Задля розваги підлітки підпалили чоловіка

Три тижні тому серед білого дня, на очах у десятків хмельничан, шестеро підлітків підпалили п’ятдесятишестирічного чоловіка. Гасити його кинулися лише двоє – подружня пара з сусіднього будинку, яка саме поверталася з роботи. Всі інші мовчки спостерігали за тим, як живий факел з криком качався по траві...
Льончик, як його називають мешканці мікрорайону, можна сказати, живе на вулиці. Зранку і до вечора, доки домашні не прийдуть з роботи, блукає вулицею, підходить до жіночок, які торгують там же, на невеличкому базарчику, заходить у магазини, що стоять в ряд. Його нізвідки не гонять, навпаки, добродушного і сумирного Льончика, який викликає лише жалість та співчуття, і нагодують, і ще й копієчку дадуть.
Насправді ж Льончик – майор у відставці, за службу в Афганістані нагороджений орденом Червоної зірки. Після поранення служив у Запоріжжі, на Далекому Сході, в Молдавії, а потім, звільнившись на пенсію, повернувся додому, в рідний Хмельницький.
... Однак так склалося, що, маючи квартиру, нині Льончик живе майже на вулиці: зранку і до вечора, в дощ і мороз...
«О пів на сьому ми приходимо на роботу, – кажуть дівчата з одного із магазинчиків, де Льончика підгодовують, – а він вже на вулиці. Його дружину можна зрозуміти, тут же нема з ким ні порадитись, ні навіть поговорити... але можна ж хоча б шматочок хліба з собою дати. Бо хто подасть, хто відвернеться, а хто й пошле подалі.
Ми його жаліємо, тому за винесене сміття і нагодуємо, і заплатимо. А коли холодно, то й погрітися пускаємо. Правда, буває, що, коли він, напевно, дома не ночує, від нього такі аромати, що люди не можуть зайти в магазин. Але гроші дають, а після цього страшного випадку дають більше, ніж раніше. А він і тішиться як дитина. А потім піде і за них нап’ється.
Ось зараз він, обпечений, ходить вулицею, на ньому нічого не заживає, рани загноїлися. Адже одяг треться об рани, йому б полежати, а він бродить - туди-сюди. Ми зачиняємося о десятій вечора, а він ще на вулиці».
... Ще рік тому, кажуть мешканці вулиці, в Льончика були золоті зуби, зараз – жодного! Може, повибивали, або ж сам упав і потовкся, бо якщо людина п’є, з нею все може статися… Його можна було б відправити на лікування від алкоголізму, кажуть ті ж люди, але хто буде його контролювати? Адже Леоніда, коли він лежав в опіковому відділенні, прив’язували до ліжка, щоб не втік.
«Це триває вже три тижні! – кажуть сусіди. – Навіть в якійсь напівдикій Анголі хіба б тримали таку обпечену людину на вулиці? Так, він хворий, залежний від алкоголю, але хіба не можна щось зробити? Але в нас так: куди не зателефонуй, ніхто нічого не знає, і ніхто займатися цим не хоче.
А нас наскільки вистачить? Підлітки знущаються над ним. Скільки разів ми відганяли їх від нього! Було таке, що він спав на лавочці, то вони обплювали йому все обличчя. Іншим разом жінка біля смітника відганяла дітлахів, які били його аж до крові».
«Коли я почула про те, що з ним сталося, – розповідає жінка, яка годує чоловіка, – пішла туди, де він, зазвичай, сидить. Мені кажуть: «Нема Льончика, помер. Завтра заберуть з реанімації і будуть ховати». Але, думаю, ще покручусь трохи, хоч сама ледь стою на ногах, так перехвилювалася. І тут дивлюся, хтось іде, схожий на Льоню. Льоня – не Льоня: голова як відро, руки розпухлі, вуха чорні, величезні... Я кажу: «Льонечко, це ти?» – «Я». Бачу, штанці йому хтось дав, якусь сорочечку... Таке нещасне, що я аж заплакала. Погодувала його, знаю, що він морозиво дуже любить, повела туди, а він: «Ні, бабусю, не можу, мене трясе, водички краще купіть».
... Після галасу, піднятого кількома жіночками, яким вже несила дивитися на страждання нещасного і які дійшли й до нашої редакції, і до спілки афганців, звідти дійсно приїжджали представники, спілкувалися з Льончиком, пообіцяли допомогти. І він вірить їм, як Господу Богу, вірить десь у підсвідомості закладеному поняттю афганської дружби і того, що потрібно стояти один за одного насмерть... Всім хвалиться: «Афганці обіцяли, що мене заберуть».
«Нам же, – кажуть люди, – у спілці афганців сказали: «В нас таких багато, він не один». А вони що, всі обпалені ходять на паперть?».
... Що цікаво, він ніколи ні на що не скаржиться. Навіть про те, що сталося три тижні тому, розповідає сухо: «Під вечір сидів, як завжди, на своєму місці. Спочатку підійшли двоє, чимось побризкали і підпалили. А четверо чи п’ятеро стояли збоку і сміялися. А коли я вже розгорівся, порозбігалися. Мене погасили якісь люди, викликали швидку і завезли в обласну лікарню в опікове відділення».
До лікарні, як нам розповіли у відділенні, Льончик поступив у шоковому стані з опіками третього, місцями – четвертого ступеня, які потрібно було лікувати впродовж місяця в умовах стаціонару і неодноразово оперувати. Однак... обпечений, місцями обвуглений чоловік, втік звідти на третій день. Хоча, аби він не втік з лікарні, його доводилося прив’язувати до ліжка.
Ось так, з обпеченою спиною, грудьми, шиєю він і ходить по вулиці, виглядаючи своїх афганців. «Дуже болить?» - запитуємо. «Трохи, – відповідає він, – але зараз афганці мене заберуть в лікарню, а потім в афганський госпіталь».
... Минуло п’ять днів, а Льончик – все ще на вулиці. В неділю йому стало зле і його забрала швидка, а зараз, кажуть сусіди, він вже другий день нічого не їсть. І все ходить за жіночкою, яка його годує: «Бабусю, ну коли вже ті афганці приїдуть?». «Приїдуть, сину, приїдуть».
Замість післямови. Нині стільки говориться про богообраність та унікальність української нації, що просто диву даєшся, звідки в такому «високодуховному» суспільстві береться така жорстокість і байдужість. Ну, підпалили бомжа – ну і що? Он, пристойних людей теж б’ють. І навіть вбивають.
Тому навряд чи хтось зглянувся б на Льончика, якби не кілька жінок, які впродовж кількох тижнів оббивали пороги кабінетів байдужих чиновників. На їхні прохання відгукнувся лише голова Хмельницької міської організації ради ветеранів України Мунір Садиков.
... Льончика забрали до лікарні (в реанімацію) лише цього понеділка, у вкрай важкому стані, коли рани на тілі уже загноїлися.
Ну а дітки... В нашій країні до кримінальної відповідальності малолітніх злочинців дозволено притягати лише з 14 років. Навіть якщо це дитятко – убивця.