Досьє:
Олег Певнєв, 41 рік.
Приватний підприємець.
Депутат Хмельницької міської ради, фракція «Батьківщина».
Життєве кредо: «В житті завжди спрацьовує принцип бумерангу. Тож скільки зробиш добра, стільки до тебе й повернеться».
Одружений. Батько трьох дітей: Устини (13 років), Крістіана (12 років) та Лук’яни (3,5 року).
«Коли батьки купили велосипед, моєму щастю не було меж»
- Які у Вас найяскравіші спогади з дитинства?
- Спогадів дуже багато, адже дитинство було бурхливим. Я був непосидючим та ще тим бешкетником. Пам’ятаю, ми багато часу з хлопцями проводили на будівництвах, адже тоді якраз наше місто активно розбудовувалося. Ми любили бавитися там у піжмурки чи просто лазити. А коли набридали «тихі» ігри, починали бешкетувати, чим привертали увагу сторожа. Одного разу він наздогнав мене з арматурою на третьому поверсі. Тікати було нікуди, я стрибнув із вікна. Добре, що приземлився на керамзит, а то зламані ноги були забезпечені б. А ще дуже запам’яталося, коли батьки купили мені перший велосипед - «Десна». Це десь було у класі п’ятому. Моєму щастю не було меж! Та «Десна» - то був перший великий подарунок, який змогли мені зробити батьки. Ми жили не надто багато, тому батьки рідко купували мені якісь дорогі речі.
- У школі які предмети любили?
- Зізнаюся відверто, вчитися узагалі не любив. Подобалася фізкультура, адже сам займався вісім років плаванням. Прищепити любов до навчання якось не було кому – батьки тим не надто переймалися, а вчителів ми тоді не слухали. Тепер я розумію, наскільки усе це було неправильно, тому своїм дітям намагаюся донести, що вчитися потрібно, що від цього залежить їхнє майбутнє. Я ж після закінчення школи ніде не вчився. Думав, відслужу в армії, а там життя покаже, тим паче, воно у нас так стрімко почало змінюватися. Але не судилося. Лише тепер я усе-таки отримав вищу освіту - закінчив МАУП. Маю диплом спеціаліста з економіки та управління персоналом.
- Пане Олеже, ким були ваші батьки?
- Мама усе життя пропрацювала в управлінні зв’зку. Була спочатку секретарем, потім працювала у відділі кадрів. До речі, у неї досить цікаве життя. Одразу після школи вона вийшла заміж за мого батька, який був старшим від неї на три роки – перше кохання, знаєте. У 18 років вона народила мене і шлях до вузу для неї зачинився. І лише коли ми із братом, який молодший від мене на 14 років, були вже дорослими, мама таки вступила до Вищої академії зв’язку, яку закінчила у 47 років. Їй тоді запропонували очолити відділ кадрів управління, де вона працювала, але мати побоялася керівної посади і… потрапила під скорочення. Трохи посидівши вдома, вона, нічого нам не сказавши, подалася на заробітки в Італію. Поїхала нелегально, у машині, яка перевозила деревину. Там між балками були такі ніші, куди поміщалося кілька людей. Ось у тих нішах мама і проїхала майже пів-Європи. Зараз вона уже шість років працює у Венеції. Каже, що саме тепер може хоч трохи пожити для себе, побачити світ, бо ніколи не могла собі нічого зайвого дозволити – ані гарних речей, ані дорогої косметики чи парфумів.
Щодо батька, то він усе життя ремонтував обчислювальну техніку. І був неймовірно цікавою людиною – колекціонував марки, монети, книги. З 1972 по 1978 роки він був кращим філателістом Хмельницької області. І колекція книг у нас була велика. Тато усі гроші, які заробляв, вкладав у книги, монети та марки. Ось так ми і жили.
- У вас була велика бібліотека, тож, мабуть, у дитинстві багато читали?
- Ні, майже не читав. До свого сорому, не прочитав з батькової колекції у дитинстві жодної книжки. Уже зараз, коли пройшло стільки років, деколи, коли є час, беру з нашої бібліотеки книжки.
«Я двічі помирав і двічі Бог повертав мене на Землю»
- Ваша юність, безумовно, не була безхмарною, адже вона припала на початок 90-х років минулого сторіччя?
- Знаєте, те, що довелося мені пережити тоді, я своїм дітям не побажаю. Невідомо, чи вони, після усього того, могли б стати нормальними людьми. Мені просто пощастило. Очевидно, у Бога був свій план щодо мене і мого життя, тому сьогодні я став тим, ким став. Я вдячний Господу за те, що маю власний бізнес, гарну родину, трійко дітей, став людиною, яку шанують та поважають. Ситуації у житті були дуже різні. Я двічі вмирав і двічі Бог повертав мене на цю Землю. Перший раз я помирав ще немовлям. Коли мене забрали з пологового будинку, у мене майже цілий тиждень трималася температура 41 градус. Лікарі казали, що немає ніяких шансів вижити. Але я вижив. А потім я помирав у буремні 90-ті. Закінчивши школу, якраз потрапив у часи перебудови, падіння залізної завіси, відкриття кордонів, розквіту нелегальної торгівлі. У нас відкрилася «толкучка», і я після армії потрапив туди. З’явилися гроші, яких мої батьки ніколи мені не давали, бо й самі не мали, а там де гроші – там і зло. Спокус було чимало, тож красиве життя накрило мене з головою. Одного разу ми з друзями потрапили в страшну аварію. Слава Богу, я відбувся лише травмами. Тоді вперше замислився над тим, для чого я живу. Вийшовши з коми, відчув, як Бог торкнувся моєї душі. Навколо мене помирали мої знайомі, інших вбивали чи саджали до в’язниці, і саме у той час я вирішив пізнати Бога. Прийшов до церкви, став вивчати Біблію. Сьогодні за те, що я маю у житті, я вдячний лише Богу.
- Чим для Вас особисто є віра в Бога?
- Ще Ісус Христос казав, що дерево пізнається за його плодами, а людина – за вчинками. Тобто, для мене віра в Бога – це чинити так, як ти хотів би, щоб інші люди чинили тобі. Це безвідмовне дотримання заповіді Ісуса Христа: «Полюбіть ближнього свого, як себе самого». А якщо ти несеш людям мир і добро, якщо з любов’ю ставишся до інших, то усе це тобі воздасться. Бо що посіє людина, те й вона пожне.
«Від поняття «депутат» сьогодні залишилася лише назва»
- Олеже Віталійовичу, сьогодні Ви є депутатом Хмельницької міської ради. Скажіть, які у вас позитивні та негативні враження від роботи у міському парламенті?
- Позитивні – це те, що я можу бути корисним людям, своїй громаді, що можу якось впливати на прийняття тих рішень, які змінюють життя у нашому місті. А негативні… На жаль, сьогодні статус депутата дуже знівельовано. І це засмучує, бо ти не можеш реально допомогти своїм виборцям. Нам усім доводиться працювати у складних економічних умовах. На округи зараз майже зовсім не виділяються гроші, а це значить, що звернення депутатів щодо благоустрою прибудинкових територій, ремонту під’їздів, здебільшого, залишаються без відповіді. Депутат стає заручником обставин: з одного боку, люди до нього звертаються, тому що голосували, а він їм допомогти не може, бо у міській казні немає грошей. Хтось допомагає вирішувати якісь проблеми за свої гроші. Втім, не завжди це виходить. Депутат один, а виборців багато. І така проблема сьогодні в усіх депутатів.
- Хто у вас ідеал в політиці, у кого ви вчитеся і чому?
- Я не створюю собі кумирів. Можу лише сказати, що мені дуже подобається як політик наш мер Сергій Мельник, імпонує секретар міської ради Валерій Лесков. У них майже однакові риси характеру: вміння знаходити компроміси, відкритість, чесність, порядність. Вони не зловживають політикою, як інші, використовують її лише для заробляння грошей, не думаючи при цьому про добробут свого народу. І Сергій Іванович, і Валерій Олександрович, як на мене, на своєму місці. Вони успішні керівники, у них добре підібрана команда, вони приймають зважені рішення. Саме у них я вчуся бути політиком – виваженим, розумним, який продумує свої кроки на десять вперед.
- Якби була така можливість стати мером, щоб зробили в першу чергу, чого Хмельницькому сьогодні не вистачає?
- Найперше, звернув би увагу на соціальний захист населення. Я не кажу, що сьогодні у нас є із цим проблеми, але хотілося більше приділяти уваги тим людям, які потребують нашої уваги. Можливо, я подумав би, як залучити бізнес до соціальних акцій, щоб ті, які мають більший достаток, допомагали біднішим. По-друге, я б зайнявся ремонтом доріг та освітленням, адже це – обличчя нашого міста. Маємо ще тут багато проблем. А ще я налагодив би роботу різноманітних управлінь з родинами. Сприяв би різним громадським організаціям у проведенні тренінгів для родин, тому що все починається з сім’ї. Як на мене, нашим родинам ще багато потрібно вчитися, щоб вони були міцними та щасливими. А щасливі сім’ї – це процвітаюче місто і країна.
- Ви – підприємець, виросли з «базару». Яким бачите своє та таких, як ви підприємців, майбутнє?
