Архітектор Віктор Дунаєвський: «Людину творить її професія»

 Це своєрідний образ, який створюється кимось, а сприймається усіма. Людське обличчя – образ Божий, а ось обличчя будинків, зокрема у Хмельницькому та за його межами – це образ, створений Віктором Дунаєвським. Будинки мають свій стиль і почерк, який характерний для їхнього творця-архітектора.

Дивлячись на Віктора Володимировича, можна припустити, що спроектовані ним будинки випромінюють тепло, щирість і усмішку з ледь вловимою лукавинкою в очах-вікнах. А ще – його будинки скромні і сором’язливі, принаймні, мають такими бути, якщо вони схожі на свого творця. Адже при кожному компліменті він ніяковіє, а на запитання чому звернув увагу саме на дівчину, яка нині є його дружиною, Віктор Володимирович взагалі спочатку щиро розсміявся а потім довго думав, кілька разів починав говорити, і після кількох спроб одягнути свої думки і спогади у слова, сказав: «Все дуже просто! Під час спілкування ти дивишся на людину і всіма фібрами душі відчуваєш: це моє!».
Народився архітектор Дунаєвський у селі Іванківці, на берегах Дністра у Новоушицькому районі, і виростав у звичайному сільському будинку. В дитинстві мріяв стати ілюстратором книг, а право навчатися у виші готовий був віддати молодшому братові.
«Я з дитинства захоплювався малюванням, графікою, – згадує Віктор Володимирович. – Перечитав у сільській бібліотеці усе, що було: спочатку художню літературу, а потім і публіцистику. Найбільше мене захоплювали книги з малюнками, бо коли не було ілюстрацій, потрібно формувати образ чи сюжет самостійно. З тих пір у мене з’явилася ідея стати художником-ілюстратором книг. Мене й досі тягне до графіки, адже це основна складова нашої роботи».
Богемні студенти
– Чому ж замість ілюстратора книг ви стали творцем будинків?
– Після армії, де я, до речі, теж малював, поїхав до Львова вступати саме на ілюстратора книг. Але перед тим міркував собі так: молодший брат, із яким у нас різниця один рік, ще служить, а повернеться – потрібно буде комусь навчатися далі, а комусь – працювати. Тому я вирішив, що брат має здобувати освіту, а я, як старший, піду працювати і допомагати сім’ї. Пішов реалізовувати свої графічні вміння… до кузні. Взимку було прекрасно: тепло завжди, роботи мало, а коли настала весна, посівна компанія, постійне оновлення інструменту, я ледве доповзав додому, був як вичавлений лимон. Не те що читати чи малювати, я їсти не хотів і не міг! Трохи так попрацював і вирішив, що дочекаюся брата з армії і буду з ним серйозно розмовляти, хто ж точно має працювати, а хто навчатися (сміється – авт.). Брат повернувся, ми порадилися з батьками, і вони вирішили, щоб ми навчалися обидвоє. Брат вступив до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту, а я поїхав до Львова, у поліграфічний інститут на художника-ілюстратора. Мої роботи переглянули, «покрутили носом» і чемний професор порадив спробувати свої сили спочатку на архітектурному факультеті. Це була слушна порада, бо саме там я відчув: «оце моє!». Не дуже переймався, чи вступлю, адже знав, що кузня нікуди не подінеться. Але вступив і навіть був старостою групи. Більше того, студенти інженерного факультету були особливими, богемними студентами серед електриків, будівельників... Ми носилися з етюдниками, годинами просиджували в парку над малюванням, щось вигадували, творили... це була моя стихія, я розумів, що потрапив саме туди, куди хотів.
– До Хмельницького потрапили за розподілом?
– Я попросився, щоб мене поближче до дому направили. Хоча на той час архітектори були здебільшого абстрактними особами, які невідомо чим займалися: щось собі там малювали, креслили, особливої творчої роботи не було. Мене направили директором Кам’янець-Поділького історико-архітектурного заповідника. У Хмельницькій обласній архітектурі сказали: ви не комуніст, то який із вас директор? й залишили працювати у міській архітектурі. Я не особливо розчарувався, бо через три роки почався кооперативний рух, будувалися цікаві об’єкти, проектні інститути не встигали виконувати замовлення, а тут я – ще з інститутським запалом і вже з якимось досвідом роботи! У мене з’явилися замовлення на проектування будинків, клієнти, довіра. У так званому вільному плаванні працював протягом двадцяти років.
– Ви повернулися в архітектуру, коли саме розробляли генеральний план міста?
– Так, я був причетний до проектування мікрорайонів міста із індивідуальною забудовою: Дивокрай, Лезнево, Катіонівський масив. Я ж – містобудівельник за освітою, а проекти будинків, то більш камеральна, тобто точна робота. Проектувати міста – це масштабні розрахунки, теоретична робота, зовсім інший напрямок. Є світова практика проектування: центральна частина міста, промислова, житлова, зона відпочинку, магістралі, залізниця…Коли все це уявляєш сотнями гектарів на карті, то аж дух захоплює! У моїй практиці, щоправда, не було такого, щоб планувати місто повністю. А коли я прийшов у міську архітектуру, тоді саме відбувалася процедура затвердження генплану міста. Розпочинала все це моя дружина, Ірина Михайлівна, яка спочатку працювала у міському управлінні архітектури, а потім перейшла в обласне.
– Ви проміняли приватну практику, де сам собі керівник, на держслужбу із її купою адміністративних обов’язків?
– На початку були сумніви, але … Моє самоствердження як архітектора відбувалося в місті. Згодом я вирішив, що потрібно віддати громаді той досвід, який маю.
– Серед спроектованих Вами об’єктів, є ті, які особливо запам’яталися?
– Цікавих є чимало, а ось один був складний. Мені замовили спроектувати мукомельний комбінат. Містобудування і промислові об’єкти – це таки трохи різні речі, але… У якості «заманухи» замовник обіцяв: якщо я доведу до ладу мукомельний комбінат, то наступним замовленням буде величезний готельно-ресторанний комплекс. Я довго вагався, адже задіяно було дуже багато підрядних організацій з інших країн. Одні подають дані у фунтах, інші – в дюймах… Та й специфіка роботи різна: планувати потрібно було промисловий об’єкт, а я будівельник. Ставлення до мене спочатку було не надто серйозне, але коли через півтора роки, вже монтували обладнання, все змінилося. Це був об’єкт, не те щоб дуже цікавий, але я на ньому багато чого навчився: від свай, фундаменту, до типових вузлів і потужної вентиляції.
– Але готельно-ресторанний комплекс Вам таки замовили?
– Ні. Змінилися часи і його вже ніхто й не планував будувати.
– У вас у сім’ї троє архітекторів, як відпочиваєте від планів-креслень?
– Хто як. Хоча до кінця вимкнути в собі архітектора неможливо навіть вдома. Іноді читаємо, я ще займаюся пасікою… Однак є різниця в роботі. Коли я займався приватною практикою, то працював більш творчо. А зараз адміністративні обов’язки, постійна робота з людьми, і одиниці лише приходять чимось похвалитися. Основна маса людей приходять із проблемами, за порадою, вирішенням, щоб поскаржитися на сусідів. Комусь заважає сусідське дерево, яке виросло близько до межі та ще й похилилося, комусь не подобається глухий паркан. Але класика усіх суперечок – це межа. Ще з часів «Кайдашевої сім’ї».
– Маєте власний алгоритм вирішення подібних суперечок?
– Коли вже несила щось пояснювати, кажу: йдіть до суду. Буває таке, що довго пояснюю, прошу помиритися, по-людськи роз’яснюю ситуацію і нібито всі все розуміють і зі мною погоджуються, а вийдуть у коридор, і знову буркають одне до одного.
– Який відсоток суперечок вдається вирішити мирним шляхом?
– Дуже мало! Коли люди приходять в управління, вони вже мають своє рішення, і, в більшості випадків, в жоден бік не відхиляються від того, що надумали. А якщо стосунки вже зіпсовані, і це триває довго, то дуже важко когось у чомусь переконати. Зазвичай, коли я бачу, що суперечка заходить у глухий кут, кажу людям не як архітектор, а як людина, що вони вимотають свої та чужі нерви в судах, втратять силу-силенну часу, а вирішення все одно їх не задовольнить. А потім будете триматися за серце, пити пігулки, міряти тиск і так далі. Адже зазвичай сусідські суперечки точаться між людьми старшого віку. Можливо тому, що воно їм важче давалося, усі нажитки і метри вони здобували кров’ю... Молодь вирішує все набагато простіше.
Чоботар без чобіт
– Архітектор Дунаєвський живе у будинку, зведеному за власним проектом?
– Ну що ви... Чоботар завжди без чобіт. Свого часу, коли роздавали дачні ділянки в районі Ружичанки, я теж отримав і збудував невеликий, скромний будиночок. Тоді й не було можливості особливо розігнатися, щоб збудувати те, що хотів. Ми, як і більшість сімей, виживали за рахунок батьків у селі. Іноді виникала думка про великий будинок, але мудрість, яка приходить з роками, підказує, що це зайве. У нас є все необхідне і достатнє для того, щоб нормально жити.
– За роки вашої роботи наскільки змінилися бажання і примхи замовників будинків?
