Заступник губернатора Лілія Бернадська: «Якби не труднощі, мене б такої не було»

Секретарі та помічники зазвичай «розгрібають» стоси зібраних керівниками за день заяв, запитань та звернень та розписують їх адресатам. А тим часом, заступник голови обласної державної адміністрації Лілія Бернадська спокійно, іноді жартуючи і заливаючись сміхом, розповідає про все. Ну, майже про все: роботу й відпочинок, викладацьку діяльність та державну службу, недописану формулу та найближчі мрії. Не оминули ми увагою і нещодавній сюжет на одному з центральних телеканалів, названий нею «журналістським кіллерством».
«Хотілося б краще, але вже нікуди!»
– Для мене Хмельницький – рідне місто, – зізнається Лілія Бернадська. – Я тут народилася, ходила в садочок, до школи. Я глибоко поважаю тих людей, які вклали в мене перші знання, основу життя, усе, що я знаю. Я була жвавою дитиною, завжди активною, ініціативною, мене було багато скрізь. До того ж, протягом усього життя навколо мене постійно були спочатку - сусідські хлопчаки, брати й друзі, потім - студенти, вдома - чоловік та син, а тепер - чоловіки-керівники, з якими я працюю.
– Хто ще вплинув на формування Вас як особистості?
– Беззаперечно – батьки. Вони завжди є для мене прикладом порозуміння, єдності. Вони для мене опора, допомога і підтримка й досі. Які б задуми в мене не з’являлися, завжди озвучувала їх батькам. Але рішення приймала самостійно.
– Що для Вас означає бути вільною?
– Це означає самостійно приймати рішення й нести відповідальність за результат. А в суспільстві людина не може бути повністю вільною. Ми ніколи не маємо повної свободи, бо, якщо є турбота про когось, клопіт, ми залежимо від емоцій, завжди подумки за когось переймаємося, а це означає, що ми себе в чомусь обмежуємо.
– Чого ви нізащо не пробачите людям?
– Підлості. Я розумію, що люди – різні за характерами, мають різне виховання, культуру і всі вони, напевне, потрібні на землі, бо не було б можливості вдосконалюватися, було б не цікаво жити. Однак, підлість, заздрість та злоба – це найстрашніше, що може бути. Хоча… Господь сказав прощати всім, а я людина віруюча, тому вважаю, що там, на небі, Він все бачить і дає оцінку всім діям, які людина чинить за життя. Я ніколи не тримала і не бажала нікому зла. І чорні, і білі смуги залежать від людей: або ми самі собі створюємо їх, або це робить хтось. Я завжди мала мету і впевнено до неї йшла, тому відпускала з добром усі злі чи підступні вчинки інших.
– Бажання помститися не з’являлося?
– Ніколи. Я переконана, що вся злість повертається бумерангом. Не можна цього робити! До того ж, я – оптиміст. Живу за принципом: «Хотілося б краще, але вже нікуди!».
– Не секрет, що сьогодні багато критики лунає на адресу влади: заслуженої, чи ні, – час покаже. Як ви сприймаєте критику щодо влади і вас особисто?
– По-філософськи. «Все минеться, і це теж». Я думаю, що ті справи, які робляться, добрі, вони дадуть свої результати, просто нам потрібно більше часу, щоб довести це. А бруд – це політичні спекуляції. Просто дехто вважає, що із сенсаціями легше жити, показуючи, що комусь іще гірше, ніж мені. Теперішній час – це час маніпуляції людською свідомістю. Для мене – ознака поганого виховання – поливати один одного брудом. Можеш, – стань і зроби краще. Нам усім тут жити.
– Що може довести Вас до сліз?
– Я можу плакати від радості. Востаннє це було нещодавно, коли ми нагороджували матерів-героїнь. Взагалі, жінка плаче переважно від безпорадності. А оскільки я завжди намагаюся давати раду в усьому, то приводу плакати в мене немає. Окрім, звичайно ж, людського горя, біди, які не можуть залишити без емоцій. Особливо шкода, коли із життя йдуть люди, які зробили багато корисного, або ж залишили незавершені справи.
«У житті хочеться грати головні ролі»
– Ви вже відбулися як жінка, мати, особистість… Можете визначити щось, без чого б Вас такої не було?
– Якби не труднощі, мене б такої не було. Життя вчить, поки не навчить. Для того, щоб здолати труднощі, потрібно мати характер, стрижень. Я й студентам завжди наголошую, що немає таких ситуацій, у яких можна дозволити собі опустити руки. Хто б ви не були, де б ви не були, на якому етапі життя ви не стояли б перед вибором, чи зайшли у глухий кут, потрібно озирнутися на всі боки, віднайти хоч найменший вихід, і рухатися далі. От навіть у бізнесі: один програє і опускає руки, а інший щоразу підіймається, шукає свою нішу і з часом добивається бажаного результату.
– У вас є власна формула успіху?
