ye-logo.v1.2
22 Вересня, 2019

І в радощах, і в печалі...

Лариса ШАНДОВСЬКА Суспільство 835

Третього травня Петро та Ганна Сусляки відзначили золоте весілля

Дивно, але на перший погляд всі навколо здаються добрими, однак, коли зіткнешся з бідою, у важку хвилину кожен покаже свою сут-ність. Поступово віддаляються дру-зі, знайомі, нерідко – й найрідніші люди, і добре, якщо поряд є близька людина, яка, не боячись нічого, ладна йти з тобою до кінця. І яким буде те щастя, коли вдається видряпатися з біди, і спасенний зрозуміє, що людина, яка поряд, і є твоїм Ангелом-охоронцем.
Їхнє дитинство, як обидвоє згадують, минуло в голоді, холоді й важкій праці. У 1954 році 17-річний Петро за комсомольською путівкою поїхав піднімати цілину. «З Хмельниччини було нас усього 20 чоловік, і ми були першими, – розповідає Петро Іванович. – Одинадцятого лютого ми опинилися в Казахстані. Уявіть собі, навколо – жодного будинку, лише військові палатки, в яких ми жили у 70-градусний мороз».

Сватання
Вже після армії знову поїхав у Казахстан, але довго не пробув. «Поїду додому – дружину шукати», – сказав друзям і подався до своєї тітки, в Ярмолинецький район, яка вже давно підшукала йому наречену.
Йдучи попри сусідську хату, почув: «Он той хлопець пішов, який мені листа написав». А він справді писав незнайомці: «Як приїду, напевно, одружуся».
«Але ввечері тітці приносить молоко дівчина, та така гарна, що мені аж дух забило, – розповідає Петро Іванович. – Тоді ще подумав: «Ой, а я до іншої приїхав свататися...».
Не знав, що перед ним – саме та дівчина! Взяв за руку й каже: «Назавжди залишаєшся зі мною». Вона почала викручуватися: «Та ну, в мене є хлопець». «То нехай собі буде».
Прийшли до неї додому, мама, як побачила Петра, аж за голову взялася: «Боже, який здоровий (Аня була йому по пояс (прим. авт.), що це має бути?». Петро їй: «Мамо, хочете, благословіть зараз, а ні – то як хочете».
Дівчина була таки дуже гарною, тому здаватися не збирався. Це було першого травня, а третього пішли до розпису. Прийшов, а мама Ганни, як його побачила, замахала руками: «Йди звідси, я ж казала, в неї є хлопець». На що він лише засміявся: «Що Ви таке кажете, який хлопець…».
А дівчина погодилася. «Таке, як зі мною, рідко буває, – каже Ганна Іванівна. – В мене був хлопець, ми вже готувалась до весілля, але він почав пліткувати по селу, і тоді я вирішила: «За першого стрічного піду, хто запропонує». І тут – Петро. «Поїдеш, – каже, – зі мною в Казахстан?». Кажу: «Поїду». До речі, він мені одразу сподобався».

«Я знала, що це лише моя біда»...
... Розписалися, зробили вечірку і невдовзі вже були на цілині. Там молодятам дали квартиру, і почалося спільне життя.
Однак, коли виникла заварушка з чеченцями, довелося виїхати в Петропавловську область (там же, в Казахстані), а згодом вирішили, що вдома все-таки краще. Тим паче, що в них уже була донечка Валюша, а згодом і син, Володя, народився.
Петро Іванович закінчив будівельний технікум, потім – Полтавський будівельний інститут. Майже 30 років пропрацював у облвиконкомі інженером з будівництва, відповідаючи за заклади культури. На його рахунку – театр Петровського у Хмельницькому, кінотеатр «Силістра», музичні школи в Ярмолинцях, Теофіполі...
До речі, працюючи там, Петро Іванович збудував хатину в Ярмолинцях, у якій зараз живуть. «Цеглу на будинок сам заробив, – хвалиться він, – вночі, до четвертої ранку ходив на роботу».
... А в 44 роки потрапив до онкодиспансеру з діагнозом „саркома ноги”. «У нас було море друзів та знайомих, – розповідає Ганна Іванівна. – А коли він захворів, ті, хто раніше не виходив з хати, всі разом відмовилися – це ж саркома ноги. Тоді ж ніхто не знав, що хвороба не заразна. Навіть його батько, який був у Петра в лікарні лише раз, запитував у мене: «Ти не боїшся туди ходити?». А що мені з того, боюся я, чи ні. Я не думала взагалі ні про що. Знала лише, що це біда лише моя, а ще тих двох маленьких дітей, яких я тягала з собою в лікарню. Чого мені боятися»...

Дар
А Петро Іванович, будучи в лікарні, якось увечері вийшов у коридор і... побачив Матір Божу. Не злякався зовсім, лише сказав: „Ну все. Доведеться збиратися в далеку дорогу”. На що вона відповіла: „Сину мій, я на довгі роки дарую тобі життя, але пам’ятай, що колись до тебе приходитимуть люди. Одні будуть вірити, інші – ні, але вони все одно прийдуть до тебе...”. Відтоді хвороба покинула його, але дар яснобачення відкрився не одразу, для цього потрібен був сильний удар.
«Минули роки, – розповідає він, – і моя дружина смертельно захворіла. Лягла спати, а вранці встати не змогла... Коли їй стало вже зовсім погано, я настільки перенервував, що втратив свідомість. Діти не знали, до кого кидатися: мама при смерті, а тато непритомний».
І от через два-три дні, провідуючи її в лікарні, взяв одну жінку за руку (навіть не знаючи, навіщо це робить) і... на своє здивування побачив усе: де вона живе, хто у неї вдома, її сусідів, на що хворіє вона сама і її рідні, скільки років вони житимуть, кого через 18 років народить її дочка, яка тоді ще ходила в дитсадок. Потім сам годину відходив.
... З того часу минуло сім років, і в нього побувало 25 тисяч чоловік... Скільки йдуть, стільки й приймає, було таке, що до дванадцятої ночі люди йшли. До нього навіть лікарі звертаються, щоб проконсультуватися з приводу здоров’я. «В основному, за здоров’я і питають, – каже він, – і я даю точний діагноз. Навіть по телефону».

Мамуся
«П’ятдесят років минули, як один день, – каже Петро Іванович, який називає дружину якщо не Нюсею, то мамусею. – Нюся для мене найдорожча, вона мені як мама. Коли був хворий, ходила за мною, і до сьогодні так. Скільки прожили, ми ніколи одне одного не образили. Може б, і прийшлося, але нема за що.
І коли вона захворіла шість років тому, я коло неї, як коло збитого яєчка ходив. Лікарі дивувалися: «Що Ви їй носите? Ходите по три рази в день і все з сумками».
Нині вони, як і раніше, разом, як каже донька Валентина, «вкуп-ці»: «Нема такого, що одне сюди, друге туди... Знаєте, як гуска веде за собою гусенят, так батько веде маму. Вони завжди ходять разом: на базар, в магазин... Якось тато захворів, і мама сама пішла в місто, люди дивувалися: «Чого це ти сама, а де Петро?»...
Третього травня Петро та Ганна Сусляки відзначили золоте весілля... За плечима піввіку, прожитих у шлюбі. Можна сказати, ціле життя, протягом якого кожен зрозумів, що людина, котра поряд, була справді послана долею.

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую