Авіадиспетчер

 Де б не перебувало колгоспне начальство, у потрібну мить викличуть, чи отримають з району по радіозв’язку наказ, чи догану, а чи попередження про чергову масштабну пиятику.
Біля рації невідступно чергувала Марічка – колгоспна секретарка. Зайде клієнт до контори і наштовхується очима на два гарматні стволи, від яких крок вліво, крок вправо – розстріл. Маріччині груди п’ятого розміру завжди стояли по стійці «струнко» і пильнували кожного мужика, щоб дивився тільки в їхній бік, а з-під рудуватого волосся блимали яскраво-голубі, наче квітки-незабудки, оченята. Невинні-невинні. Опріч того, грубий командирський голос. Гарматні стволи обтягував светрик, нижче йшла спідничка.
Сидить секретарка в кабінеті, сумує, відвідувачів нема, а в рації шум, тріск, і періодично позивні чиїсь: «Сокіл!» «Сокіл!» Я «Ластівка», дозвольте посадку». Разів зо двадцять просили у «Сокола» посадку, а той не відповідав. А за селом була військова частина. Саме відбувалися навчальні польоти.
Не розбираючись у тонкощах льотного діла, врубилась Маша в рацію та як гаркне своїм командирським голосом):
- Та сідай вже, якого ти біса телишся?
Нарешті, ті позивні припинилися. Дівчина полегшено зітхнула, можна розслабитись. Минуло кілька хвилин. Під вікном зупинився „бобик”, з нього вийшло кілька офіцерів у льотній формі.
- Дівчата! Військові приїхали! – метнулась Маша у бухгалтерію. – Де дзеркало? В кого помада? Дайте швидше гребінець!
А військові на порозі.
- Ми з’ясували, що у вас тут рація. Хто на ній працює?
- Я, - чітко відповіла героїня.
- Ходімо до Вас у кабінет.
Сіла вона на свій стілець, розправила груди, блимає невинними оченятами.
- Ви навіщо втручаєтесь у ефір, Ви посадили нашого пілота, а якби він розбився, хто б відповідав?
- Я не саджала, товаришу прапорщик.
- Я не прапорщик, я – старший лейтенант.
- Та не саджала я. Він сам сів. Допік він мені, ото й гаркнула, звідки я знала, що він у небі мене почує, - виправдовувалась дівчина.
Довго пам’ятали ту пригоду у селі.

Валентина САВКО.