Кладовища сіл

І, за даними обласного управління статистики, сьогодні в селах Хмельниччини живе трохи більше 617 тисяч чоловік. У містах –майже 724 тисячі.  Як розповідають в обласному управлінні статистики, сьогодні в області майже двадцять сіл, де кількість мешканців не досягає п’ятнадцяти. Чотири таких села в Ізяславському районі, три – у Волочиському, по два – в Летичівському та Теофіпольському районах. Жодного мешканця вже не зосталося у Дзержинському Волочиського та Вишневому Летичівського району. По хуторах така статистика не ведеться взагалі.

Телевізор – єдина розвага
Таким є хутір імені Петровського, що на Старосинявщині. Довкола зелено, спокійно, на вулиці ані душі, закинуті подвір’я позаростали бузком, від пахощів якого аж лоскітно в носі. І навіть центральна хуторська дорога вже поросла моріжком, бо автомобільне колесо торкається її дуже рідко, хіба що на вихідні приїде хтось з дітей провідати своїх стареньких батьків. Та й їздити нема вже до кого: з колишньої півсотні хат нині живуть  лише у восьми.
Вони вже звикли, що до них не навідується автолавка зі свіжовипеченим хлібом, бо від колишнього продмагу вже й місця не залишилося. Така сама доля спіткала і хутірський клуб, і колгоспну ферму, котрі розібрали до цеглини. Немає на хуторі навіть ФАПу, а тому правило виживання у жителів двояке: або менше хворіти, або запасатися ліками під час вилазок до Старої Синяви. За хлібом та іншими продуктами старенькі мусять ходити за кілька кілометрів до сусіднього села, а когось родичі провідують, то й підкинуть необхідне. Раз на тиждень до хутора навідується листоноша.
І як примару на фоні цього запустіння вихоплює наш погляд супутникову антену, прилаштовану на чепурненькій хатинці. Значить, там живуть люди! Тож прямуємо на «тарілку».
Дідусь Степан прилаштував це диво техніки задля власної обізнаності.  «Телевізор - чи не єдина розвага у нас на хуторі, – зізнається Степан Заточний. – Зі звичайною антеною канали барахлять, а нам з дружиною хочеться ж бути в курсі усіх справ: знати що в світі коїться, фільм цікавий подивитися...».
Дідусь Степан – найстаріший житель на хуторі: йому вже добряче за вісімдесят, та він дуже вправний, і по господарству порається, і город з дружиною обробляє. Торік ще й підсвинка годував, а нині з живності – лише кури та бджоли. Він на хуторі з самого народження. Розповідає, що тутешні землі хуторяни почали заселяти десь на початку 20-х років минулого століття. Тоді кілька десятків сімей із сусідніх Дашковець отримали земельні наділи, почали будуватися та господарювати на власній землі. Так посеред поля, за кілька кілометрів від села, виріс безіменний хутірець. Його жителі займалися садівництвом, бджільництвом, вирощували овець. Згодом нагрянула колективізація, і хуторян об’єднали в колгосп імені Петровського. Так само нарекли й хутір.

Надія є?
На самісінькій околиці хутора на нас чекав сюрприз: у садочку на мотузці вітер колише пелюшки! А на подвір’ї молода жінка гойдає на руках немовля.
– У гості до родичів приїхали? – дивуюся.
– Живемо ми тут, – посміхається жінка. – А мій тримісячний Сергійко – наймолодший хуторянин.
Світлана Демихіна на хуторі в невістках. Чоловік привіз її сюди аж з Шепетівського району. І їй тут подобається. Вона любить тишу і спокій, яких вдосталь на хуторі. А для дитяти, зізнається, кращого місця не знайти. Та коли підросте, мабуть, доведеться до села перебратися, бо дитині до школи звідси далекувато.
Ось так і живуть вони – хуторяни. Живуть і знають, що ще з десяток літ, і вимощена колись дорога вкриється густим споришем. Бо яке у нього майбутнє? Останній школяр, котрий ще рік тому топтав по три кілометри туди і назад до найближчої школи, нині живе ближче до цивілізації – у Дашківцях. Підросте малюк – Демихіни теж подадуться до села. У нього є майбутнє. А от чи є майбутнє у хутора? Свого часу його приєднували то до Іванковець, то до Дашковець, а нині, подейкують, і взагалі хочуть ліквідувати як територіальну одиницю...

У Новий Світ за новим життям
Інша мандрівка – Городоччиною. З траси звертаємо на невелику сільську дорогу, яка дедалі стає вужчою, а ями  на ній – більшими. Перед очима – широченні поля. Подекуди острівцями – невеличкі поселення – чи то хутірки, чи невеличкі села. Минаємо вказівники «Хмелівка», «Матвійківці», ще кілька віддалених хат. В’їжджаємо ще в одне село – ніде нікого.  На мить навіть здається, що ми залишилися тут одні-однісінькі. Нарешті в наступному селі зустрічаємо жінку й дізнаємося, що ми у Тростянці – центрі Новосвітської сільської ради. Кількісні показники представляють її багатою і великою: до її складу  входять аж п’ять сіл! А школа хоч і одна, проте з’їжджаються сюди діти  з дев’яти навколишніх сіл. І так назбирується  96 учнів.  Однак, кількість не переходить у якість. В усіх п’ятьох селах живуть лише 630 селян.  Й майже 80 відсотків мешканців припадає на Тростянку та Новий Світ.  До речі, трохи незвичну назву селу дала добра надія. Колись  Тростянкою та Матвійківцями управляли пани. Люди ж втікали від панського гніту і селилися на вільних землях. Колишні кріпаки тут починали нове життя, тому й поселення назвали Новим Світом. Й донині ці села не втратили унікальності. Хоча б тим,  що тут немає проблем з роботою. Чимало землі орендує приватний підприємець, поляк за походженням, який вирощує зернові, цукрові буряки, овочі й дає селянам можливість заробити. До того ж, на території сільради працює цегельний завод, де сьогодні трудиться 25 чоловік, і є десять вакансій.

«Сама в полі»
Найменші  села – Іванівка та Ковалівка – разом мають 24 жителі. «Колись, ще за радянських часів,  такі малі села вважалися неперспективними, – розповідає сільський голова Володимир Вінярський. – Їхнім мешканцям пропонували перебиратися у більші. Це спонукало до того,  що маленькі села почали активно розбудовуватися – люди швидко зводили хати, заводили господарство – аби нікуди не їхати». Так у Ковалівці колись було чоловік зо сорок, колгосп тут мав свою жіночу ланку з 20 працівниць. Згодом колгосп розпався,  і життя у селі потроху почало занепадати.  Від Тростянки до Ковалівки трохи більше трьох кілометрів. І веде туди дорога з твердим покриттям – відголосок кращих часів. Від тих же часів – добротні цегляні будинки, щоправда, вже досить занедбані. Адже живуть сьогодні лише в п’ятьох, мешканців – на одного більше. Та й відлік часу тут особливий – «це було тоді, коли помер…» далі йде ім’я чергової втрати Ковалівки. Тільки похорон сколихує тихе й розмірене життя села.
Найщасливішим тут вважається подружжя Барановських – адже вони вдвох.  Добротна хата,  заасфальтоване подвір’я, газ. В хаті  – холодильник, телевізор, сучасні меблі – усе так, як і в інших селах. Обійстя охороняє клаповухий Жук. Гавкнувши кілька разів «для порядку», собака починає радісно стрибати й крутити хвостом. «То наш охоронець, – сміється господар Антон Барановський. – Діти нещодавно привезли, щоб веселіше було».  Щоправда, зараз нудитися ніколи – городи просять рук, корову, порося й курей теж доглядати треба. Не зчуєшся, як вечоріє, й гудуть натруджені руки. «Але без людей погано, – зізнається Антон Дмитрович. – Був сусід – помер недавно. В іншій хаті жінка  теж недавно померла. На цьому боці села є ще одна сусідка. Колись в селі було сімнадцять хат. І в кожній – по троє-четверо дітей. Я тут народився, і дуже боляче, що село вмирає».
На іншому кутку села на лавочці біля хати  з надією на дорогу вдивляється бабуся. Побачивши нашу автівку, помалу, спираючись на палицю,  виходить назустріч. Бабуся Антоніна – найстарша мешканка Ковалівки, їй 84 роки. Переїхала сюди разом з чоловіком. Побудували хату, народили четверо дітей, вже є семеро онуків та троє правнуків. Потім поховала чоловіка, сина… Діти роз’їхалися, у них свої сім’ї. Добре, що не забувають неньку, приїжджають щотижня. Привезуть продуктів, розкажуть новини, допоможуть по господарству – й знову до міста, до своїх справ. А бабуся залишається наодинці з курами, індиками та думками. Сідає собі біля хати – й не відриває погляду від дороги. Хоча пейзаж завжди один і той же. Сусідку має лише одну, то деколи вона завертає на вогник (їй трохи за шістдесят – молода ще, за ковалівськими мірками).  Погомонівши трохи, прощаємося і йдемо геть. Бабуся ж, шкутильгаючи, прямує за нами: «Не забувайте мене, – зі сльозами на очах звертається до сільського голови, – заїжджайте. Сама я тут у полі, немає нікого, тільки я сама».