ye-logo.v1.2
19 Вересня, 2019

Найсильніший шахіст у школі боровся зі старшим братом і розв’язував задачки для всього класу

Лариса ШАНДОВСЬКА Суспільство 846

таким, за словами мешканців села княждвір, що на івано- франківщині, був у дитинстві голова хмельницької обласної ради іван гладуняк

Завтра, 15 травня, голова Хмельницької обласної ради Іван Гладуняк святкуватиме свій день народження. Йому виповниться 50 років. Щоб дізнатися про дитячі та шкільні роки Івана Васильовича, ми відправилися аж на Іва- но-Франківщину, у село Княж-двір (донедавна – Нижнє), де він народився.
Як виявилося, він був наймолодшою дитиною у багатодітній родині Василя та Марії Гладуняків. Правда, із вісьмох дітей вижило лише п’ятеро: Микола, Степан, Марта, Михайло й Іван. Всі отримали вищу освіту і кожен пішов у світи заробляти свій шматочок хліба.
На жаль, зараз їх лише троє: Марта, Михайло, які мешкають в Івано-Франківську. І Іван – голова Хмельницької обласної ради.
«Вони всі потрібні, бо там, де багато дітей, завжди виростають великі люди, – каже сусідка Гладуняків Ганна Семків. – Іванко з маленького на городі порпався, пас корів – мама в колгоспі, тато на фабриці, а діти – одне менше другого, біля хати хазяйнували.
Мама їхня, Марія, померла два роки тому, батько набагато раніше – вранці ще ходив по двору, а через кілька годин Марія прибігла до мене: «Ганю, Василь помер». А сама вона довго хворіла…
Щороку Іван приїжджає в село, родичів відвідати. А цього року, на Великдень, приїхали всі разом, а Іван – у вишиванці. Як був простим хлопцем, таким і зали- шився».

Три шматочки цукру


Перша вчителька Івана Васильовича Марія Скварчинська з онучкою біля церкви, на добудову якої голова облради дає кошти.
А от Володимир Гаврищук, троюрідний брат Івана Васильовича, розповів кілька веселих історій про його дитинство: «Їхня родина жила, як і всі в той час, – батькам платили по 3-5 карбованців на місяць, а що заробили в колгоспі – на плечах могли принести. Бачите, які у нас поля.
Важко було. Якось після школи я з Миколою, його старшим братом, зайшли до них у гості. Івану тоді було шість років, і він з Мартою, удвічі молодшою, сиділи на печі. Їхня мама налила нам чаю, взяла торбинку з цукром (тоді він був кубиками, рафінад), а вона – порожнісінька. Цукор же у нас був у дефіциті, і в місті за ним вишиковувалися такі черги… Це у вас плантації засаджували.
«Колю, ти брав цукор?» – питає тітка Марія. «Ні». «Степане, ти брав?». «Ні». «Мишко, може, ти брав?». «Не брав». «А ти, Ваню?». «Ні, я не брав». Вона тоді до Марти: «Мартуню, а ти б їла цукор?». «Та ні, мамо, мене Іванко вже нагодував. Мені давав одну штуку, а собі брав три…».
Я виріс з його братом Миколою, на жаль, він прожив лише 40 років. Ми навчили Івана грати у футбол, боксувати. Буває, натравимо його на Миколу, старшого від нього на п’ять років, дамо боксерські рукавиці, і вони билися. Траплялося, що Іван перемагав, але брат, як доганяв його, то добряче товк. Але, як бачите, живий».
А от Микола Потятиник, сусід Івана Васильовича, розповів, як всього за рік навчив його грати в шахи. «Він був дуже здібний, - каже пан Микола, – прекрасно грав, але якщо, траплялося, програвав (йому ж було лише 9 років), дуже засмучувався і навіть міг заплакати. Я багатьох дітей навчив грати, але він був найздібніший».
За словами голови профспілки Княждвірської школи Світлани Чаваги-Розвадовської, ще у школі ні в кого не виникало сумнівів у тому, що з Іванка виросте хороша людина: порядність, доброта, розум – все було закладене. «Він просто вражав своєю щирістю, – розповідає пані Світлана, – якщо щось мав, то обов’язково поділиться. Навіть яблуком, собі не ли- шить, а роздасть по шматочку. Це багато про що свідчить, адже тоді такого не було, щоб піти в магазин і щось купити».
А ще добрий і м’який Іван міг постояти не лише за себе, а й за когось. Тільки двоє б’ються – він тут як тут, і швиденько заспокоював хуліганів. Брат, все-таки, непогано навчив.
Ну і олімпіади: з математики, хімії – жодна без нього не обходилась. І це при тому, що вдома він рідко готував уроки, йому вистачало того, що чув на уроці.

