«Єшкіного» мотокультиватора на всю вулицю вистачить!

Про те, що головний приз для передплатника нашої газети без усіляких там комбінацій та підстав виграла Людмила Кавецька з села Шустівці Кам’янець-Подільського району, увесь загал нашої читацької аудиторії дізнався ще в січні з публікації про розіграш. Та оскільки мотокультиватор із картоплепідгортачем та копачем – річ громіздка і важкенька, переможниця сама його забрати з редакції не могла. Тому ми вирушили в подорож, напередодні розпитавши про дорогу. Ми могли б запросто заблукати, бо майже жодних вказівників на цій «добрій» дорозі немає. Чисте поле, ніде ні душі, хіба що сонце весняне кличе до землі… Коли нарешті ми опинилися в селі, проминули церкву зі зрубу, минули ворота з левами та впевнилися, що вже на тій вулиці, де живе володарка призу, то сказали самі собі: «А ми таки герої!» Бо навряд, чи яка газета, бодай за роки незалежності, добувалася в цей куток області. Не дивно, що візит редакційної бригади викликав неабиякий фурор серед шустівчан.
Пані Людмила нас очікувала не сама. Подивитися на новинку, якої ще й не бачили, бо до райцентру нечасто їздять, а в тутешньому сільмазі така техніка не продається, зійшлася ціла вулиця. Як не сумно, та, в основному, це літні жінки. Витриваліші вони, живуть довше. «Оце ж нам усім привезли ви підмогу, – зізналася Людмила Олександрівна, – будемо всією вулицею користуватися культиватором».
На її долю тяжкий хрест випав: утратила двох дорослих синів-дубків. Живе сама, по сусідству – двоюрідний брат, який часто допомагає жінці на господарстві. Сестра з Тернополя коли-не-коли приїздить. У Кам’янці-Подільському пані Людмила має брата Анатолія, викладачем в університеті працює. І дружина його Світлана – теж. І у них своя робота, свої клопоти, хоч про Людмилу Олександрівну не забувають. Коли родичі кажуть їй, щоб поберегла себе, не натруджувалася, вона лише жартує: «Хіба ж тяжко працювати у раю?» Бо й справді навколо така краса, так співоче шумить збручанська хвиля, так ласкаво ніжить вітерець, так прагне до сонця кожна рослинка, що руки самі тягнуться подбати про неї, плекати рясні плоди. Пані Людмила – господиня на цілу вулицю. У неї все росте, як з води. А ще вона – авторитет у місцевій церковній громаді. Той новенький храм із вилитими дзвонами на подвір’ї – і її рук справа. Жінці довірили збирати пожертви на будову. Вона і тепер опікується церковними справами. Як для справжньої українки, для неї Бог, рідна земля - над усе.