«Найуспішніші справи мого життя – це мої діти й досягнення в хірургії»

«Але й будинків я звів чимало, – посміхається Анатолій Іванович. – За три роки роботи в студентських будзагонах. На додачу ще й маю професію будівельника».
Зовні Анатолій Іванович мало нагадує типовий образ хірурга, який малює уява. Це має бути такий собі серйозний дядечко з розміреними манерами, який рухається неспішним кроком й веде неквапливу розмову. Анатолія Суходолю, здається, можна побачити одразу в декількох місцях: ніби тільки-но його голос чули у хірургічному відділенні, як він вже розмовляє з пацієнтами у своїй клініці, а за хвильку – уже бере до рук скальпель в операційній. Зранку, коли більшість з нас лише прокидається, солодко потягуючись у ліжку, Анатолій Іванович вже біля операційного столу. І пізно ввечері, впевнившись, що у пацієнтів усе гаразд, він залишає відділення. Притому завжди усміхнений, підтягнутий. І цей шалений темп життя хірург не змінює уже піввіку. Жвавість, доброзичливість і життєрадісність допомогли йому досягти досить багато: закінчити медучилище й медуніверситет, очолити кафедру хірургії післядипломної освіти Вінницького медуніверситету, захистити докторську дисертацію, отримати звання «Заслуженого лікаря України», стати головним хірургом області й виховати плеяду висококласних хірургів. Сам же операції почав виконувати ще зі студентської лави. Й вже багато років поспіль щороку їх виконує близько чотирьохсот.
Однак, як виявилося, найбільше Анатолій Іванович цінить якраз… спокій. «Буває: коли йдеш додому, а у відділенні спокійно, всі пацієнти, яких прооперував, одужують. Такі дні я люблю найбільше, – зізнається Анатолій Іванович. – Приємно, коли пацієнт після складної операції виписується додому і каже: «Дякую». І, крім цієї щирої подяки, більше нічого не потрібно». А ще тепліє обличчя хірурга, коли він розповідає про своїх дітей. Обоє – і донька, і син – пішли батьковою стежиною. Таня – кардіохірург в Німеччині, а Сергій – четвертокурсник Вінницького медуніверситету.

«Я й незчувся, як з учнясам став вчителем»
«Мій шлях у медицину був запрограмований долею, – вважає Анатолій Суходоля. – Хоча в родині не було ні лікарів, ні медичних працівників – батьки, бабусі й дідусі працювали в сільському господарстві (Анатолій Суходоля родом з села Покутинці Віньковецького району – прим.авт.). У дитинстві я часто хворів, батьки возили мене до лікарів. І вже тоді підсвідомо мені хотілося бути схожим на них». Однак, навіть закінчивши восьмирічку, хлопець ще був на роздоріжжі. І, пам’ятаючи дитячі мрії, пішов навчатися у Чемеровецьке медучилище. «Коли нас, майбутніх фельдшерів, вперше завели в операційну, я прийняв остаточне рішення: буду хірургом, – згадує професор. – І через дванадцять років приїхав у цю операційну вже як консультант». Однак, цьому передувало багато роботи. Після медучилища Анатолій Іванович продовжив навчання у Вінницькому медичному інституті. І з першого року навчання пішов працювати медбратом у хірургічну клініку. Не лише додатковий заробіток цікавив студента. Найголовніше – він мав можливість заходити в операційну, спостерігати за ходом операцій і вчитися у видатних професорів. Після занять у вузі, коли багато хто із студентів спокійно проводив час у кав’ярнях чи на дискотеках, Анатолій простував у лікарню. Сумлінного хлопця поважали і, навчаючись на третьому-четвертому курсі, він вже асистував під час операцій. «Закінчивши університет, я знову опинився перед вибором – залишитися працювати на кафедрі чи стати практичним хірургом, – згадує Анатолій Іванович. – Обрав друге і поїхав до Хмельницького. На базі обласної лікарні проходив інтернатуру. Моїми першими вчителями була ціла плеяда відомих в Україні хірургів. Серед них був і тодішній головний хірург області, кандидат меднаук Анатолій Підопригора, якого я потім замінив на цій посаді. Паралельно навчався в аспірантурі, писав спочатку кандидатську, а потім – докторську дисертацію. Час минув так швидко, – зізнається Анатолій Суходоля, – що я незчувся, як сам став вчителем. Коли роблю обходи в хірургічному відділенні, то за мною йде більше двадцяти молодих хірургів, інтернів, які дивляться на мене, і яких потрібно вчити. До того ж, доводиться брати участь в складних консиліумах, приймати непрості рішення. Це звичайна хірургічна щоденна робота». Однак, від цієї звичайної роботи залежать людські життя. Й тому вона вимагає надзвичайної відповідальності. «Хірург не може зупинятися на місці, йому не може вистачати знань, набутих у вузі, – каже Анатолій Суходоля. – Це та професія, якої потрібно вчитися протягом усього життя».

«Хірургічних столиць не буває»
«У всьому світі так, – каже Анатолій Іванович. – В країні, де ми раніше жили, справді у столиці послуги надавалися на вищому рівні, в обласних центрах – на трохи нижчому, в районах – ще нижчі. Зараз ми спробували наблизити медичну допомогу до людей. І тепер наша область йде у ногу зі світовою хірургією. За такими напрямками як хірургія, урологія, травматологія, проктологія, кардіохірургія пацієнти з Хмельничччини у Київ не їдуть. Все, що роблять у столиці, виконуємо й ми. І це, в першу чергу, заслуга тих спеціалістів, які очолюють служби. Я часто на різних зібраннях відзначаю хорошу роботу своїх колег – обласних спеціалістів. Наприклад, головний ортопед-травматолог області Юрій Павлішен свого часу здійснив революцію в травматології й ортопедії – почав виконувати такі надскладні оперативні втручання, як ендопротезування кульшових та колінних суглобів. І таку практику запровадив у багатьох обласних центрах. Приємно відзначити становлення та зростання такої важливої служби, як кардіохіоургія. Тим паче, що очолює її мій учень Андрій Кланца. Це відділення оснастили найсучаснішим обладнанням, досить дорогим. Незабаром буде створено кардіореанімацію. Повний спектр урологічної допомоги виконує і урологічне відділення. Таких відділень, як у Хмельницькому, є лише три в Україні. У відділенні загальної хірургії, наприклад, працюють три доктори наук. А це вже про щось та й свідчить! Ми виконуємо повний спектр операцій на печінці, підшлунковій залозі, кишківнику, стравоході. Розповідається про все це швидко, насправді ж робилося все з великим трудом. Взагалі, у хірургії чогось можна досягти тільки завдяки самовідданій праці, дисципліні й відповідальним ставленням до своїх рішень».

Лікарня майбутнього
Тут завжди тихо й спокійно, усміхнені медсестри й санітарки дадуть відповідь на будь-яке ваше запитання, розвіють сумніви, допоможуть побороти страхи. На стінах – картини, у кутку – великий телевізор, а підлога така чиста, що навіть ступати на неї страшно. Картини – це подарунки вдячних пацієнтів. Решта – результат щоденної праці медичного персоналу, який очолює Анатолій Іванович. Здавалося б, він уже досяг всього – професійності, звань, визнання. Чого ще може бажати людина? «Сучасна державна медицина головним вважає введення нових технологій, оснащення лікувальних закладів новою апаратурою, - каже Анатолій Суходоля. – Але у нас не вистачає грошей, щоб створювати нормальні побутові умови для пацієнтів. У нас є палати на чотири, шість ліжок. А за кордоном дбають і про побут. І у мене давно була думка створити таку клініку, де пацієнти мали б нормальні побутові умови. Плюс – можливість лікуватися у найкращих спеціалістів. Однак, сьогодні практично неможливо побудувати і оснастити окрему клініку – це дуже дорого. Тому багато апаратури я орендую в обласній лікарні. Таким шляхом працюють в Німеччині, Австрії. У планах – добудова реанімації та операційної».