Рідні загиблого Героя Небесної Сотні досі не знають чи була його смерть жахливою випадковістю чи результатом злочинного наказу.
Дмитро Пагор прожив дуже коротке життя. До свого 22-річчя хлопець не дожив 2 місяці. Він загинув унаслідок вогнепального поранення під час стрілянини під Хмельницьким управлінням СБУ 19 лютого 2014 року.
Куля з автомата Калашникова поцілила активістові в голову, й він загинув у «швидкій» просто під стінами СБУ. Ця трагедія сколихнула тоді всю область й хлопцеві посмертно присвоїли звання Героя України. Нині в селі Хропотова біля школи, в якій навчався Дмитро, стоїть величний пам’ятник. Його встановили на кошти громади, школярів та спонсорів. На чорному граніті викарбуваний юний усміхнений хлопчина з серйозними чистими очима.
Смерть від кульового поранення в голову – це все, що знають про ті обставини його рідні. Мати Дмитра сподівалася на справедливе розслідування. Хотіла знати, чому загинув її син, і хто має понести покарання. Та зізнається, за чотири роки жодних зрушень немає і навряд чи вони будуть. Навіть після смерті юнака не те що не знайшли винних, а навіть не визначили можливого «стрілка».
«На мою думку, у Хмельницькому вже давно нічого не робиться. Раніше, коли я їздила у Київ, мені сказали, що у Хмельницькому всі все знають. Але ні у Хмельницькому, ні у Києві нічого так і не з’ясували офіційно. З того часу все глухо, раніше хоч на допити викликали, а зараз – нічого. Ні адвокат, ні слідчі не телефонують. Я вже не вірю, що винних знайдуть і покарають», – розповідає пані Людмила.
Пані Людмила каже, ті, хто в Києві, вони ще можуть боротися і чогось досягнути, бо їх багато, вони на місці. А вона з Чемеровеччини одна. У Хмельницькому, каже, розслідування нікому не потрібне, а до Києва їздити немає чого, адже змін все одно немає.
Читайте також: Річниця трагедії під хмельницьким СБУ: у мітингувальників стріляли з кулемета?
«Я не бачу жодних кардинальних змін ні у країні, ні у владних структурах. Діти хотіли кращого для країни, його немає. На мою думку, змінилися лише люди. Вони стали іншими, зрозуміли, що таке Україна і те, що її потрібно любити. І молодь і старше покоління усвідомлює, що ми українці й намагається це показувати. Але я сподіваюсь, що зміни все-таки відбудуться і не тільки в людях, а й в у владі й країні загалом. Я сподіваюся на краще, і хочу вірити, що мій син загинув не даремно», – розповідає мати Героя.
Свої обіцянки виплатити грошову компенсацію держава виконує, але зізнається, гроші, які стали «коефіцієнтом життя» не замінять їй дитину.
«Із обіцяного не виконали лише одне – не встановили на тому місці, де загинув мій син, якийсь пам’ятний знак. Так, біля хмельницького управління СБУ встановили пам’ятний знак на якому викарбуване прізвище та ім’я сина, але я приїжджаю не до парадного входу, а до місця, де вбили Діму. Я хотіла, щоб там поставили який пам’ятний знак, для того, щоб я могла приїхати та поставити свічку чи квіти. Тому що, коли я приїжджаю до Хмельницького і кладу там квіти та вази, то до вечора їх забирають і викидають. Я їздила і просила, щоб там щось встановили, мені багато не потрібно. У відповідь почула те, що потрібно взяти дозвіл в архітектурному відділі міста Хмельницького. Пішла туди, там сказали, що нічого проти не мають і дали добро. Потім навіть пообіцяли, що самі встановлять пам’ятку, але й досі ніхто нічого поставив. Тому я вже й не сподіваюсь, не їжджу і не прошу, бо думаю, що ніхто того робити не буде», – ділиться Людмила Василівна.
Про те, що Дмитро «затятий борець» за майбутнє країни, який мало не щодня приходив на місцевий Майдан, жінка й не здогадувалася. Каже, син не розповідав що ходить у Хмельницькому на мітинги, казав – тільки на роботу. От і того дня матері нічого не сказав, а за декілька годин до загибелі й взагалі повідомив, що уже вкладається спати і просив не відволікати.
«Я чула про те, що відбувається у Хмельницькому і хвилювалася за сина, але він казав, що на Майдан не ходить, тільки на роботу. Працював він на автомобільній мийці. Кілька годин до того, як Діма загинув, я телефонувала йому, він сказав, що у нього все добре, і щоб я не хвилювалася, бо він вдома. Син просив не тривожити його, бо він приїхав з роботи, стомився і лягає спати. Тому, моя душа була спокійна і я до нього більше не телефонувала. Але через годину до мене зателефонували та сказали, що його вбили. Я не повірила. До останнього мала надію, що це якась страшна помилка, підступний жарт. Я досі не можу повірити, що у нашій сім’ї сталася така трагедія», – згадує матір Людмила Василівна.
Читайте також: «Хмельницький Майдан: Розслідування, яке згоріло»
Мати Дмитра й досі картає себе за те, що, коли того вечора говорила з сином не відчула біди.
Дмитро дуже любив техніку. Своїми руками змайстрував собі мотоцикла, попросив бабусю пошити йому український прапор, який потім чіпляв до мотоцикла і їздив селами. Так і залишились у Пагорів: стяг і розібраний мотоцикл, якого немає кому полагодити. Мовчить у кутку Діминої кімнати гітара, яку хлопець купив на власні гроші та сам навчився грати.
«Мій син був дуже веселим та радісним, дуже любив грати у футбол. У нього було багато друзів, він був душею компанії. Усі його дуже любили. Діма завжди спішив жити, хотів багато чого зробити і усюди встигати. Був дуже самостійним, хотів сам заробляти на життя. Переїхавши у Хмельницький, Діма завжди казав, що все у нього добре», – розповідає Людмила Василівна.
З того часу, як жінка втратила свого сина, її життя кардинально змінилося.
«Я досі можу повірити, що Дмитра немає. Це дуже складно, адже коли втрачаєш дитину, то втрачаєш і частину себе. Це найгірше, що може статися у житті матері. У моєму житті все кардинально змінилося. Після трагедії почалися проблеми в сім’ї, чоловік замкнувся у собі, а згодом ми розійшлися», – розповідає Людмила Василівна.
Жінка каже, що особливо важко споглядати на ровесників сина, адже її Діми серед них немає.
«Важко дивитись, як однокласники та друзі сина одружуються, як у них народжуються діти, а у Діми цього не було і вже ніколи не буде. Я б також хотіла радіти внукам, але на жаль, не можу. Я нікому не бажаю зла, але мені дуже боляче від того, що мій син не зможе пережити всі ті емоції. Та понад усе я мрію про те, щоб усі діти були живі-здорові. І ні за що не хочу, щоб комусь довелося пережити моє горе», – каже пані Людмила.
Читайте також: Сергій Горбатюк про події під СБУ: «Дійшли висновків, що «майданівці» самі себе перестріляли»