«соловеєчку, братку, братку»
Багато доброго згадала про Івана Васильовича і його перша вчителька, Марія Скварчинська: «Іванко був прекрасним математиком, ще у другому класі розв’язував задачі (на вісімнадцять дій!) для восьмого. Причому, в умі, без будь-яких записів. І вчитель математики часто брав його у восьмий клас (у нас була восьмирічка), щоб показати, як другокласник розв’язує задачі.
У нього батько був сильним математиком, дарма що простий чоловік. І діти в нього пішли, причому, всі.
А наш Іванко у старших класах на контрольних та самостійних роботах з математики спочатку розв’язував задачі іншим учням, і лише потім – собі. І встигав. Вчителька, може, й бачила це, але нічого не казала.
Взагалі, пам’ять у нього була феноменальна. Якось треба було вивчити вірш, і мама весь день йому нагадувала: «Іванку, вчи». А він: «Ага, добре». І так вони вчили цілий день, аж до півночі. Вже всі знають, навіть маленька Марта, а він – нічого (про щось своє думав). А вранці встав, прочитав і… розказав на «5».
А ще, згадує Марія Миколаївна, він був ще тим жартівником! Родина його однокласниці мала прізвисько «Соловейко». І от вони вивчили пісню «Соловеєчко, братку, братку, чи бував ти у садку, садку».
Тільки-но хлопці на чолі з Іваном підходили до їхньої хати, як починали голосно виспівувати «Соловеєчку». Люди щоразу вибігали, починали сваритися… Якось ця жінка на уроці увірвалася в клас і почала кричати: «Чому ти її вчиш?». Отож, наступного дня Марія Миколаївна тихенько пішла за ними назирці. Хлопці доходять до цих людей (а ті вже стоять на порозі і чекають, що буде), але хтось з них обернувся і побачив учительку. Іван тут же скумекав – склав губи і почав тихенько насвистувати горезвісного «Соловейка». А за ним і всі хлоп-ці… Але у школі нічого подібного собі жодного разу не дозволив.

«Як був простим, таким і залишився»
Навпаки, як розповіла Марія Миколаївна, організовував дітей допомагати старим людям: і воду носили, і сапали ділянки, і яблука збирали…
«Пам’ятаю, у 2000 році ми випадково зустрілися з ним біля сільського клубу, – продовжує Світлана Розвадовська. – Після закінчення школи ми ще не бачилися, і я навіть не знала, як до нього звертатися, адже він тоді вже був мером Нетішина. А він, як був простим, таким і залишився. «Іваном, – каже, – називай, а як же!».
І тут же запитав, чим міг би допомогти. Ну я, як голова проф- спілки, кажу, що на День учителя ми б хотіли поїхати в Зарваницю. Він тут же дав мені гроші, бо в нас навіть не було рахунку, і це було так щиро, що я аж заплакала.
Це був такий сюрприз усім моїм колегам до Дня вчителя! Адже то був такий час, що без його допомоги ми ніколи туди не потрапили б!
А так... Уявіть собі, люди йшли до святині пішки, а ми їхали, бо на гроші, отримані від Іванка, змогли взяти з собою навіть тих, хто був уже на пенсії. Багато з на-ших там зцілилися, мене, наприк- лад, дуже боліли ноги, то я тією водою їх помила, і все минуло…».
За гроші, які дав Іван Васильович, вони там же, у Зарваниці, замовили службу (за здоров’я та упокій), придбали книжки для уроків християнської етики. Вже вдома – купили всім учителям та пенсіонерам подарунки, а в місце-вій церкві замовили панахиду за своїх колег, яких уже немає.
«Він багато чого зробив для села, – продовжує Світлана Розвадовська, – дорогу допоміг зробити, паркан біля цвинтаря... А днями в нас через інфекцію, занесену в стоматкабінеті, помер десятикласник. То люди звернулися до Івана, і він привіз незалежну експертизу, яка довела, що дитина загинула саме через недбалість лікаря.
Знаєте, ще жодного разу не було такого, щоб у нього «не було часу», чи він комусь сказав: «Підождіть».
Так само Іван Васильович допоміг поїхати на лікування до Трускавця двом хлопчикам зі свого села, шести та десяти років. На сороковини по матері він, подякувавши людям за те, що при- йшли, запропонував свою допомогу. «Це було два роки тому, і я попросила допомогти отримати путівку на оздоровлення, – каже Мирослава Попович. – У моєї дитини ДЦП середньої стадії. Так Іван Васильович дав нам транспорт – туди й назад, і оплатив перебування. Таку ж допомогу він надав і синові Галини Коструб’як, у якого вроджена грижа спинного мозку, і якого возять до школи на інвалідному візку».
... Зараз у селі будують церкву, де Іван Васильович також допоміг грошима. «Хочемо ще звернутися, – планують княждвірці, – думаємо, що не відмовить».
Звичайно ж, не відмовить. «То людина, Богом дана», – кажуть се-ляни. Адже він у них як рятівний круг, кому що треба, в селі знають, що у них є Іван. А він завжди допоможе.



Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую