сьогодні тануть дружина і донька, вони теж люблять і співати і слухати. Якоюсь мірою тодішні навчання і захоплення сформували моє подальше життя.
– У військове училище вступили саме через дисципліну?
– Коли я ще був у школі, мати мені казала: вчися гарно, тоді вступиш до інституту, а якщо не будеш старатися – віддам у військове училище. Але я, хоч і був хорошистом, все одно вступив до училища. Мені дуже подобалася військова форма: черевики начищені, форма напрасована. Колись у селі, як бачив солдата, завжди вибігав на дорогу і просив у нього зірочку. Вона була для мене найкращим подарунком.
Я не пас задніх ніколи. Фізична підготовка в мене була прекрасна, на четвертому курсі в училищі мав два перших розряди у двох видах спорту: полоса перешкод і гиря. А ще в училищі я був кандидатом в майстри спорту з гірського туризму. Влітку, коли всі їздили на море, я обходив пішки Карпати, Саяни, Байкал, Бурятія. Бувало таке, що ми спали на льодовиках, на висоті дві-три тисячі метрів. Були випадки, коли люди провалювалися у тріщини глибиною сотні метрів. Дякувати Богу, у нас летальних випадків не було, але одного разу, на переправі через гірську річку, ми врятували спортивну команду з Іркутська. Але при всіх труднощах і випробуваннях, ми завжди носили з собою гітару. Під час привалу розкладали вогнище, варили юшку і співали.
– Що Вам дали всі ці випробування?
– Вони в мені формували витримку, відповідальність, командний дух, толерантність. У мене був і є лозунг в житті: ніколи не вип’ячуй себе, а роби свою справу відповідально, тебе завжди помітять.
«Жодна справа не повинна робитися в «напівсилу»
– До Афганістану Вас теж як одного з найкращих відправили. Як цю новину сприйняли Ваші рідні?
– Моя мати не знала, куди я їду, але вона відчувала, бо коли мене проводжала, дуже плакала. А дружина… Я був дуже впертим і мене просто неможливо було переконати в протилежному, якщо я вже вирішив їхати. Тоді мене турбувало лише одне запитання: як я поведу себе там, у бойовій ситуації, коли поряд буде зброя, гранати, солдати? До Афганістану я ж приїхав старшим лейтенантом, командиром батареї, у складі якої було 70 чоловік. Завжди, чи то на перевалах, чи в інших місцях, коли солдати зупинялися поїсти чи відпочити, я брав кількох з них, і перевіряв навколишню місцевість, чи не заміновано, чи немає якоїсь засідки, адже відповідав за чиїхось синів, чоловіків, батьків…
– Тепер, з точки зору незалежного українця, як Ви оцінюєте ту ситуацію?
– Я вважаю, що жодна справа не повинна робитися в «напівсилу». Якщо вже ввели війська в Афганістан, витратили чималі кошти, потрібно було навести там порядок. А це дуже просто – потрібно було працювати тактично і гуманно. Потрібно було просто витратити кошти на те, щоб привчити людей до праці, створити їм для цього умови і перекрити канали, через які поставляли до країни зброю. Також варто було врегулювати міжнародну політичну ситуацію, щоб дати можливість Афганістану розвиватися. а замість усього цього ми стояли в окремих гарнізонах, а решта не могли контролювати ні шляхи поставок зброї, ні наркотиків, ні агітаційної літератури. Керуючи підрозділом, ми накрили одну серйозну банду, яка займалася саме постачанням зброї й ватажки, дізнавшись, хто командир, розповсюдили листівки, де за мою голову обіцяли два мільйона афганів. Одна з таких листівок й досі зберігається у мене вдома. Коли я їхав на війну, мати мені дала іконку у вигляді чорно-білої фотографії. На кордоні в Ташкенті її побачив митник, і почав прискіпуватися, мовляв ікони заборонені, але згодом залишив мені ікону і вона була зі мною протягом усього часу.
– Як змінилося Ваше життя після гарячої точки?
– Повернувся додому з сильно порушеною психікою. Був дуже виснажений, мені було важко адаптуватися до мирного життя. А вже через деякий час, коли народився син, я потроху почав відходити. Якщо в загальному охарактеризувати мене тодішнього, то я був непривабливим: ні посмішки на обличчі, погляд туманний, очі червоні. Я був дуже жорстоким, вів себе неадекватно, так продовжувалося протягом року. Єдине, що мені допомагало – це зустріч з такими ж вояками, як і я, афганцями. Я багато часу проводив у спілці ветеранів Афганістану.
– Знаю, що Ви потім описали процес поствійськової адаптації на власному прикладі.
– Так, я захистив дисертацію з питань соціально-психологічної адаптації військовослужбовців після служби в гарячих точках. Я все випробував на собі і вже з усіх боків міг описати не лише теорію. Коли працював над нею, то згадував своє життя і описував, що правильно, а що ні. Період моєї адаптації рідні пережили дуже важко, бо зі мною було дуже не комфортно жити тоді. Питання адаптації не вирішено й досі на державному рівні, постійні фінансові труднощі, психологічні зриви – все це не сприяє оздоровленню солдата. Тоді ми хотіли щоб нас вважали героями, а до нас ставилися, як до найманців. Нещодавно я був у США і попросив, щоб мені організували зустріч з солдатами, які побували в гарячих точках. Мене вразило, що для країни вони справжні герої. До прикладу, під час відвідин лікар вивішує на двері табличку: не турбувати, на прийомі американський герой.
«Нехай бруд залишається у політичних шоу»
– У політиці іноді теж, як на війні. Як Вам працюється зараз?
– Мені пощастило з командою, в якій я працюю. З міським головою, Сергієм Мельником, ми доповнюємо одне одного. Він – особистість, тому з ним працювати легко. Перше, що він цінує – це позиція людини. Не просто «одобрямс», а йому потрібен супротив, заперечення, інша точка зору, для того, щоб у результаті дискусії відшліфувати істину.
– Ви з ним часто сперечаєтеся?
– Ми не сперечаємося. Просто я завжди висловлюю свою точку зору, особливо якщо вона протилежна. Однак, саме така полярність думок йому подобається. Я напористо можу доводити свою правоту, іноді виходжу з кабінету червоний, як буряк, але наступного дня, коли приходжу на роботу, розумію, що є адекватна реакція на мої зауваження чи пропозиції. В цьому суть командної роботи. Принцип у нас такий – робочі моменти не впливають на особисті стосунки.
– Ви легко визнаєте свої помилки?
– Дуже легко і не боляче. Швидше, чужі помилки сприймаю надто близько до серця. Мене більше тривожить, коли зачіпають особистість, коли опускаються до того, щоб робочі моменти переносити на сім’ю, близьких… Це низько.
– Але це політика, а там, як відомо, багато бруду.
– Нехай бруд залишається у політичних шоу, у невиконаних програмах Президента Верховної ради чи уряду. А коли люди переходять на особистості і всі засоби вважають допустимими, це низько, брудно і непорядно. Не подобається щось – скажи це людині в очі, висловися на мітингу. Нехай всі знають, що хтось не патріот, не любить свою країну, своє місто, але не дій брудними методами! Для мене, як для офіцера в минулому це просто неприпустимо… хоч бери зброю і стріляй!
– Часто таке бажання виникає у сесійній залі Хмельницької міської ради?
– Не виникає. Коли закінчується сесія, у нас немає неприязні. Життєвий шлях у всіх різний. Два з половиною роки в Афганістані, навчили мирити не лише українців, а й людей інших національностей: гарячих вірмен, грузинів, чеченців, башкірів, їх постійно потрібно було розводити по кутках, щоб не було конфліктів. Все це допомагає мені сьогодні тихо, мирно, без публічного піару, залагоджувати конфлікти чи просто складні ситуації у депутатському корпусі.
«Я впертий, але корисний»
– Сьогодні Ви як відпочиваєте?
– Дуже люблю працювати на городі. Я маю свою картоплю, моркву, бурячок і все інше. Що дві неділі, з ранньої весни я висіваю редиску і постійно маю свіжі вітаміни. Також маю своїх курочок і, відповідно, домашні яйці. Займаюся бджільництвом – тримаю 5 вуликів. Всіма господарськими справами займаюся сам, а дружина – вирощує квіти, тому що я люблю все зробити так, як сам задумав. Тому в нас виходить, що я насолоджуюся ароматом квітів дружини, а вона – моїми смакотами.
– Крім того, що Ви впертий, що можете ще про себе сказати?
– Я не злопам’ятний. Сталося щось, проаналізував, і живу далі. Мені приємно робити людям добро. До прикладу, коли знайомі чи рідні смакують власноруч зроблений оселедець, а він в мене виходить завжди найсмачніший, або ж квашеною капустою, яку я роблю у спеціальних дубових діжечках. Тому, крім того, що я впертий, я ще й корисний (сміється – авт.).
– Є щось, що Ви хотіли б у собі змінити?
– Напевне, змінити болісне сприйняття того, що зараз коїться в державі. Я реально не сплю ночами, коли бачу жорстокість суспільства. Дуже переймаюся тим, що зараз багато брехні, нестабільності і користолюбства. Скрізь: і в державі, і серед політиків, і бізнесменів. Я розумію, що суспільні проблеми не можна аж надто близько приймати до серця, але поки що не навчився цього робити.
– Через це, напевне, кардіологів частенько навідуєте?
– Ні. Я частенько навідуюся до сауни, треную серце там, тому з кардіологами не зустрічаюся.