ye-logo.v1.2
27 Червня, 2019

Станіслав Крук: «Я 32 роки мріяв про Гімалаї!»

Ірина ОЛІЙНИК Історія 5162 2

Президент Подільського культурно-просвітницького центру імені Миколи Реріха, голова Всеукраїнської асоціації гуманної педагогіки, викладає практичну психологію та педагогіку в Хмельницькому Національному університеті.


Це був 1979 рік. Тоді Станіслав Крук з друзями працював на розкопках «Ермітажу» в Ленінграді. Не в якості науковця, а як звичайнісінький хлопець-ентузіаст. Саме в цей час у Північній столиці був справжній «бум» відновлення культурної спадщини, час розкопок, реставрацій. І, оскільки кошти на такі благі наміри виділялися мізерні, то вчені-археологи були раді кожному, хто брав до рук лопату «за спасибі». «Для мене це була внутрішня необхідність. Серед істориків були й ті, хто вивчав спадщину родини Реріхів: самовіддано, не заради слави, заради збереження культури». От якби таких зібрати до купи в Хмельницькому!», – мріяв він. І через десяток років створив Подільський культурно-просвітницький центр імені Миколи Реріха. Днями він святкував двадцятиліття.

Культурна криза – в нашій свідомості


– І як таку ідею тоді сприйняли в місті?
– Тоді я вже працював на заводі «Новатор». Але, коли ще був в Ленінграді, до мене частенько навідувалися мої друзі з Хмельницького. А дехто навіть на розкопках трудився. Вони, звісно ж, стали першими, кому я розповів про свої плани. Зотов, Михайло Чайковський, Неонесса Варчук – їм були близькі мої ідеї. Кінець 80-х – особливий період. Духовна криза, породжена тоталітаризмом, вже дійшла до краю: люди прагнули нових вражень, справжніх цінностей. Цей своєрідний «голод» і зібрав до гурту тих, хто прагнув відродження краю. Адже культура Поділля – унікальна. Вона – в традиціях, ремеслах, в кожному камені старого будинку, в нас з вами...

– Поняття культурної кризи, здається, і нині актуальне...
– Фактично, вона вкорінилася в нашій свідомості дуже давно. Прагматизм, який скрізь сприймається як щось позитивне, насправді розвиває в людях нездорове почуття власності. Наприклад, чоловік каже: «моя дружина». Не «другиня», «подруга», а саме – «моя дружина», моя власність. І ця жадоба до власності в усьому. Нині кожен відданий собі. На п'єдестал підноситься особистість, але не віднімається й право власності. Розвивається такий собі егоцентризм: кожен вважає, що усе навколо існує лише для нього, а поняття соціуму нівелюється. Так ми втрачаємо духовність, культуру, те, про що маємо дбати усі разом.

Доторкнутися до зірок
– Мене з дитинства вабили зорі. Я народився в селі, й улітку ми, зазвичай, спали на сіннику. От лежиш собі під всіяним зорями небом, мрієш про далекі подорожі, фантазуєш про позаземне життя – є воно чи ні... Це були перші, такі собі, філософські роздуми. А вже в сьомому класі зачитувався творами Канта, працями Маркса. Саме так! Комуністичне виховання давалося взнаки. Але це не головне. Бо саме філософія наклала відбиток на моє життя.

– І Ви, звісно ж, вступили на філософський факультет?
– Аж ніяк! Я ще з дитинства захоплювався радіотехнікою. Тому й подався до училища при радіотехнічному заводі. А згодом закінчив Ленінградський авіаційний інститут та працював з навігаційним обладнанням літаків і космічних кораблів. Бачите, хоч і опосередковано, але мрія бути ближчим до зірок, таки здійснилася!

– А як же філософія?
– Вона завжди була моїм другим диханням. В 1977 році я проходив військову службу в Прибалтиці. Моїм командиром відділення був молодий лейтенант, хлопець, який дуже добре знався на культурі. Якось він розповів мені про твори Реріха, показав книги з ілюстраціями картин. Досі я не чув навіть його імені. Тоді, зачитуючись ідеями Миколи Реріха про значимість культури, я вже знав, чого далі прагнутиму в житті. В чомусь мої мрії та бачення життєвих цінностей співпадали з ідеями цього великого мудреця. Я нарешті знайшов відповіді на ті запитання, яких ніяк не міг пояснити раніше. Це була нова точка відліку, котра поділила моє життя на «до» і «після».

– Тобто, нині Вас можна назвати істинним реріхівцем?
– Зовсім ні. Насправді, не вважаю себе «реріхівцем», я просто вивчаю його спадщину. Заради того, щоб досвід Миколи Реріха у вивченні культури, збереженні та примноженні цінностей можна було застосувати у нас на Поділлі. Саме тому ми згуртовуємо у нашому центрі молодь. Вони швидше донесуть ці ідеї до краян. Нині створене нами молодіжне об'єднання «В майбутнє – через культуру» – чи не єдина організація, котра взялася за пошук, дослідження та опис пам'яток нашого міста, які потребують захисту. Адже в Хмельницькому понад 130 пам’ятників не мають паспорта, а отже – не охороняються державою.

– А скептики закидають, що Хмельницький – бідний в цьому плані...
– А хіба цінувати варто лише те, що має найвищу архітектурну цінність? Кожна, навіть найменша пам'ятка, відтворює період людських думок, і її треба зберегти для нащадків.

– Станіславе Леонідовичу, Ви багато подорожуєте. В тому числі й стежками Миколи Реріха...
– Я бував на Кавказі, в Прибалтиці, мандрував Алтаєм. Сходив багато тих стежок, але завжди мріяв побувати в Гімалаях. 32 роки мріяв! І нарешті цього літа таки здійснив своє найзаповітніше бажання. Два тижні, проведених в індійській садибі Реріхів, дослідження його архівів, стали для мене чимось неоціненним. Уявіть собі, в долині Кулу, де знаходиться садиба Реріхів, є храми, яким по п'ять тисяч років! І вони ідеально збережені! Цікаво, що місцева культура дуже схожа з нашою: такі ж орнаменти в одязі, вишивки, мелодії та рухи народних танців. Усе дуже споріднене, близьке.

– Але ж кожна здійснена мрія породжує нову?
– Так. Для мене – це Тибет. І маршрут вже обрано.

– Щасти Вам! Дякую.

 

 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Сергей 24.11.2010 19:04

Да не верьте ему, - такую крысу, как этот человек тяжело встретить

хмельничанин 21.11.2010 18:49

"Кожна, навіть найменша пам'ятка, відтворює період людських думок, і її треба зберегти для нащадків..." Как разумно сказано. А мы про пирамиды мечтаем, не зная, что за окном - тоже есть что-то ценное.

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

Останні фото та відео