Нерозтрачену материнську любов щедро дарувала своїм учням

 Більше 40 років пропрацювала вона у школі. Викладала математику, фізику і, за словами учнів, настільки вміла пояснити, що не знати її предмети було просто неможливо. Не шкодувала свого часу, щоб залишитися після уроків і позайматися з дитиною, якій точні науки давалися погано.
Навіть вже коли була на пенсії, до неї приходили випускники, і вона готувала їх до вступу в інститути - абсолютно безкоштовно! Нині чимало її учнів займають високі посади, працюють лікарями, директорами потужних підприємств, мають наукові звання. І вже дорослими вони не забувають свою вчительку, пишуть, телефонують, вітають зі святами. Пам’ятають не лише її професіоналізм, а й материнську опіку і тепло, яке дарувала кожному.
«Зими тоді були холодні, - розповідає племінниця Ніни Порфирівни Галина Нестерова. - І після уроків, збираючись додому, діти ставали до неї в чергу, бо кожного мала зашпилити, закутати... Вона всю душу віддавала дітям, бо своїх у неї не було.
Пам’ятаю, в четвертому класі я важко захворіла і півроку взагалі не могла підвестися з ліжка. Вже коли почала трохи ходити, якраз була осінь, болото, то вона впродовж кількох місяців носила мене до школи на плечах - два кілометри туди, два - назад.
Коли ми з сестрою вже стали дорослими, з усіма проблемами йшли спочатку до тьоті Ніни, а вже потім до мами. Вона знала всі наші секрети і таємниці, і про багато з того, що знала вона, мама навіть не здогадувалася.
Коли помер мій батько (я тоді закінчувала десятий клас), вона витягла з важкої депресії маму і нас із сестрою. А її чоловік, дядя Міша, замінив нам тата. Коли у 2005 році померла мама, то був для нас такий стрес, бо це сталося раптово, від інсульту! Ми вже були дорослими, мали дорослих дітей, але стали абсолютно безпомічними. І вона знову нас підтримала, і так, що виміряти цю підтримку неможливо.
Її мама, бабуся Ганя, як ми її називали, теж стала нам рідною, бо наші бабусі й дідусі рано пішли з життя. І саме вона прищепила нам віру, навчила молитвам».
Зараз Ніна Порфирівна залишилася одна. Три роки тому помер її чоловік, Михайло Микитович, з яким вони прожили душа в душу 52 роки. Тримає невеличке господарство - для дітей та онуків. «Заріже поросятко, - продовжує пані Галина, - розділить між нами, а собі залишись маленький шматочок - для котика з собачкою.
І живе вона для нас. Бо ми знаємо, що є на світі людина, яка завжди нас чекає, є людина, до якої можна прийти в будь-який час, яка допоможе і розрадить. Для нас із сестрою, наших дітей і внуків (а в тьоті вже троє внуків і четверо правнуків) ріднішої людини немає. «Наша друга мама», - називаємо ми її.