Рудий Топик

 Микола Іванович та його дружина Клавдія славились в Чорногірці особливою працьовитістю. Привчали до праці й чотирьох своїх дітей. Ця родина видавалась невтомною. Микола Іванович, за що не брався, все робив із задоволенням та до ладу. Особливо любив косити сіно. Звечора налагоджував косу і рано-вранці виїжджав мотоциклом на косовицю в росянисті лужки, балки та лісосмуги. Знав, коли та яку траву потрібно косити. Коли діти були маленькими, то, повертаючись додому з горою свіжого, духмяного сіна, пригощав малечу простими гостинцями: яблучком, цукеркою, окрайцем хліба.
Тоді, коли відбулась ця подія, діти вже були не маленькими, тож дуже здивувались, коли тато , повернувшись з косовиці, гукнув до них як у дитинстві: «Погляньте лишень, який гостинець я вам привіз!». Тато тримав на руках маленьке цуценятко. Воно було кумедним, кошлатим, рудим, кругленьким, мов м’ячик, і милим-премилим. Люда та молодший братик Миколка одразу ухопили цуценя на руки і нумо бавитись! «Не привчайте до рук! Бо не буде з нього доброго пса!» - застерігав господар. «Миколо, де ти його взяв?» - запитала дружина. «Знайшов край дороги, якась недобра душа викинула. А воно ж манюсіньке. Пропаде саменьке». «Але у нас є вже двоє собак», - нагадала Клава. «Відтепер троє буде. Чи ти проти?» - запитав чоловік. «Ні, я не проти. Троє, то троє», - погодилась дружина.
Між тим діти налили малому знайді молока. Вихлебавши його до краплі, собача зробилось ще круглішим і подибало в затінок спати. «Як кумедно топає»,- засміявся Миколка. «Ось нехай і буде Топиком», - сказала Люда. «Вже й охрестили», - засміявся тато.
Так у обійсті з’явився рудий Топик. Спочатку він бешкетував, ганяючи курей, та опісля того, як господиня показала йому прутик, облишив цю затію. Навпаки, заливаючись гавкотом, відганяв горобців від курячої їжі. «Ти ба, яке розумненьке»,- дивувалась господиня. Песик дійсно був розумником. Коли Клава йшла доїти корову, він супроводжував її до хліва. Лягав на порозі, дивився, як цвіркають у дійницю білі струмочки і чекав. Подоївши, Клава наливала йому молока, і малий, вдячно помахуючи хвостом, брався до їжі.
Топика любили всі. Собачка добре ставився до всіх членів родини, та найбільш відданим був господареві та господині. Він виріс невеликим. Був звичайної породи маленьких песиків, котрих тримають у дворі замість дзвіночків. Топик і був тим дзвіночком.
Клава працювала в рільничій бригаді. Сапала з жінками колгоспні поля. Топик супроводжував її на роботу. Лягав край поля і чекав на господиню, яка, сапаючи довгі рядки, то зникала з його поля зору, то з’являлась. Одного разу жінки мали сапати за кілька кілометрів від села. До того поля їх везли автобусом. Топик, як завжди, прибіг з господинею. Коли приїхав автобус, песик заскочив до салону і сховався під заднім сидінням. «Клаво, - шуміли жінки,- це не діло тягати собаку за собою. Вижени його з автобуса». Та зробити це, не вдалося нікому. Забившись у куточок, Топик гарчав, та не виходив з автобуса. Так і поїхав зі сапальницями далеко від села. Вискочив з автобуса лише тоді, коли вийшла Клава. Як зазвичай, сів край поля, біля гірки вузликів та сумок з обідами. «Клаво, - знову обурювались жінки, - поки ми дійдемо до того краю та поки повернемося, то твій собака випотрошить наші сумки й обіди поїсть. Ми голодними залишимося». Як же усі були здивовані, коли, повернувшись назад, побачили Топика, що спокійно лежав біля незайманих обідів. Мало того, в жоден вузлик не забрались польові миші, як це було раніше. Топик сумлінно доглядав довірені йому обіди, відганяючи від них мишей. Вдячні сапальниці нагодували обідом і його. Відтоді Топик часто їздив з господинею на поле. Та найбільше малий шибайголова любив їздити з господарем по сіно.
Якось він зібрався косити далеко від села у Вовчій балці. Щойно вивів мотоцикла у двір, як Топик одразу всівся. «Ні, малий, - сказав до нього господар, - цього разу ти залишишся вдома. Балка недарма зветься Вовчою. Вовки там господарюють. На людину вдень не кинуться. А тебе враз розшматують, якщо від мене відбіжиш». Він зачинив Топика у хліві, а сам поїхав косити. Вовча балка була за чотирнадцять кілометрів від села. Микола Іванович, як завжди, працював залюбки. Вже накосив чимало, коли почув знайоме, дзвінке гавкання. Сколихуючи високі трави, до нього мчав Топик. Добігши до господаря, песик високо стрибав біля нього, намагаючись лизнути обличчя. Виглядав щасливим і задоволеним. «Як ти вибрався з хліва? Як дістався сюди? - запитував здивований чоловік. - Тихо, не галасуй! Вовки почують». Подумавши хвилину, Микола Іванович вирішив повернутись в село. Топикові, насправді, було дуже небезпечно лишатись тут. Ризикувати життям свого вірного друзяки чоловік не хотів.