- Скажу чесно, що я, як і більшість моїх колег, з острахом дивимося у майбутнє. Ми звикли, і нам дуже комфортно на базарі, але усі ми розуміємо, що у нього немає майбутнього. Так, зараз багато «базарників» відкривають заклади харчування, якісь магазини, дехто навіть невелике виробництво, в основному, швейне чи трикотажне, але усе це все одно зав’язане на базарі. Там заробляються гроші, які потім витрачаються у ресторанах та магазинах, на базар працює усе наше виробництво. Тому, коли не стане базару, то я навіть не знаю, що буде, як розвиватиметься наше місто. Мені важко це уявити.
«За свою родину я готовий стояти горою»
- У Вас велика родина. Сьогодні народити та виховати трьох дітей – це, кажуть, вже подвиг…
- Перед восьмим Березня Сергій Іванович вітав і вручав орден жінці, у якої десятеро дітей, так що на її фоні ми ще піонери (сміється – авт.)
- Але, менш з тим, Ви завжди мріяли про таку велику родину?
- Ні, ми ніколи не планували, що у нас буде троє дітей. Але так сталося, і сьогодні ми з дружиною абсолютно не шкодуємо, що у нас їх стільки. І усіх їх ми любимо однаково й не уявляємо свого життя уже без когось із них. Зізнаюся, я ніколи не відчував якогось трепету перед дітьми до того часу, поки не з’явилися власні. Нині ж можу сказати, що я готовий прийняти ще стільки дітей, скільки пошле нам з дружиною Господь. І готовий усіх їх любити однаково.
- Розкажіть про свою родину?
- Дружина Леся зараз сидить вдома, займається домом і дітьми. Старша донька Устина, як і син Крістіан, навчаються у школі. Крім того, Устина ходить у художню школу та на танці. Їй це подобається, вона отримує від занять задоволення. А якщо їй це подобається, то я підтримую її захоплення. Син з п’яти років ходив на «Самсон-право», має понад 80 нагород з різноманітних змагань. Зараз він ходить на вільну боротьбу та хокей. Найменша Лялька, як ми її називаємо, ще поки не виявляє якихось талантів, але вже дуже допитлива та непосидюча. Я дуже пишаюся своїми дітьми, бо це те найдорожче, що у мене є. За своїх дітей та дружину я готовий стояти горою.
- Який слід на Землі Ви хотіли б залишити?
- Основний слід – це мої діти. Адже кожна людина вважає, що саме діти втілять у життя те, чого не встиг зробити ти. Зможуть досягти того, чого тобі не вдалося, реалізувати те, що не реалізував ти. Мені б дуже хотілося, щоб мої діти пішли далі за мене, досягли більшого, ніж досяг я. Дуже хотілося б бачити своїх дітей щасливими та успішними, тому докладаю усіх зусиль, щоб так воно й було. І дуже хочу залишити своїм дітям справжню віру в Бога, щоб вони завжди і в усьому покладалися на Господа нашого Ісуса.
«Не можу відмовити собі у тому, щоб витрати гроші на родину»
- Пане Олеже, як Ви проводити свій вільний час?
- По-різному. Буває, з родиною, буває з друзями. Але, в основному, намагаюся проводити вільний час з сім’єю. Тому що друзі, не хочу нікого з них образити, я їх усіх люблю і поважаю, але вони завжди будуть у мене на другому місці. Бо на першому – моя родина. Якщо випадає нагода, то кудись разом їдемо відпочивати. З ранньої весни і до пізньої осені виїжджаємо усі разом на природу. Я дуже люблю рибалити. Любимо кататися на лижах, маємо усю амуніцію для цього, тож взимку обов’язково на кілька днів їдемо у Карпати. А ще я люблю деколи пограти у теніс з друзями, навіть кілька років тому купив собі хорошу ракетку. Але останнім часом на це заняття усе менше вистачає часу.
- Чого не можна пробачати навіть найкращим друзям?
- Зради. Мабуть, це найгірше, що може бути у житті. Найнеприємніше, коли тебе зраджують близькі люди.
- У Вас є якесь хобі, може від батька передалася тяга до колекціонування?
- Мрію розпочати займатися нумізматикою, але сьогодні це занадто дороге задоволення, тому поки відмовляю собі у цьому. А ще дуже хотілося б колекціонувати картини і старовинні речі. Це нагадувало б про дитинство, про батька, але ще не настав, видно, такий час. От і виходить, що як такого, хобі у мене немає.
- У яких людських слабкостях не можете собі відмовити?
- Дуже люблю солодке: усілякі тістечка, торти, цукерки. Не можу собі відмовити у тому, аби щось купити для своїх рідних. Люблю балувати свою дружину та дітей різними подарунками. Хоча мене не можна назвати тринькалом, але деколи буває, що мені хочеться зробити їм якийсь сюрприз.
- Ви вірити, що у житті є вічне кохання?
- Звісно. Адже я вірю в Бога, а Бог – це і є вічна любов.
- Яку книжку Ви рекомендуєте прочитати усім?
- Біблію. Бо лише у цій книжці можна знайти відповідь на будь-яке життєве питання.