ye-logo.v1.2

100 тисяч людей відвідало Музей пам’яті жертв Голодомору у Меджибожі

Історія 6688
Дмитра Скрипника
Фото: Дмитра Скрипника

Він став першим у своєму роді в Україні.

4 жовтня 2008 року тодішній Президент України Віктор Ющенко перерізав символічну стрічку на відкритті першого в країні Музею пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Експозиція розмістилася у колишній каретній залі Меджибіжської фортеці, що у Летичівському районі. Концепцію музею ж розробив заслужений художник України, хмельничанин Микола Мазур.
«Я був п’ять років тому у музеї і я вам скажу, що кожного разу, коли заходиш сюди, емоцій не стає менше. Можна сміливо говорити, що цей музей є першим і найкращим. Бачив багато експозицій, залів, музеїв, але я не бачив такого точного і геніального мистецького та людського удару по емоціях, який є тут. Для мене, як киянина, важливо, щоб вся Україна знала, що у цьому місці, де доля України випробовувалася багато разів, де переплелося багато цікавого і важливого, є не лише ця чудова фортеця, але й такий музей», - ділиться враженнями народний депутат України Олександр Бригинець.
На п’яту річницю Музею пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років у Меджибіж завітало багато поважних гостей, місцевих жителів та студентів із викладачами хмельницьких «вишів». Учні місцевої загальноосвітньої школи журливими піснями вшанували пам'ять загиблих, а настоятель замкового храму святого Миколая отець Петро провів панахиду.
«За цей час музей відвідало понад сто тисяч туристів. До нас приїжджають з Польщі, Білорусії, Росії, загалом зі всього світу і книга відгуків, яка є у музеї, списана всіма мовами. Це свідчить про те, що експозиція потужна, висвітлює ті трагічні часи і нікого не залишає байдужим. Той, хто ще вагається чи був це голодомор, чи геноцид, після ознайомлення з тими страшними документами, що є у експозиції, приходить лише до того, що це був дійсно геноцид», - розповідає директором Державного історико-культурного заповідника «Межибіж» Олег Погорілець.
Небагато залишилося свідків трагічних подій 1932-1933 років. Вони, мабуть, воліли б забути голодні роки, але занадто глибоко врізалися у пам'ять ті часи.
«Прийшли «чекісти» і забрали усе, що було у батька та назвали його «мелко-маломощный середняк», тому у Сибір не висилається, а йде працювати у колгосп. І пішов він працювати у колгосп, а їсти нема нічого, забрали усе зерно. Батько був господар, хлібороб. Забрали все. Я пішов у жнива колосків назбирати. Підняв три колоски, а їде лановий на коні з нагайкою. Під’їхав до мене і каже: «Кисіль, скільки колосків у тебе? Три? Ото батько получить три роки тюрми». Пам’ятаю, де зацвіте акація, то я рвав і їв. Де у кого в городах квасець ріс, зніму кашкет, сяду і наїмся цього квасцю. Ну не було, що їсти, зовсім не було», - пригадує Федір Кисіль, який ще будучи маленькою дитиною зіткнувся із голодомором 1932-33 років.



 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую