«Не віддаєш дитину – вб’ю»

Історія з судової справи, яку ми спробуємо описати, занадто особиста. І навіть юристам, з якими розмовляли, важко судити про те, хто тут правий, а хто винуватий. Тому і ми не будемо розставляти ніяких акцентів, а просто переповімо прочитане. Можливо, ко- мусь вона послужить добрим уроком. Адже розумні вчаться на чужих помилках, всі інші – на власних.

Ольга прожила з Віталієм у цивільному шлюбі недовго, всього п’ять років. За цей час у них було все: і палке кохання, і народження синочка, і з’ясовування сто- сунків. У результаті жінка разом з двома неповнолітніми дітьми (старший хлопчик був від попереднього чоловіка) виїхала аж до Києва.
На щастя, її фінансово підтримувала мама, тому якихось нес- татків ні вона, ні діти, не відчували. Хіба що, за її словами, псували життя постійні погрози з боку чоловіка, який хотів забрати у неї сина. І от через два роки після того, як Ольга пішла з дому, Віталій таки забрав у неї сина. А сталося це так. На якийсь час, як розповідала жінка, погрози припинилися, а через кілька місяців чоловік запропонував повезти обидвох хлопчиків до моря.
… Додому повернувся лише старший, а малого Сергійка тато забрав до себе і сказав, що більше Ольга його не побачить. Жінка, яка мала вищу освіту, пішла працювати на таксі, щоб зібрати гроші і забрати дитину через суд. Однак зробити цього не змогла: через рік дізналася, що смертельно хвора (їй встановили діагноз «наявне прогресуюче онкозахворювання», через що в подальшому дали другу групу інвалідності). Тепер гроші були потрібні на операцію, лікування та хіміотерапію. Ослаблена шість-ма курсами «хімії», вона все-таки поїхала побачитися з дитиною, але, за її словами, їм дозволили побути разом лише 20 хвилин.

Костянтин
З Костянтином, вантажником одного із солідних столичних підприємств, Ольга познайомилася через Інтернет. Говорили, в основному, про її хворобу.
Вона вже давно розсилала повідомлення з проханням порадити гарного лікаря, народні методи лікування, нові препарати… А може, хтось взагалі зумів вилікуватися… На її звернення й відгук- нувся Костянтин, колишній спецназівець, який свого часу працю- вав в УБОЗі одного із обласних центрів, а звільнившись, поїхав до Києва шукати своєї долі.
Виявилося, його брат – лікар-онколог, і сам чоловік знає траву, яка може полегшити її стан. Якось непомітно жінка потрапила в залежність від щоденного Інтерне- тівського спілкування, і дуже скоро вони почали зустрічатися. На її здивування, чоловік мав до неї такі ж щирі почуття, як і вона до нього.
Дізнавшись про ще одну нероз-в’язану Ольжину проблему, тобто, шестирічного сина, якого у неї забрали ледь не силоміць, чоловік узявся їй допомогти. І після того, як хтось зі знайомих сказав їй, що Віталій збирає документи, аби позбавити її батьківських прав, жінка вирішила вбити його.
Для початку привезла подільника в рідне місто, показала, де живе колишній чоловік, дала його фото, після чого Костянтин почав шукати зброю. Знайшов швидко, не минуло й кількох тижнів, як він купив перероблену мисливську рушницю та два набої до неї. І вже наступного дня обидвоє на авто прибули в місто, де жив Віталій. Шукали його весь день, але, так і не знайшовши, близько шостої вечора зупинилися неподалік від його дому, чекаючи, коли він з’явиться.

«Німий» собака врятував життя
… Близько одинадцятої вечора чоловік, нарешті, повернувся додому. Костянтин зайняв позицію у заздалегідь вибраному місці (у шести метрах від дому, в кущах) і почав чекати. А Ольга від’їхала і стала чекати дзвінка, щоб швиденько втекти з місця злочину.
Здавалося, доля жертви була вирішена – колишній спецназівець аж ніяк не міг схибити з шести метрів. Але, видно, Віталію не судилося померти під власним будинком.
Старий-престарий ротвейлер, який, напевно, через поганий слух, уже багато років не гавкав, подав голос. Причому, собака підняв такий шум, що чоловік вийшов на поріг, щоб подивитися, в чому справа. Пес тут же з гавкотом побіг до нього. Ось тут і пролунав постріл. Однак куля запізнилася всього на кілька секунд – коли вона долетіла до його голови, чоловік якраз почав присідати до пса, який ніяк не міг заспокоїтися. Тому вона лише черкнула його.
Побачивши, як після пострілу з голови Віталія відлетів шматок шкіри, і той опустився на землю, Костянтин кинув рушницю і побіг до машини, повідомивши Ользі, що проблема знята. Однак наступного дня хтось невідомий зателе- фонував їй і сказав, що Віталій живий.
... Людей, які скоїли замах на вбивство, шукали впродовж двох місяців. Матеріали у справі помістилися аж у шість томів, після ознайомлення з якими та розгляду справи на засіданні, Хмель- ни- цький апеляційний суд призначив обом покарання терміном 10 років позбавлення волі. Вирок Верховного суду був трохи м’якшим: Кос- тянтину зменшили термін ув’язнення до 9 років, Ользі – до 8.
Як пояснив один із суддів, які розглядали справу, Ольжину проблему можна було вирішити через суд, тим паче, знаючи, що колишній чоловік судимий, дитину, скоріш за все, віддали б їй. Тим паче, вона закінчила вищу школу міліції. Але жінка обрала інший спосіб... Костянтин пояснив, що зробив це, бо боявся втратити Ольгу, яку дуже кохав. В той же час обидвоє запевняли, що вбивати не хотіли, лише налякати. Хоча те, що вони задумали скоїти злочин, не викликало сумнівів у суду, оскільки пара потурбувалася, щоб їх не бачили ні до, ні після скоєння злочину.
З етичних причин імена всіх учасників історії змінені.