ye-logo.v1.2
27 Березня, 2019

«Приємно, коли твої вихованці досягають результатів», - тренер В’ячеслав Пантєлєєв

Олена ЩЕГЕЛЬСЬКА Спорт 917
В'ячеслав Пантєлєєв вважає, що неперспективних дітей не буває
В'ячеслав Пантєлєєв вважає, що неперспективних дітей не буває. Фото: з архіву В'ячеслава Пантєлєєва

Майстри спорту, переможці й призери чемпіонатів та Кубків України, Європи і світу з вільної боротьби — їх чимало виховав тренер з Городка В’ячеслав Пантєлєєв.

В’ячеслав Іванович вже майже сорок років працює з дітьми. Зізнається, що дуже любить своїх вихованців, живе їхніми надіями, тривогами і проблемами й за усі ці роки жодного разу не пошкодував, що обрав професію тренера. Сам родом з Чернівеччини, але Городок давно вважає своєю другою батьківщиною: тут почав свій трудовий шлях і досяг високих результатів у роботі.

У Городку зустрів своє кохання, тут виросли його діти. Однак у далекому 1976-ому, коли вступив до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту на факультет фізвиховання, про це маленьке містечко на Поділлі нічого не знав. А коли закінчив виш, однокурсники їхали на роботу на Городоччину, покликали і його. «В обласному управлінні освіти сказали, що у Городку є місце тренера з вільної боротьби, то я й поїхав, — згадує В’ячеслав Пантєлєєв. — Там почав працювати у Городоцькій дитячо-юнацькій спортивній школі. Звідти мене призвали в армію. Після служби повернувся до Городка, так працюю з дітьми й досі». Через шість років наполегливої праці з’явилися результати: вихованці В’ячеслава Пантєлєєва почали перемагати в чемпіонатах України, Європи і навіть світу.

Неперспективних дітей не буває

Й нині немає змагань з вільної боротьби, звідки б вихованці В’ячеслава Івановича не привезли нагород. А у Городку знають: якщо дитина потрапила у секцію до Пантєлєєва, то вона виросте якщо не чемпіоном, то сильною, витривалою і самодостатньою людиною. «Приємно, коли твої вихованці досягають результатів, — каже тренер. — Проте у своїй роботі я ставлю за мету не тільки досягнення високих результатів. Взагалі у мене три мети. Перша — оздоровлення. Друга — пошук талановитих дітей і робота з ними, щоб допомогти їм досягти високих здобутків у спорті. І третя — зайняти дітей у вільний час, відволікти від гаджетів, виховати зібраними і дисциплінованими. Навіть якщо у майбутньому дитина не обере спорт, вона виросте витривалою, вмітиме переборювати труднощі і досягати результатів у будь-якій сфері. Порядок, дисципліна, характер — те, що виховує спорт, буде в нагоді в житті».

Приходять у секцію до В’ячеслава Івановича навіть дошкільнята. «Раніше вважалося, що боротьбою слід починати займатися з десяти років, — пояснює тренер. — Зараз ці підходи переглядаються, тепер набираємо дітей з восьмирічного віку. Проте багато хто приходить раніше. Приміром, мої сини у спортзал почали ходити з трьох років, а у сім вже їздили на змагання. Коли вони тільки народилися, я в коридорі повісив канат, зробив гімнастичні кільця і перекладину. Тож спортом вони почали займатися дуже рано, також не цуралися жодної роботи, допомагали і по господарству, і на городі. Й виросли міцними, досягли успіхів у професійній діяльності, обидва — офіцери, майстри спорту».

Багато років у районній дитячо-юнацькій спортшколі не було особливих умов: маленький зал 6,5 на 12,5 метра, давно неремонтоване приміщення. Однак тепер все змінилося, вже більше десяти років у городоцьких дітей чудові умови для занять, яких немає навіть у великих містах. Сучасний спорткомплекс зведений за сприяння народного депутата, діти мають можливіть тренуватися у великому світлому залі, мають зручні роздягальні, душові. Проте, каже тренер, і у маленькому залі зростали чемпіони. Після тренувань у старому приміщенні призерами змагань різного рівня ставали Олександр Капітанчук, Микола Омельчук, Руслана Петришин, сини тренера Максим й Кирило. Тож умови — це добре, проте лише праця і наполегливість дають результати.

Для тренера вважається суперрезультатом, якщо виховав не лише переможців змагань чи майстрів спорту, а й хоча б одного тренера. Серед вихованців В’ячеслава Івановича є кілька наставнків — Олександр Гизлик, Микола Омельчук, Руслана Петришин та Богдан Попик.

Кохання довжиною у майже чотири десятиліття

Саме у Городку В’ячеслав Іванович зустрів і свою другу половинку. «Вона працювала у школі вчителькою хімії, а я прийшов запрошувати дітей у спортивну школу, — згадує він. — Так вперше побачив її — миловидну дівчину у білому халаті (вона якраз з дітьми ставила досліди). Можна сказати, що це було кохання з першого погляду. Тамара приїжджала до мене в армію на присягу, і ще під час моєї служби ми одружилися. Через рік народився Максим, ще за два роки — Кирило». Так у парі з Тамарою Володимирівною вже 38 років, виховали двох синів, дочекалися онуків.

Тренер має бути взірцем для вихованців

Днями В’ячеславу Івановичу виповнюється шістдесят. Тренер зізнається, що ще не вирішив — працюватиме далі чи піде на заслужений відпочинок. Хоча, найвірогідніше, улюбленої справи не залишить. За майже чотири десятиліття йому пропонували різні посади — вчителя фізкультури, методиста, директора. Проте залишити своїх вихованців не зміг. «Я дуже люблю свою роботу, дітей, — каже в’ячеслав Іванович. — А коли діти бачать, що ти фанат своєї справи, то й вони працюватимуть. Своїми вчинками тренер має завойовувати авторитет, і тоді вихованці його поважатимуть. Так завжди намагаюся чинити. А до високих результатів у спорті приводять праця, наполегливість дітей та тренера».

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

Останні фото та відео

Все для саду та городу