У Хмельницькому чимало людей, які думають не лише про себе

 Один подивиться і лише знизає плечима: «От диваки! І кому це потрібно?». Інший (який живе лише матеріальними цінностями) взагалі покрутить пальцем біля скроні: «Нема чим зайнятися?». Є й такі, які дивляться на таких «диваків» із захопленням.
Хто ж вони, ці люди, які прийшли до нас ніби з іншого світу, які часто за рахунок свого часу, коштів, нервів, родини... роблять те, що людям з міщанським світоглядом здається чимось якщо не дурним, то дивним.
«Мені з дитинства було цікаво, як можна розмовляти жестами?»
Мову жестів інженер-радіотехнік, інженер-енергетик В’ячеслав Станіславов почав вивчати, ще будучи школярем. Вже навчаючись у Чернівецькому національному університеті безкоштовно перекладав богослужіння для нечуючих людей, відвідував тамтешню школу-інтернат для глухих дітей, організовуючи для них разом із членами УТОГу літні табори, поїздки на море та в Карпати. Паралельно так само безкоштовно вів п’ять груп сурдоперекладачів.
Уже спеціалістом повернувшись у Дунаївці, по кілька разів на тиждень приїжджав у Хмельницький, аби відвідати учнів школи для дітей з порушенням слуху та поспілкуватися з ними на духовні теми.
Згодом в обласному центрі організував безкоштовні курси сурдоперекладу для людей (в основному, це були вірючі), які хочуть допомагати нечуючим. На цих курсах і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталею.
Такі ж групи хлопець створив у Кам’янці-Подільському та Дунаївцях, де теж двічі на тиждень проводив заняття. Всього він випустив близько двохсот сурдоперекладачів, багато з яких працюють нині з нечуючими людьми у школах та училищах України.
Уже два роки, як В’ячеслав із дружиною живуть у Хмельницькому і займаються лише тим, що безкоштовно допомагають глухим. «Спочатку шукав роботу, але знайшлися люди, які запропонували нам матеріальну підтримку. І нині я весь час віддаю нечуючим людям».
«Людина зі злим серцем ніколи не допомагатиме тваринам»
За словами Олени Голубничої, голови громадської організації захисту тварин «Врятуй життя», тварин вона любила і підгодовувала завжди. Але у 2008 році, будучи в декретній відпустці, на стовпі побачила оголошення, в якому йшлося про те, що міському притулку для тварин потрібна допомога харчами.
«В Інтернеті знайшла інформацію про московську групу зоозахисників, - розповідає Олена. - Тож вирішила створити щось подібне в нашому місті. Спочатку там були тільки я і Катя - сестра мого чоловіка. Але поступово до нас приєднувалися люди: ми підбирали, лікували, прилаштовували у добрі руки цуценят та дорослих собак. Спонсорів не було, тож коли до нас потрапляла хвора, стара чи скалічена тварина, ми скидалися, хто скільки міг. Щомісяця чверть зарплати йшла на собак, бо сподіватися не було на кого. А у кожного (нас було всього сім чоловік) були родини!» У 2010 році у місті з’явилася організація «Врятуй життя». Того ж таки року нам вдалося створити міні-притулок на 30 собак.
За словами Олени Голубничої, були у них і не дуже добрі часи, - коли доводилося віддавати останні копійки, інколи й позичати, щоб прогодувати собак у притулку. Часто не було навіть грошей на дорогу, і десятикілограмові відра з кашею дівчата носили, як кажуть, на власному горбу.
«Ми давали оголошення в газетах, - каже Олена, - що нам потрібні крупи, старий одяг для притулку, де від голоду і холоду гинули цуценята. Люди ж все те, що нам було вкрай необхідно, викидали на смітник… Але нам і це треба було пройти.
Зараз ставлення до безпритульних тварин дуже змінилося. Мені приємно, що в нас дуже багато небайдужих людей. Інколи сльози виступають, коли береш банківську роздруківку, і бачиш грошові перекази з поміткою «для притулку» з Мукачевого, Львова, Києва… на 500 гривень, на тисячу...
Рік тому на сайті з’явилось повідомлення: «Вислав вам невеличку суму». Дивлюся - п’ять тисяч! Хмельничанин Сергій (не називаю його прізвища, оскільки він не любить коли ми навіть на сайті дякуємо йому) - допомагає й надалі. То п’ятсот гривень вишле, то тисячу, то технікою допоміг при будівництві притулку. А ще приютив собаку з вулиці, хоч у самого їх четверо.