– Я її ще створюю… Немає меж досконалості. Одна із складових формули – це наполегливість та системний аналіз перемог та невдач. Адже все, що тобою робиться, мусить бути проаналізовано, під добрим пресом, щоб була можливість вдосконалюватися і робити краще.
– Що було найважчим у тій частині формули, яку Ви вже написали?
– Я перед собою завжди ставила великі цілі, які, на перший погляд, були недосяжними. Коли я наближалася до їхнього здійснення, для мене це зажди було дивом. Хоча я й розуміла, що це результат наполегливої праці, зусиль, які докладала.
– Пам’ятаєте хоч один такий випадок?
– Захист дисертації. Кропітка п’ятирічна робота на тему «Проблеми виховання толерантності». Перед тим я напрацьовувала матеріал, під час написання роботи їздила на науково-практичні конференції, відвідувала навчальні заклади у багатьох країнах. Мені подобаються щодо цього західні країни, де дітей змалку віддають у театральні студії, в яких навчають керувати емоціями, переживати життя своїх героїв, тренувати пам'ять, не відчувати страху перед людьми, аудиторією. Адже недарма Шекспір порівняв наше життя з театром. І так не хочеться бути за кулісами! Хочеться грати головні ролі. А без толерантності важко, адже це – складова демократичного суспільства.
– У вашому розумінні, що таке толерантність?
– Тут закладено дуже багато: глибока повага до себе, самовдосконалення, самовиховання – це комплексний підхід, який дозволяє напрацювати людині таку рису. Адже толерантність – це не покірність чи безхарактерність. Це навпаки – впевненість і розвиток.
– Чого не вистачає, на Вашу думку, нашим людям, щоб бути толерантними?
– Культури. Під час своєї викладацької діяльності спостерігала за людьми не лише з точки зору педагогіки, але й психології. Наші люди хороші по суті, але більшість не може змиритися з тим, що хтось здатний бути успішним. Не знаю, чому так, але в нас є непоборна заздрість. Вона дуже шкодить, у першу чергу тим, хто її має. Потрібно навчитися щиро радіти за когось, радіти успіхам. Той, хто успішний, обов’язково простягне руку допомоги. Адже не секрет, що якою сильною не була б держава, як би вона соціально не захищала, людина завжди залишається наодинці зі своїми проблемами. Прагнучи свободи, ми не до кінця розуміємо, що у свободі людина несе повну відповідальність за свою долю. І якщо один наполегливо працює, недосипає, як то кажуть, крутиться, і чогось досягає, то інший, який живе у своє задоволення, і чекає, що прийдуть і дадуть, завжди буде заздрісним і ображеним на весь світ.
«Я практик і не люблю вихолощеної теорії»
– Чи хочеться спокійній і врівноваженій Бернадській іноді проявити емоції: на когось прикрикнути, гримнути кулаком по столу?
– Я педагог. І цим все сказано (сміється – авт.). Я знаю, що завжди повинна бути прикладом. Можна розповідати багато, але завжди краще спрацьовує особистий приклад. До того ж я вважаю слабкістю, коли людина підвищує голос. З кожного конфлікту чи складної ситуації потрібно виходити мирно і спокійно. У житті, звичайно, трапляються випадки, коли я, до прикладу, буваю нетерпима. Мене дратує, коли людина не розуміє елементарних речей, але згодом я розумію, що всі ми різні, і я починаю пояснювати ази. Як керівник я усвідомлюю, що потрібно ставити людям завдання і на певних стадіях перевіряти хід їх виконання. У нас тут, в адміністрації, прекрасна школа життя, гарний колектив, хоча є ще над чим працювати. Я завжди повторюю, що ми є обличчям влади, і залежно від того, як ми працюємо, так люди оцінюють владу загалом.
– Як ви, педагог, проміняли викладання на державну службу?
– Я намагаюся поєднувати дві потрібні суспільству справи. Коли є команда однодумців, хочеться працювати. Не розумію людей, які проводять заходи заради «галочки» у будь-якій сфері. Я хочу, щоб кожен захід мав максимальний результат, а якщо цього немає, то треба аналізувати, чому. У такій системі дій і аналізу ми намагаємося працювати. Я – практик, не люблю вихолощеної теорії.
– У нашому політикумі гендерне питання стоїть досить гостро: жінок небагато, а вже жінок, що впливають хоч на якесь рішення, і того менше. Як Ви себе почуваєте серед колег чоловіків, і чи вдається Вам впливати на вирішення важливих питань?
– Сьогодні наша команда складається з надзвичайно сильних особистостей, починаючи з голови адміністрації, людини вольової, вимогливої та надзвичайно працездатної, закінчуючи усіма виконавцями. В адміністрації на керівних посадах є чимало жінок, які працюють на рівні з чоловіками. Ми тримаємося разом і намагаємося в потрібну мить підставити одна одній плече, допомогти. А головне, приємно, що чоловіки, при усій своїй силі та кількості завдань, прислухаються до нас. Є баланс думок і бачень, і при вирішенні будь-якого питання, враховуються усі зауваження.
