Двоє чоловіків, років під п’ятдесят: один з паличкою, інший взагалі, ледь тримає своє тіло за допомогою двох палиць. І молода дівчина, розпухла, у якої через хворобу уже не діють ні руки, ні ноги.
Один із них, Олександр, побачивши нас через величезну дірку в стіні (на її місці колись була грубка, а зараз лише отвір, завішаний простирадлом, - аби не дуло), намагається чимшвидше підійти поближче. У нього це не дуже добре виходить: заплутавшись у бур’янах, які сягають йому мало не до пояса, ледь не впав. Добре, що одна із гостей встигла вчасно вхопити його за руку. Вийшов чоловік у сандалях на босу ногу, - погріти їх на не дуже й теплому сонечку ноги, бо шкарпеток у нього немає. Зате показує ношені, але ще цілі, теплі штани, сорочку… - ці речі сюди приносять волонтери.
«Поки існуємо»
Олександр, 50-літній інвалід, хворий на ДЦП. Колись разом із матір’ю вони жили у власній квартирі, але вийшло так, що жінка, захотівши змінити житло, всупереч волі сина продала помешкання і переїхала в інше місто. А Олександр опинився «на вулиці». І вже років 15 змушений винаймати житло, на що йде майже вся пенсія. Спочатку, каже, ображався на матір, але духовник (чоловік весь час знаходиться при церкві) його заспокоїв. Хоча, десь, глибоко в душі, образа залишилася.
Періодично, коли стає краще, він ходить з паличкою. А от зараз ледь пересувається за допомогою двох костурів. Олександру потрібне лікування, але грошей на це у нього немає, і він знову змушений був звернутися до церкви по допомогу. До речі, своїм каліцтвом він жодного разу не скористався, і ніколи не просив милостиню.
Чоловік багато читає, з ним цікаво поговорити. Але хвороба покрутила йому руки, позбавила сил ноги. Саме через це у нього ніколи не було жінки, він сам це розуміє, часто повторюючи: «Кому я такий потрібен?».
За останніми даними, Олександр покинув товаришів по нещастю і зараз винаймає житло сам. Йому пощастило, чи не вперше в житті. Поруч з ним по сусідству мешкає одинока жінка з двома дітьми, один з яких, як і Олександр, хворіє на ДЦП. Із жалості до тихого, спокійного чоловіка, вона його підгодовує. «Може, колись хтось так само допоможе моїй дитині», - каже сусідка.
«У мене четверта стадія, п’ятої вже не буває»
Петро, ровесник Олександра, зараз спокутує гріхи своєї молодості. Чоловік хворий на лімфогранулематоз (злоякісне захворювання лімфоїдної тканини). Хвороба вже дійшла до 4-ї стадії, яка, крім лімфатичних вузлів, вражає внутрішні органи (печінку, нирки, кишківник, кістковий мозок…), і чоловіку важко дихати. Йому б у тепло, в кращі умови, а про що можна говорити у богадільні, в якій він змушений перебувати?
… Колись Петро був здоровим, мав престижну роботу, родину. Але сам довів себе до того, що позбувся і роботи, і родини, а згодом - опинився на улиці. Правда, у нього є батьки, але вони вже старі, та й прийшовши до них, щоб знайти прихисток, вжитися з ними не зміг, отож, пішов ні з чим. Чоловік дуже страждає через це і хоче налагодити стосунки з батьками, сподіваючись на їхню допомогу. Є у нього й чудовий син, який переймається долею батька, допомагає йому, але через сімейні обставини (живучи у зятях) взяти до себе не може.
Через проблеми з легенями, Петро весь час кашляє, тому більшість часу перебуває в лікарні. Зараз йому терміново потрібно пройти курс хіміотерапії. Але за що?
«Дивіться, де я живу», - показує чоловік, який уже давно примирився з усім. «А чого чекати далі?, - каже він. - У мене четверта стадія, п’ятої не буває…».
І справді, грубка розтрощена, залишилася лише дірка в стіні, закрита двома простирадлами, щоб не лежати (це місце Петра) біля розбитої стіни. На ліжку немає нічого - ні подушки, ні простирадла. Лише одна благенька ковдра.
«Треба щось організовувати, - каже Світлана Ясінська, провідний спеціаліст відділу соціальної роботи Дунаєвецького центру соціальних служб для дітей сім’ї та молоді. - Якісь подушки, ковдри. І дірку в стіні залатати, на це я віддам їм свою цеглу».
За словами Світлани Володимирівни, грубу розібрав колишній хазяїн - батько п’ятьох дітей, дружина якого померла. Будинок - простора хатина, в якій після ремонту можна нормально жити, - його батьківщина. Але, побачивши цих трьох нещасних, впустив їх у хату на кілька років. Безкоштовно.
«Я просто гину»
Двадцятип’ятирічна Оксана теж спокутує помилки юності. Вона вже давно могла би мати інвалідність, проте, для цього потрібно лягти в лікарню на обстеження. Дівчина вже не раз лягала, але, через те, що жінок було мало, виходило так, що її селили із колишніми зечками. Остання її сусідка - тричі судима, морально знищувала дівчину, яка не те, що обійти себе не може, а десять кроків без сліз не пройде. Тому втікала з лікарні, і досі живе без копійки.
В Оксани атрофовані м’язи, набрякле тіло, вона ледь ходить і погано розмовляє. Жінка навіть свою півторарічну дитину не може взяти на руки, тому що не володіє ними.
«Її треба підтримувати, лікувати, - каже Світлана Володимирівна, - але вона навіть у звичайній лікарні довго не пробуде. У неї серце болить за дитину, і тільки ми її покладемо, вона через тиждень-два приходить звідти.
… Колись разом з чоловіком Оксана купила хату в Дунаївцях, яку згодом, коли вона перебувала на лікуванні, той продав і пропив.
Зараз він із півторарічною донечкою живе разом з Оксаною і Петром. «Живуть у жахливих умовах, - каже пані Світлана. - Їм навіть немає на чому зварити їсти, та все одно, - не на вулиці. І якби не волонтери, які щодня приносять їм готові харчі, та прихожани із церкви євангелістів-баптистів, невідомо, що б з ними сталося.
Так, дехто з них оступився і не знає, як повернутися до нормального життя. Але вони такі ж люди, як ми з вами. І так само хочуть турботи і тепла».