І таких людей у нас дуже багато! Нехай ця допомога невелика, навіть 20 гривень, але людина тратила час і сили, щоби піти у банк і переслати їх. І я б дуже хотіла, щоб те добро, яке роблять ці люди, повернулося до них сторицею.
… Крім собак у притулку в кожного волонтера є ще свої підопічні. В мене, наприклад, 19 котів і кошенят та 15 собак, яких я годую за власні кошти. (Зі спонсорських, що призначені для нашого притулку, ніколи не беремо на інші потреби, бо це те саме, що взяти гроші в сироти).
Щовечора до півдванадцятої займаюся ними, а потім вже родиною. А в мене маленька дитина, яка, до речі, також любить тварин і допомагає мені. Але я не вважаю, що роблю щось надзвичайне. Бо в нас є такі люди, якими я захоплююся. Як от жінкою, яка приютила у себе вдома десять скалічених собак. Найнещасніший з них - безокий пес із простреленою головою. Вона підібрала його ще цуценям, яке стогнало в калюжі крові.
І таких людей у нашій організації дуже багато! І роблять вони це ціною власного здоров’я, спокою, роботи, бо всі наші собаки - нещасні створіння, які потребують постійного догляду».
«Мені приємно, коли люди йдуть і милуються моїми квітами»
Цей мальовничий зелений куточок що поряд із обласним кардіодиспансером, тішить око хмельничан уже майже десять років. Якщо не звертати уваги на сіру буденність, що знаходиться поряд, видається, ніби ти потрапив у якесь затишне європейське містечко…
Хмельничанка Раїса Коршикова квітами захоплюється з дитинства. Ще маленькою була, згадує вона, а вже ходила з пластмасовими відеречками до річки і носила пісок, щоб зробити з нього бровку, яка відгороджувала її квітник. Уже дорослою, виховуючи п’ятьох дітей, у себе вдома в Полонному розбила такий квітник, що люди спеціально приходили подивитися на нього.
Уже сім років Раїса Григорівна живе у Хмельницькому, і з першого дня взялася облаштовувати красу на новому місці. Її подвір’я, на відміну від звичних нам, захаращених і порослих бур’янами, нагадує ботанічний сад. 25 сортів троянд - одна другої більша та краща, 4 сорти лілій. Правда, коли купувала, продавець божився, що то королівські, але виросли чомусь звичайні - жовті та білі. Жоржини, півонії, якісь дивовижні квіти, назви яким не знає сама хазяйка. Але дуже гарно!
«Землі тут взагалі не було, лише поколупаний асфальт, - каже жінка. - А тут, де ми живемо, колись був смітник, і там вже нічого не росло. То зять привіз два КАМАЗи землі - один нам на подвір’я, другий висипав на вулиці, під нашим парканом. З Полонного я привезла дуже гарні квіти, а ще один з моїх синів в Одесі займається озелененням. До речі, минулого тижня у Києві йому за його роботу вручили орден. Так от, він висилає мені квіти - найкращі з тих, що в нього є.
18 ялинок (зелених, блакитних) ми привезли з лісництва. А ще тую, вічнозелені кущі… Вісім ялинок посадила на вулиці, вже такі гарні виросли, але перед Новим роком сім з них зрубали. Залишилася одна, бо виросла дуже висока, в квартиру, напевно, не влазила, то через кілька місяців у неї зрізали вершечок. Комусь треба було на гільце.
А квіти які в мене там росли! Ввечері посаджу, зранку вже викопали. Саджу знову. Сусідка каже: «Тобі не набридло?», «Та ні, - кажу. - Так хочеться, щоб було гарно, а якщо їм совість дозволяє, то нехай викопують. Я ще посаджу». Якось, коли працювала на квітнику перед своїм будинком, підійшло кілька чоловіків: «Ми ще такої жінки не бачили. В шість ранку йдемо на роботу, ви вже на грядці, ввечері йдемо додому - ви ще там». Це ж так приємно, коли люди зупиняються, милуються, нюхають квіти. Але не всі.
Колись син привіз чорнобривці, такі гарні, виростають вище пояса, квіти величезні. Як зацвітуть - все навколо помаранчеве! То що ви думаєте? Вранці вийшла, а всі грядки стоптані! Вирвати їх неможливо, бо стебель дуже міцний, то вони з корінням витягали. Тепер у мене ростуть звичайні чорнобривці».