ye-logo.v1.2
22 Вересня, 2019

«Мене завжди вчили батьки: роби добро людям»

Олена ЩЕГЕЛЬСЬКА Політика 1577

Віктор Султан з Волочиська - один з небагатьох в Україні керівників, котрий і за радянських часів, і за часів Незалежності - майже тридцять р

Голова райвиконкому, перший секретар райкому партії,  представник Президента, голова райдержадміністрації, голова райради – назви посад, які обіймав Віктор Никифорович, змінювалися, та суть була одна. Й за усі роки роботи Віктор Никифорович не покидав свій район – народився на Волочищині, у Федірках, і пропрацював аж півстоліття у рідному районі. За сумлінну працю Віктор Султан нагороджений двома орденами «Знак Пошани», медаллю  на честь століття від дня народження Леніна, Почесною Грамотою Верховної Ради України, має звання «Почесний громадянин Хмельницької області» та «Почесний громадянин Волочиського району». І хоч вже шість років Віктор Никифорович - пенсіонер, він часто сідає за кермо своєї автівки і їде у села, оглядає спочатку посіви, потім – зібраний врожай.

ЧАСУ НА ЗАБАВИ НЕ БУЛО
Дитинство Віктора Султана припало на війну та післявоєнні роки. Точніше, того дитинства просто не було. «У мене й досі перед очима ті дні, коли у село прийшли німці, - згадує Віктор Никифорович. – Я пам’ятаю, як горіли хати, і наша теж згоріла.  Нас прихистив  мамин брат, і всі шестеро – мама, бабуся та четверо дітей - ми жили у малесенькій коморі». Після війни за рік батьки звели хату, а Віктор, якому тоді ледве виповнилося шість років, допомагав місити глину. Восени наступного року хлопець пішов до школи.«Мені купили новий буквар, і я дуже тішився тією книжкою, бо давно мріяв про школу, хотів навчитися читати й писати, – каже Віктор Никифорович. – Після закінчення семирічки довелося ходити у сусіднє село, за дев’ять кілометрів. До школи де-в’ять, додому – стільки ж. Щодня вісімнадцять кілометрів. А ще ж мамі по господарству потрібно було допомогти. Але я дуже хотів вчитися». Влітку хлопчині доводилося заробляти гроші. Працював Віктор Никифорович з дванадцяти років. «Перший рік фарбував жерсть, - згадує він. – Наступного року був підсобним біля будівельників. Так заробляв трудодні. А перед школою разом з мамою на зароблені гроші купували туфлі, штани, сорочки».

«Нікуди з Волочиського району не поїду»
У повоєнні роки серед хлопців великою популярністю користувалася професія військового, то й Віктор Никифорович теж вирішив стати офіцером. Однак, спроба вступити у військове училище виявилася невдалою. Хлопець повернувся у село і два роки пропрацював у колгоспі. Але бажання здобути вищу освіту не покидало хлопця. Тому вступив у Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут на зоотехнічний факультет.  «Вчився добре, з 99 предметів мав лише одну четвірку, - каже Віктор Султан. – Тому мені пропонували залишитися в аспірантурі або ж поїхати працювати в одне з передових господарств області. Але я сказав, що нікуди з Волочиського району не поїду. І повернувся в рідний район, працював в одному з господарств, відслужив в армії. А після армії мене взяли старшим зоотехніком в районне управління  сільського господарства. Через кілька років я попросився, щоб мене призначили головою колгоспу. Дістався мені колгосп імені Ватутіна села Сарнів. За неповні п’ять років роботи колгосп мав хороші показники роботи, а мене нагородили орденом «Знак Пошани». 1972 року мені запропонували очолити районне управління сільського господарства. Я спочатку навіть не повірив, що хлопець з села може займати таку посаду». А через п’ять років «сільський хлопець» став головою райвиконкому, через сім років – першим секретарем райкому партії, згодом – головою райради, пердставником Президента України, головою райради та райдержадміністрації. (На початку дев’яностих посада голови райдержадміністрації була виборна. Віктора Никифоровича підтримали 76 відсотків виборців).
«Протягом усіх  років мого керівництва Волочиський район був одним із кращих в області, - каже Віктор Никифорович. – Активно займалися ми газифікацією. І до того, як я пішов на пенсію, сімдесят відсотків населених пунктів району мали газ. У нас працювали заводи, колгоспи, будувалося житло. За мого керівництва звели два корпуси райлікарні. Мене вчили батьки: «роби добро людям». Тому, де я не працював, я намагався знаходити з людьми спільну мову. Де міг – допомагав, якщо допомогти не міг – не лукавив, пояснював це. Найважче ж було у дев’яностих, коли зупинялися підприємства, не виплачували зарплату й пенсії. Непросто  було людям в очі дивитися. Вони приходили до мене в кабінет, збиралися на площі перед адмінбудинком. Я ніколи не утікав від людей, зустрічався з ними, розмовляв. Але чим міг допомогти? Така ситуація була в усій країні. Крім того, треба було думати, як зберегти промисловість, школи, як орати й сіяти. І нам це вдалося, у нас працює виробництво, не пустують землі.  Це заслуга й нинішніх керівників».



Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую