Секретар Хмельницької міської ради Костянтин Чернилевський: «Найстрашніше, що в Україні немає поваги до людини»

 Відразу, ще як тільки ми домовлялися про інтерв’ю, попередив, що не готовий до настільки відвертої розмови «про всі інтимні деталі, про які іноді розповідають ваші герої». Про себе новообраний секретар Хмельницької міської ради, екс-голова фракції ВО «Батьківщина» у міській раді Костянтин Чернилевський і справді розповідає небагато: коротко про школу та виш, про торгівлю на базарі, поїздки до Китаю та Туреччини, заробітки у Москві та власний бізнес. Ним Костянтин Іванович і займався майже усе свідоме життя, аж до недавнього часу, коли став секретарем Хмельницької міської ради. Щоправда, в кабінеті обстановка ще не зовсім робоча. Попередник – Валерій Лесков – покинув його вже досить давно, а новий господар офіційно зайняв його лише 25 грудня, напередодні новорічно-різдвяних свят. На робочому столі замість документів, рішень ради та інших ділових папірців, рясніють новорічні листівки... «Я ще тут навіть толком не обжився», – ніяково зазначає Костянтин Іванович, забираючи зі столу «неробочий» антураж. Компютер йому лише вчора підключили, холодильник взагалі забрали, а ключі від сейфа поки що не дали. Голі стіни прикрашає лише портрет Тараса Шевченка. А ось звичного у чиновницьких кабінетах, фото Президента немає. «Це позиція більшості депутатів міської ради – зняти портрети людини, яка віддає злочинні накази, адже Хмельницький – територія без Януковича!» – пояснює господар кабінету.
«Колись влада не трималася так за своїх міністрів, як нині»
Костянтин Чернилевський – корінний хмельничанин, молодість і становлення якого минали у так звані «лихі 90-ті». Його, як і більшість тодішніх студентів, не оминула доля студента-підприємця, котрі «крутилися», як могли. Після закінчення школи він вступив до Харківського авіаційного інституту, у якому так і не провчився жодного дня: на бажаний факультет не вистачило кількох балів, а на іншому навчатися не хотів.
– Коли я закінчував школу, не було чіткого бачення – ким хочу стати, але, як усі хлопці, мріяв мати «чоловічу» професію. Тоді у Хмельницькому активно набирали абітурієнтів у Харківський національний університет. Може спрацювала реклама, а може – інші чинники, вже не пам’ятаю, але мені було приємно відчувати себе майбутнім конструктором літальних апаратів. А потім, поки поселялися у гуртожиток, оформляли всі документи, я перевівся до Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування (Хмельницький національний університет – авт.). Батьки на це нормально відреагували, бо особливих вимог до мого навчання вони не ставили і кудись конкретно вступати не змушували. Єдине: батько, який все життя пропрацював у торгівлі, не хотів, щоб моє майбутнє було пов’язане з тією ж сферою.

– Якими Ви запам’ятали ті часи?
– Тоді такий час був, що все минало поступово, хоча й швидко. Можливо, якби людину з сьогодення «кинути» у ті часи, вона розгубилася б. Це був розвал великої держави, а разом із тим і розвал стабільності: вчора люди буди захищені соціально, мали майбутнє, і раптом все зникло. Кожен адаптовувався, як міг… Для мене це були цікаві повороти подій, а не щось серйозне. Я брав участь у студентських протестах, так званій «революції на граніті»… У Хмельницькому був студентський рух, ми виходили на мітинги, протестували, щось там вимагали: то Масола (колишній прем'єр-міністр України – авт.) у відставку, то якихось змін від обласної адміністрації. Але ті події були швидкоплинні і короткострокові, бо ні перший президент Леонід Кравчук, ні другий – Леонід Кучма, не трималися так за своїх міністрів, як нинішня влада. Вийшли люди з вимогою відставки – влада «відкрила клапан і випустила пар» – звільнила того, ким незадоволені! Але не можу сказати, що я був активним борцем за ідею. Це просто була молодість, період, коли всі активні, а дорослі знають, що підняти на якісь акції найлегше студентів.
«Мажоритарка і позафракційність – це блуд!»
– Коли вперше заговорили про Вас, як про секретаря ради?
– Вперше про це заговорив ще рік тому попередній секретар Валерій Лесков. Тоді фракція ще розглядала варіант повернення його на посаду. Мене, як альтернативний варіант, запропонував саме він, але я тоді був категорично проти. Саме тому, що це чиновницька робота: прив’язаність до місця, постійна залежність від когось. Я ж усі ці роки у відпустку ходив, коли хотів, і хворів без папірців. У мене навіть медичної карточки, як виявилося, в поліклініці немає. Тоді все й залишилося на рівні розмов, а відновилися вони у жовтні цього року. Останній суд переніс розгляд на невизначений термін. Ми зрозуміли, що справа зависла і відновили розмови про секретаря (Валерій Лесков подав у відставку після того, як міські регіонали подали на нього до суду за те, що той «незаконно поєднує посаду секретаря міськради і голови партійної організації», хоча самі активно користуються такими ж «нестиковками» – авт. ) Я розумів, що можу відмовитися, але, з іншого боку – коли йдеш у політику, маєш розуміти: або ти в команді, або ні. Має бути моральна відповідальність перед виборцями, товаришами, партією. Тому я погодився.