– Однак, бувають моменти, коли лінія державної влади і Ваша особиста не збігаються?
– Я не політик, хоча переконана, що не може бути абсолютно ідентичних поглядів. Однак, намагаюся в усьому віднаходити позитив, навіть у негативі. Все, що дається людям у житті, можна використати на благо. А щодо лінії держави чи партії… політика присутня всюди, навіть вдома.
– У чому проявляється Ваш професійний азарт?
– У результаті. Якщо я бачу хоч малесенький результат, він мене надихає і хочеться працювати більше і більше. До того ж, не обов’язково позитивний, адже негативний результат теж користь – це досвід. Працюючи зі студентами, переконуюся, що результат викладацької роботи помітний з роками, і тому допускати в роботі помилки заборонено. Хто працює за верстатом, результат бачить одразу, і якщо десь вийшов брак, то можна деталь відкласти у бік, переплавити. У роботі з людьми браку бути не може. Але в кожній справі - і за верстатом, і у викладанні, й на державній службі, треба не робити браку.
– Ви можете сьогодні сказати, що саме у Вашій кар’єрі було найважчим?
– Найважче завжди починати. От журналісту що найважче? Написати перші кілька рядків.
– Як сприйняли рідні початок Вашої кар’єри у державній службі після викладацької діяльності?
– По-перше, я не розділяю ці два поняття. А по-друге, до того моменту, як я пішла на державну службу, була вашою колегою, журналістом, власним кореспондентом у всеукраїнських виданнях. А журналісти, як відомо, вникають у суть державотворення, особливості державної політики, структури… тому я частково вже була тут, у системі, отже, особливих змін не відбулося. Тепер я розпочала роботу над написанням докторської дисертації у сфері державного управління.
– Якою б Ви хотіли бачити нашу область, та й Україну в цілому, років через п’ять-десять?
– Хочу бачити її надзвичайно яскравою. Туристичною – це однозначно. Щоб вона відрізнялася від інших, адже у нас багато свого, самобутнього. Ніде немає такого історичного спадку, як у нас. З іншого боку, багато задумів щодо розвитку курортів області, і я гадаю, що нам під силу реалізувати цю програму якнайкраще. Це наша справа честі – зробити так, щоб було добре людям, щоб вони довіряли владі.
– Якщо припустити, що партія влади на цьогорічних виборах не переможе, якою Ви бачите свою подальшу долю?
– Вірю в перемогу. Я людина професії. Ні за будь-яких обставин не покину науково-практичну діяльність. Адже немає кращого спадку, ніж ті люди, яким ми змогли передати свої знання. Бо скільки б не було багатства, його при неправильному використанні дуже легко втратити, а люди, які навколо тебе – залишаються назавжди. Я дякую своїм вчителям, які навчили мене вчитися та працювати, і хочу передати це іншим.
«Кожна жінка мусить іноді «пошипіти»
– В адміністрації Ви – жінка-керівник, а вдома?
– А вдома я – дружина полковника. У мене керують чоловіки. Проте, справжня жінка вміє здаватися слабкою і навпаки, отак, напевне, у мене і є в житті.
– Коли до Вас краще не підходити?
– Є така фраза: кожну жінку час від часу потрібно відпускати, щоб вона спокійно могла «пошипіти». Я вважаю себе справжньою жінкою, тому і в мене трапляється таке. Я намагаюся в такі миті побути на самоті, упорядочити свої думки, розібратися в собі.
– Що Вам допомагає «вишипітися»?
– Залежить від моменту. Іноді просто читаю, відволікаюся, а іноді за короткий час перероблю вдома стільки роботи, що й сама дивуюся: прибираю, готую щось смачне.
– Відпочиваєте як?
– Надзвичайно люблю природу: незаймані ліси, озеро, щоб можна було спокійно побродити чи полежати почитати. Також класичну музика, яка збалансовує стан, настрій, самопочуття.
– Що зараз читаєте?
– Зараз вчитуюся в Макіавеллі. Відшуковую вічні постулати керованості й некерованості. Аналізую для себе, тому що переживаю такий період, коли відчуваю, що сьогодні проблема полягає не у сфері впливу, а у дієвості цього впливу. Коли робиш, хочеться щоб був результат. Адже влада – це сфера впливу, правильно прийнятих рішень і головне – результату.
– І наостанок. Не можу оминути увагою останні події, а саме сюжету у програмі «Гроші»…
– Я не коментувала його і не збираюся цього робити, хоч багато журналістів про це запитували. Я поважаю професію журналіста і знаю, як нелегко добитися визнання і дорости до того рівня, щоб мати у цій галузі ім’я. Однак я не визнаю журналістського «кілерства». На мою думку, журналіст повинен бути поруч, бо він, як і влада, відповідає за настрої у суспільстві, за те, що відбувається в країні. А самовдосконалюватися за рахунок приниження інших – це не показник високої професійності, це нижче людської гідності.