Микола Іванович зібрався до райцентру Березівки. Хотів походити по базару та прицінитися, що та по чому продають. Топикові на той час було років три-чотири. Як завжди, він супроводжував господаря до автобусної зупинки. Як завжди, вскочив до салону і заховався в куточку під заднім сидінням. Як завжди, вигнати його було неможливо. Ходячи базаром, Микола Іванович весь час поглядав на Топика, що дріботів поряд. Песик, наляканий великою кількістю людей та незнайомими запахами, не відходив від господаря. Микола Іванович дуже боявся, аби песик не загубився. Але, так воно й сталося. Сумний і пригнічений повернувся додому.
Без Топика двір видавався порожнім. Подоївши вранці корову, Клава, за звичкою, плеснула в мисочку молока для Топика. «Що це я роблю, - промовила сама до себе - його ж немає».
А Топик сидів у кущах, далеко за містом, і тихенько скімлив. Він хотів їсти. Йому було страшно. Невідома місцина, куди його загнали бродячі собаки, лякала невідомими запахами. Серед них не було запаху господаря, господині чи дітей. Це жахало найбільше. Кілька днів він не наважувався покинути схованку. Але голод, а ще більше туга за дорогими йому людьми, виявились сильнішими за страх. Покинувши тимчасовий притулок, песик побіг до містечка. Нарешті, ледь вловимий знайомий запах торкнувся його ніздрів. Радісно гавкнувши, Топик побіг за ним. Пахло не господарем, не господинею, та все ж чимось рідним. Тримаючись за той запах, мов за рятівну ниточку, Топик мчав вулицею.
На той час Людмилка навчалась у десятому класі Березівської школи. Мобільного зв’язку тоді не було. Дівчинка жила в шкільному інтернаті. Додому приїздила лише на вихідні. Тому не знала про те, що сталося вдома. Під час перерви вона сиділа з подругами на лавці в залитому сонцем шкільному дворі. Весело щебетала про своє, дівоче. Раптом рудий, кудлатий клубок , заливаючись радісним гавкотом, скочив їй на коліна, намагаючись лизнути. Спочатку Люда дуже перелякалась. Та коли впізнала Топика, то ще дужче здивувалася. Потім вирішила, що Топик приїхав разом з татом. Вийшла за ворота, оглянула все навкруги, тата не було. Дівчинка губилась в здогадках. Брудний, худий Топик, скавучав від щастя, дивився їй у вічі віддано й жалісно. Люда почала здогадуватись, що собачка, якимсь чином, заблукав. Дзвоник сповістив про початок уроку. Що робити з Топиком? Дівчинка вирішила зачинити його в кімнаті гуртожитку. Так і зробила. Поставила біля свого ліжка мисочку з їжею, погладила заспокійливо. «Чекай на мене тут. Сиди тихенько, не бешкетуй. Я незабаром повернусь». Замкнула двері на ключ, помчала до класу. Тим часом, з віником та шваброю в руках, коридором пройшла прибиральниця. Відімкнувши своїм ключем кімнату, де жила Людмилка, взялась до роботи. Побачивши під ліжком собаку, злякалась і обурилась. Шваброю вигнала його з кімнати та й з гуртожитку. Топик не розгубився. Знову уловив запах Людмили, котрий привів його на другий поверх школи.
У десятому класі була контрольна робота з фізики. Предмет серйозний. У приміщенні стояла напружена тиша. Коли, ледве чутно скрипнувши, прочинились двері, то вчителька й учні здивовано поглянули в той бік. З-за дверей висунулась собача мордочка. Топик обвів темними, мов перестиглі вишні, очицями всіх присутніх. Побачив Люду. Кмітливий песик відчув недоречність своєї присутності, але відступати не мав наміру. Винувато поглянувши на вчительку, немов прохаючи пробачення, ліг на підлогу, притиснув вуха, і, тихенько скімлячи, поповз до Люди. Діставшись до дівчинки, зітхнув з полегшенням, поклав голову на її черевички і, заплющивши очі, завмер. «Людо, це що?» - нарешті спромоглась вимовити вчителька. Коли вислухала історію про рудого розумника, то так розчулилась, що відпустила Люду з уроку, аби та встигла до автобуса.
У родині Шестухіних вже не сподівались на повернення Топика. Сиділи в літній кухні за вечерею. Час від часу хтось з них поглядав у куток, де лежав набитий сіном матрасик. Топикова постіль. «Винесла б ти його, Клаво, щоб душу не рвало». - Попрохав Микола Іванович. «Повечеряємо, винесу», - зітхнула Клавдія. Раптом у дворі почувся знайомий дзвінкий гавкіт. Господарі здивовано перезирнулись. Микола Іванович відкрив рота, та не встиг нічого промовити. З розчинених дверей йому на коліна скочив...Топик. Господар, з радісним сміхом, притис його до себе. Топик вирвався, побіг до господині, облизав їй обличчя. Він не тямився від щастя. З радісним гавкотом кружляв по кухні. І все гавкав і гавкав, сповіщаючи всеньке село про своє повернення.
Рудий Топик прожив своє, не по-собачому, щасливе життя в цій родині. Помер від старості.

Любов ШИШАЦЬКА.