Сергій Мельник: «Я не прихильник революції, я прихильник еволюції»

 Виходець з села Моломолинці Хмельницького району, він пройшов шлях від звичайного бухгалтера до заступника голови облдержадміністрації та мера Хмельницького. Це людина, яка усього в житті досягла сама – своїми знаннями, наполегливістю, а згодом – і досвідом.

Був «хронічним» відмінником

– Як хлопцеві з села  вдалося піднятися до посади хмельницького мера? У Вас був перед очима приклад? Чи мали якусь підтримку?
– Підтримки точно ніякої не було. Кожна людина у будь-якому віці має якусь мету, хтось для неї є ідеалом. Граєш у футбол – маєш кумира, наприклад, Шевченка. Більшість юних боксерів рівняються на Кличка. Я ж завжди прагнув бути кращим у навчанні. Так вчили батьки. Вони завжди пояснювали, що для того, аби досягнути чогось у житті, потрібно багато працювати. Моєю ж головною працею, як школяра, було навчання. Тому, починаючи з першого класу, я був відмінником.  Технікум теж закінчив з «червоним» дипломом. Крім того, як інші сільські діти, був завжди зайнятий: допомагав батькам по господарству, працював на пришкільній городній ділянці.

– І ніколи не бешкетували?
– Ну, вікон у школі точно не бив. Звісно, хотілося частіше у футбол пограти, і на велосипеді покататися. Але у сільських дітей є багато обов'язків. А між роботою і навчанням часу на бешкетування не залишалося.

– Студентські роки як згадуєте?
– У моїх батьків великих статків не було. Тому, навчаючись в інституті, підробляв у позавідомчій охороні. Щороку працював у студентському будзагоні. Ми навіть у Болгарії побували. Разом із болгарами  у Силістрі працювали на заводі «Нектар», який переробляв персики, абрикоси, томати, інші фрукти та овочі. Крім роботи, для нас організовували екскурсії Болгарією. Це був 1988 рік, і я вперше побував за кордоном. Хоч це була країна так званого соцтабору, але відмінність життя у нас і у них відчувалася. Болгари були значно вільнішими, ніж ми. Я, наприклад, згадую армію, де був начальником радіостанції. За те, що слухав «Голос Америки», «Бі-бі-сі», я тиждень пояснення писав.
 
– У студзагін їздили по заробіток?
– Так. Стипендія у мене була підвищена, 90 карбованців. Ще 70-80 щомісяця платили у позавідомчій охороні. А за літо у студзагонах заробляв до півтори тисячі.

– А перші свої гроші де заробили?
– Це було десь у п'ятому класі. Як і більшість сільських дітей, щоліта працював у полі. На заробіток у мене були цілком конкретні плани. За свої перші гроші купив радіоприймач. Наступного року фотоапарат, потім годинник.

«Між  чоловіком  і  жінкою мають  бути  взаємоповага та  взаєморозуміння»

– Перше кохання зустріли у школі, чи вже студентом?
– Це було у восьмому класі. Дівчинку звали Людою. Я носив її портфель, чергував за неї у класі. А під час робіт у полі не дозволяв піднімати важких відер. Почуття тривало й після школи. Намагався частіше приїхати додому у вихідні, щоб побачити кохану. Зараз вона живе у Східній Україні, має свою сім'ю, але деколи влітку приїжджає у село, то ми зрідка бачимося.

– Якими, на Ваш погляд, мають бути ідеальні стосунки між чоловіком і жінкою?
– Любов та повага до матері закладає у хлопця любов та повагу до жінки.  Стосунки з матір'ю у майбутньому відсотків на вісімдесят переносяться на стосунки із дружиною. На мій погляд, кохання – категорія, яка складається з деяких принципів. Й у кожного свої пріоритети. Для мене це – взаємоповага, взаєморозуміння, бажання прийти на допомогу одне одному та бажання поступитися.

– Хто для Вас у житті був прикладом?
– Насамперед, батьки. Крім того, багато хто з учителів та викладачів технікуму та інституту. Взагалі, у мене були дуже  вимогливі вчителі. Ніколи ніхто мені не ставив хороших оцінок просто так. Навпаки, завжди потрібно було допрацьовувати, мені не ставили п'ять з мінусом, а вимагали вивчити все на справжню п'ятірку. Я навіть деколи  ображався. Але чогось не знати було соромно. І якщо не вдавалося підготуватися до занять як слід, я навіть деколи пропускав пару, щоб до наступної все добре вивчити.   Коли став дорослим, зрозумів, що ця вимогливість була для мого ж блага, мене змушували тягнутися вгору, більше працювати. І це відіграло чималу роль у формуванні мого характеру. Я навчився ставити собі «планку» і зрозумів: щоб не впасти нижче цієї «планки», треба зробити  більше, ніж потрібно, ніби трохи із запасом.  Величезну «школу» я пройшов разом з Михайлом Чекманом.