– Від власного бізнесу до чиновницького кабінету – як це сприйняли рідні?
– Дружина не знала до останнього. Їй хтось зателефонував вже після того, як мене обрали, але вона сприймає мої рішення нормально. До того ж все сталося якось дуже швидко: спочатку не було нічого визначено, а потім, за кілька днів до сесії, все закрутилося і часу щось із кимось обговорювати не було. Тим більше, скільки там працювати: залишилося менше двох років, адже місцеві вибори восени 2015 року.
– Якось песимістично це прозвучало. Налаштовуєтеся на поразку?
– Не на поразку, а на перезавантаження.

– Прогнозуєте різку зміну балансу політичних сил на місцевому рівні?
– Я впевнений, що баланс сил, принаймні, у Хмельницькому, не зміниться. Більшість і далі буде за об’єднаною опозицією. Хмельничани бачать, що ми працюємо відкрито, робимо все, що в наших силах.
– Цей рік передвиборчий. Чи важко буде утримувати баланс між усіма політичними силами?
– Думаю, особливих труднощів у роботі не буде. Єдине, що, враховуючи політичну температуру в країні, можуть виникнути труднощі з фракцією Партії регіонів, та й то у суто політичних питаннях. Звісно, чим ближче до виборів, тим ситуація буде складнішою. Хоча треба враховувати, що міська рада – це представницький орган, а не законотворчий. Вплив у нас на закони не просто мінімальний, а жодного, і навіть ті звернення, які ми час від часу приймаємо до Верховної Ради – вони лише для того, щоб відзвітувати перед громадою, що ми володіємо ситуацією і маємо свою думку. Разом із тим, я не хотів би, щоб міська рада стала суто політичним органом, і голосування залежало від політичного градусу в країні, бо ми всі маємо одну мету – розвиток міста.
– Але від цього нікуди не подінешся, бо країна у нас зараз аж занадто заполітизована.
– Як на мене, то це має свої плюси. Бо політика – це відповідальність. Виборча система, яка постійно, під кожні вибори змінюється, це ненормально! Чим ближче до виборів, до перемоги тієї чи іншої партії, тим більше людей змінюють політичний колір. Це ж нечесно, коли до виборів депутат позафракційний, а після – у тій чи іншій фракції! Це прямий обман. Поки ми будемо дурити людей, до тих пір житимемо погано. При усіх плюсах теперішньої, змішаної виборчої системи, вважаю позафракційність і мажоритарку, безперспективним варіантом . Це блуд! Ним уміло користуються провладні політики враховуючи бідність виборця.

– Ви за єдину партійну систему?
– Так, але за відкриті списки. Тобто, людина голосує за партію і паралельно за людину, яку хоче бачити від тієї партії у радах різного рівня. Щоб не політичні вожді вирішували, а виборці.
– Така система або унеможливить, або ж навпаки, здорожчить «продаж» місць у партійних списках. Бо не секрет, що саме так, у більшості випадків, і відбувається.
– Це вже дрібниці. Але тоді кількість охочих піти у владу за великі гроші, буде меншою. Бізнес делегуватиме своїх представників у парламент, які будуть знатися на законах, на депутатській діяльності. Це буде парламент з людським обличчям. А головне, партія, яка втратила довіру виборця втратить представництво в Верховній раді, це колективна відповідальність за помилки.
«Майдан зробив те, чого не зробили роки незалежності»
– Як оцінюєте останні події в країні?
– Якщо чесно, я не думав, що доживу до того, що побачив у ніч з 29 на 30 листопада. Мене це обурило як людину, незалежно від того, хто за цим усім стоїть. Як політик маленького рівня, я відчував, що таке може статися, бо політика… вона така... але. Сталася трагедія, народ піднявся і в нормальній країні має бути різка позиція влади і чіткі дії. Тому, на мій погляд, влада не розуміє, що зараз діється...
– Вважаєте, що у влади настільки недолугі політтехнологи, що не доносять справжній стан справ «нагору»?
– Я просто відмовляюся вірити, що живу у країні, де Президент, чітко усвідомлюючи, що відбувається, віддає злочинні накази. Маю на увазі ту ніч – кривавий розгін Майдану – і реакцію на ті події.
– Ви, як представник опозиційної «Батьківщини», можете спрогнозувати, чим закінчиться Євромайдан, який стоїть уже більше місяця?
– Те, що сталося – це вже великий позитив, бо весь світ побачив, що Україна – це країна не рабів, а людей, які вміють виборювати свої права. Те, що мирні акції проходять не лише на Заході, де більшість підтримує проєвропейські настрої, але й на Сході, свідчить, що люди обурені ситуацією. Найстрашніше те, що в Україні немає поваги до людини. Тільки тоді, коли ми навчимося поважати в інших Людину, почнеться новий етап в еволюції країни. Ще один позитив – це те, що вся молодь тепер знає гімн України, бо раніше не те що молодь, спортсмени не знали слів. Майдан за місяць зробив те, що при стабільній політичній ситуації не сталося за десятки років.

– Чи не висока ціна за гімн?
– Висока. Але це ж не єдине, що досягли. Піднялись мільйони людей, які проявили свою громадянську позицію висунули умови владі. Нажаль, ми живемо в країні, де обурення мільйонів громадян не приводить до відставки та покарання можновладців, тож залишається продовжувати мирні протести.
– Але головна вимога Майдану – відставка Президента, а це й означає зміну влади!
– Знаєте, коли виходять мільйони людей на площу, то декларувати можна все, що завгодно. Люди – це головний політичний тиск, на жаль, вийшло мільйон, а не п’ять. Видно, ще не всім допекло. Те, що політики спочатку декларували зі сцени, було, як мінімум, не продумано. Бо в сьогоднішніх умовах спричинити відставку – нереально. Чому так діяли тоді лідери? Думаю, тактика була такою: висувати максимальні вимоги, а якщо половину вдасться виконати, то добре! Ми не можемо діяти агресивними методами як вони, бо ми прагнемо побудувати цивілізована країну.
Будь-який громадянин, який стежить за подіями і аналізує, розуміє, що асоціація стала «не вигідною» (принаймні так зараз подають представники влади причину відмови від її підписання), не місяць тому. А якщо це насправді так, то вона від початку була такою. Чому ніхто з міністрів, які її готували, й досі не звільнені? А якщо вона все-таки вигідна, то чому людей дурять? Ті, хто нині вийшов на Майдан, не за гроші стоять. Я сподіваюся, що коли вони прийдуть на виборчі дільниці у 2015 році, то не продадуть свій голос за 300 гривень. І чим більше буде таких людей, тим швидше реалізується ідея зміни влади. І тоді Майдан буде не просто інструментом для зміни сьогоднішньої влади, а нагадуванням для кожної наступної, яка прийде, що українці мають вплив і не дозволять собою маніпулювати. На місцевому ж рівні головна політика – це зробити все, щоб Хмельницький і надалі залишався містом з гарячою водою щодня, інвестиційно привабливим... Щоб ми з вами жили комфортно.