– Спочатку був період, коли всі хотіли великих кількаповерхових будинків. Тоді була внутрішня нестача великого простору, бо всі жили у малих квартирах, гуртожитках, комуналках. А коли з’являлися можливості, люди прагнули всього і відразу. Зараз стиль життя помінявся. Шалений ритм диктує свої умови. Щоранку працююча людина у напівсонному стані діє однаково: зі спальні до ванни, звідти на кухню, і допиваючи каву, дожовуючи нехитрий сніданок, закриває ногою двері – в автомобіль чи громадський транспорт і на роботу. Ввечері той же алгоритм, тільки у зворотньому порядку. У помешканнях людей старшого віку, я помічав навіть протоптані стежки на килимках, такі собі хідники від ліжка до шафи чи до дверей (сміється – авт.). Нині, з розвитком ринку будівельних та оздоблювальних матеріалів, люди облаштовують помешкання, кому як заманеться. Хтось мінімаліст, а у когось в квартирі можна знайти деталі всіх років і епох. Можливості зараз існують для всього, але не варто забувати, що є таке поняття, як стиль і естетика.
«Найкращий відпочинок для творчої людини –
коли їй все вдається»
У нього в кабінеті паперовий рай. На столі купи робочого паперу, поряд, на стільцях, полицях – креслення на різній стадії завершення, а у шафах – книги: поезія, класика, професійна література, історична документалістика... каже, купує більше ніж читає, бо завжди не вистачає часу. У Віктора Дунаєвського паралельно у кількох книгах закладки, бо щойно випадає вільна хвилина, він читає. Однак найкраще, на його думку, читати вдома: вмоститися на дивані, підпершись подушками...
– Зараз що читаєте?
– Класику всю перечитав. А зараз читаю авторів, в основному зарубіжних, і теми, яких колись не було, їх не друкували в Союзі. З останнього прочитав книгу «Сліпі соняхи» іспанського письменника Альберто Мендеса. Читаю багато історичних творів, професійної літератури про архітектуру часів епохи Відродження. Часу не вистачає, а хочеться все охопити. На роботі в мене багато поетичних збірок. Поезія не вимагає багато часу, але дає можливість відволіктися.
– Ви романтик?
– Напевно, десь у душі так. Творчі люди завжди романтики. Є ситуації, навіть у роботі, коли потрібно відходити від правил і норм законів, адже творчі процеси дуже часто ламають усталений порядок. Бо ж що таке закон? Це правила певного часу і для певного часу. А потім змінюються погляди, технології, люди... Але відомо ж, що змінюють погляди людей, думки і ставлення до тих чи інших ситуацій лише ті, хто нестандартно підходить до вирішення, показує приклад.
– Якщо запитати ваших підлеглих, що вони сказали б про Вас як про керівника?
– Не знаю. Напевне, хто що… За стільки років приватної практики я зрозумів, що не можна змушувати людину щось зробити, бо результат буде невтішний. У творчій роботі важливо лише розуміння від усіх учасників процесу, що це потрібно зробити. В управлінні ж не зовсім творчий процес. Однак всі ці люди – спеціалісти кожен у своїй галузі, і всі розуміють, що від них залежить, щоб будинок не згорів, його не затопило, він не завалився... Мені підхід до роботи змінити важко, тому на адміністративній посаді використовую ті ж важелі впливу, що й у приватній практиці: людина має розуміти, що роботу потрібно зробити, а кричати, заробляючи собі «бонуси» начальника – це не моє. Я не вимагаю – я прошу, і вони мене розуміть.
– Що може довести до стану, коли до Вас краще не підходити?
– Напевне у всіх такі моменти бувають, але вкрай рідко. Якщо я до молодих людей звертаюся на «Ви», вони розуміють, що щось не те. Доводить до такого стану нерозуміння. Коли хочеш щось зробити, але через нерозуміння, глуху стіну чи небажання інших вникнути, піднатужитися, зводяться нанівець навіть найкращі задуми. Розуміючи, що змінити людину не вдасться, мені достатньо побути якийсь час на самоті, почитати, випити кави чи пройтися, і я заспокоююся. Головне, щоб ніхто, як кажуть, «під гарячу руку» не потрапив у перші хвилини (сміється – авт.). А взагалі-то, у кожній справі потрібно мати терпіння, тим більше – у творчій. Адже один творить, а інший «витворяє», але кожен із них вважає себе творцем і не можна обмежувати чи різко критикувати таких людей. Можна лише підказати і направити. Творчі люди дуже тонко відчувають все. Адже не секрет, що десь наполовину в нас закладені природою певні якості та характер, а наполовину людину як особу творить професія. Ти слуга тієї професії, яку обрав.