– Хмельницький – місто специфічне. З одного боку – культурний центр області. З іншого – місто «базарників», як часто його називають. Оте «базарне» звучить трохи образливо.
– Варто поспілкуватися з людьми, які стоять на тому базарі. Відсотків вісімдесят з них – з вищою освітою. Та й щоб працювати на ринку, потрібно мати і підприємницьку жилку, і знання, і психологом бути. І мені здається, що якраз освіченість і культурний рівень людей, які працюють на базарі, досить високий. Просто не кожен після робочого дня має сили й натхнення слухати, приміром, симфонічний оркестр. Але той же обласний симфонічний оркестр постійно збирає повні зали. І сьогодні нам потрібно більше культурних заходів, розрахованих не лише на молодь, а й на тих, кому 40-50. Тому міська влада багато приділяє уваги саме культурному життю міста. Тому ми відкрили фотомузей, підтримуємо школу іконопису «Нікош».
Останнім часом Хмельницький став привабливим для різноманітних зірок. А чому?  Бо люди із задоволенням ходять на такі концерти. Так само активно відвідують  хмельничани і театральні вистави. Я вважаю, що Хмельницький, крім «базарного» міста, можна по праву називати і культурним центром. А завдання для нас, як для влади, – покращувати інфраструктуру ринків, умови роботи, щоб люди приходили з роботи в гарному настрої і хотіли піти на якийсь культурний захід.

– Вам, як меру, все ж таки було б легше працювати, якби у місті було більше великих підприємств, а малих – менше?
– У міськвиконкомі я працюю з 1993 року. Я застав той період, коли малого підприємництва практично не було. І коли почалася перебудова, мені здається, ми обрали не зовсім правильний напрямок. Тоді основний акцент зробили на торгівлю. А у більшості країн перевагу надавали малому і середньому виробництву. Америку якраз «зробило» мале підприємництво. Вони розвивалися від малого до великого.
Ми ж зробили все навпаки. У нас були великі заводи, сьогодні ж їх майже не залишилося. Щоправда, у місті є кілька середніх підприємств, які стабільно працюють. Вони мобільніші і конкурентніші, ніж гіганти. Але я не прихильник революції, в підприємництві має бути еволюційний шлях розвитку. Розвивати щось легко, а ось створювати... Свого часу розвалили колгоспи... Зараз в країні хочуть ліквідувати ЖЕКи. Це зробити найлегше. Але ж потрібно щось створити на заміну. Сьогодні почали працювати об'єднання співвласників  багатоквартирних будинків. Потрібно розвивати їхню роботу. З'явиться альтернатива – те, що було, саме по собі відімре. Або ж конкуренція змусить його працювати.

– Робота міського голови досить напружена і нервова. Як Ви відпочиваєте, знімаєте напругу та стрес?
– Я родом із села неподалік Хмельницького. З дитинства люблю природу, і тільки на природі справді відпочиваю. Тому на вихідні намагаюся поїхати на батьківщину.  Там маю невелику пасіку, люблю доглядати за бджолами, спостерігати за ними. Працьовитішої істоти, ніж бждола, я не знаю. Подивіться, наскільки у них організована праця: одні охороняють, інші носять пилок, нектар. Навіть у цей складний рік бджоли себе прогодують. Крім пасіки, люблю рибалити, збирати гриби. У селі маю сад. Ростуть яблуні, груші, абрикоси, горіхи. Деякі дерева ще дід садив. Люблю працювати у саду. Щороку збираємо непоганий урожай фруктів, для сім'ї вистачає на усю зиму.
Ще у вільний час зустрічаюся з друзями. Вже багато років у нас є традиція: щовівторка ми граємо у футбол. Одна команда формується з тих, хто має відношення до державних структур, інша – з тих, хто пішов у бізнес.  Футбол дає хорошу розрядку. Комусь ти надаєш по ногах, хтось – тобі, й стресу ніби й не було.

– Маєте багато друзів?
– Я не розумію тих, хто каже, що має сто друзів. Я справжніх друзів маю не більше десяти. Й не дуже вірю, що їх може бути набагато більше. А ось знайомих є багато, коло спілкування у мене широке.

– У Вас в кабінеті багато ікон. Ви – людина віруюча? Чи це просто подарунки?
– Більшість цих ікон мені подарували. Але я справді віруюча людина. Віра і церква – важливі моменти у житті людини. Ще батьки мене вчили: у житті потрібно чинити так, щоб, коли Бог «торкнеться» тебе, не дуже замастив рук. Віра у кожної людини має бути у душі. Бо якщо лише ходити у церкву – це ще не показник віри чи набожності. Є десять Божих заповідей, яких важливо дотримуватися.
Розкажу анекдот. Помирає один чоловік і потрапляє у пекло. «Чому мене сюди відправили? – обурюється. – Я ж стільки грошей на церкви давав». Йому відповідають: «Зачекайте, ми порадимося». Порадилися. «Повертаємо гроші, і залишайтеся у пеклі».
Я думаю, що головне – не матеріальні блага, головне – намагатися дотримуватися Божих заповідей, бути чистим духовно. Думаю, мине двадцять-тридцять років, і ми станемо ближчими до розуміння того, яку енергетику несе слово Боже.