ye-logo.v1.2
24 Вересня, 2019

Мета до києва доведе. А далі?

Світлана КАБАЧИНСЬКА Політика 882

Інколи важко збагнути, чому йде на вибори той чи інший кандидат. Сам він, без сумніву, це знає. Але не завжди признається виборцям

Олександр Пабат, командир НАС
Олександр Вікторович Пабат народився 22 березня 1974 року в Полтаві. Згодом сім’я переїхала до Києва: батько займав у столиці високі посади, переважно в міністерстві аграрної політики. Ще навчаючись у  Національному медичному університеті (1991-1996), Олександр почав працювати в... банку “Фінанси та кредит” на посаді провідного спеціаліста з реклами (1993-1996). Отримавши диплом стоматолога, зайняв у тому ж банку посаду начальника відділу реклами та будівництва (1996-2002). Без відриву від виробництва отримав кваліфікацію магістра з фінансів у Національному економічному університеті (2001-2004), а ще через два роки – диплом юриста в Національному університеті імені Тараса Шевченка (2004-2006). У цей час він уже був заступником голови з питань економіки Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації (2002-2005).
З вересня 2005 року очолив спілку “Громадський актив Києва”. У 2002, 2006, 2008 роках обирався від цієї організації депутатом Київської міської ради. Заступник голови депутатської комісії з питань охорони здоров’я та соціального захисту.
2009 року створив Народну армію спасіння (НАС), яка написала План спасіння країни.
Коли ще з літа Україною почали їздити якісь молоді люди, називати себе народною армією спасіння і збирати підписи під планом порятунку країни, заодно критикуючи чинну владу на мітингу, де збиралося кілька випадкових перехожих, – стало зрозуміло: хтось готується до президентських виборів. Тим паче, що ці мітинги обов’язково, як прихована реклама, потрапляли на телеекрани, в радіопрограми та на шпальти місцевих газет – тобто все це робилося задля обов’язкового розголосу. Коли ж з’ясувалося, що невідому “армію спасіння”, в якій народу навряд чи й на взвод назбиралося б, очолює президент “Громадського активу Києва” (ГАК) Олександр Пабат, то очевидним стало й хто саме готується.
 ГАК – це організація-фантом, абсолютно віртуальний продукт політтехнологів, за яким насправді стоять не тисячі громадських активістів, а київські олігархи-забудовники. Мабуть, стало тісно їм у межах столиці, от і створили чергову віртуальну організацію, погрозливо назвали її армією (притому не по-українському - “порятунку”, а, щоб вийшла потрібна абревіатура, – “спасіння”) і поставили командармом свого ж таки О.Пабата. А він уже в цих справах досвідчений: що ГАКом керувати, що НАСом – немає різниці. Метода єдина: щосили критикуєш владу – і проводиш у потрібну раду своїх людей.
Гадаєте, тут щось наплутано: адже Пабат не в раду йде, а у президенти? Та ні, все правильно. Президентські перегони, в яких, ясна річ, Пабату ніц не світить, - лише добра можливість для розкрутки НАС. Адже попереду, найімовірніше, вибори до Верховної Ради, куди й націлилась ця армія. Звісно, не нас спасатиме там НАС – себе рятуватиме. Бо ж знаєте як несолодко нині забудовникам: ціни на свої голі стіни знижувати не хочеться, а без кредитів ніхто їх за такі скажені гроші не бере. От і доводиться воювати за свої інтереси. Тож одної армії, може, ще й буде мало.

Олег Рябоконь: як враз стати відомим
Олег Васильович Рябоконь народився 17 грудня 1973 року у Вінниці. Закінчив Київський інститут міжнародних відносин, юридичну магістратуру Джорджтаунівського університету у Вашингтоні, навчався в школі державного управління  Гарвардського університету (США). Магістр міжнародного права. З 1997 р. – засновник, керуючий партнер (генеральний директор) юридичної компанії “Меджістерс” з офісами в Києві, Лондоні, Москві, Мінську та Астані. Учасник судових процесів у багатьох країнах світу, працював юристом у США та Росії. Юридичний представник УЄФА з питань Євро-2012, радник Групи високого рівня зі створення ЄЕП. У різні роки був позаштатним радником багатьох членів Кабміну. Автор понад ста публікацій з питань міжнародного права та ведення юридичної практики.
Олег Рябоконь добре відомий у колах українських правників. Аби стати відомим значно ширшій громадськості, він обрав безпрограшний шлях: першим зареєструвавсь у ЦВК кандидатом на посаду Президента України. Для застави не пошкодував своїх чесно зароблених (це без іронії; погодьтеся, в нас мало про кого можна так сказати) двох із половиною мільйонів гривень. Хоч, безперечно, усвідомлював, що втрачає їх назавжди. Адже, ясна річ, виграти вибори Рябоконь не збирався. Він просто вирішив піти в політику: створити свою партію, її мережу, боротися за місця в радах різного рівня, шукати однодумців – щоб разом досягти мети: крок за кроком, уперто й наполегливо, створювати в Україні громадянське суспільство. Для цього потрібно, щоб країна знала його в обличчя. І він зробив це красиво, яскраво й ефектно – як ніхто ще до нього не робив.
 Звісно, декому вчинок Рябоконя здається ексцентричним, а дехто вперто бачить у ньому технічного кандидата, що збільшуватиме плацдарми у виборчих комісіях для більш прохідних суперників. Та для цього навряд чи треба було писати таку програму, яку написав Рябоконь: глибоку, розумну, патріотичну, розраховану на осмислення українського шляху й гуртування нації. Якщо все це – справжнє, то найближче майбутнє явить нам політика нового покоління - з демократичними принципами, європейським мисленням і патріотичним світоглядом, здатного вивести Україну на найвищі обрії.

Людмила Супрун: тільки б бути на виду
Людмила Павлівна Супрун народилася 7 січня 1965 року в Запоріжжі. Закінчила юридичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Навчалася в аспірантурі, працювала за фахом. 1993 року була обрана президентом Асоціації “Інтерагро”. Народний депутат України ІІІ і ІV скликань. Голова Народно-Демократичної партії. Веде активну громадську роботу: голова правління Українського фонду миру, віце-спікер Громадянського парламенту жінок України, віце-президент Ліги підприємців агропромислового комплексу.
Людмила Супрун свого часу була досить помітною у Верховній Раді – насамперед тим, що дійсно займалася депутатською роботою у бюджетному комітеті. Мабуть, це таки були найкращі роки в житті Людмили Павлівни, бо вона знову й знову прагне  до депутатства – на кожних наступних парламентських виборах (не можна ж, справді, думати, що це тільки заради сімейного бізнесу).  Власне, й  НДП  для цього очолила, вкладаючи в неї час, енергію та гроші. Проте  все це не дає  віддачі. І не лише тому, що партія давно нагадує повітряну кульку, що здулась. А й тому, що очільниця весь час намагається надути її чужим повітрям. Кому лише не пропонувала свої послуги НДП за останні роки - і членством, і союзництвом, і навіть майном: “Нашій Україні”, БЮТу, ЄЦу. Нічого не здобула, а кадри розгубила. Навіть багаторічний голова Хмельницької обласної організації НДП Іван Дунець не витримав такого подвійного демократства і знову знайшов себе в Партії регіонів.
Попри всі попередні невдачі, Людмила Супрун замахнулася на ще вищу висоту: стати президентом України. І нехай пліткують, що це лише “технічне кандидатство” – чергова  плата за прохідне місце до парламенту в одному із партійних списків. Насправді, може, Людмила Супрун просто  таким чином робить перепис членів НДП.            

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую