Художній керівник хору “Подільські солов'ї” Наталя Бухта: «Чужими дітьми займалася більше, ніж рідною донькою»

Наталі Василівні подобаються люди, які працюють, не покладаючи рук і досягають успіхів.. Фото: Дмитра СКРИПНИКА та з архіву Наталі Бухти.

Ім'я Наталі Бухти у хоровому світі Хмельниччини завжди на слуху.

І причина тому одна, але дуже важлива — ціла плеяда талановитих учнів вийшли з її класу, багато з яких вже досягли чималих успіхів на співочій ниві. Наталя Василівна — викладач хорового відділу Хмельницької музичної школи №1, є лауреатом обласної премії імені Владислава Заремби і міської премії імені Богдана Хмельницького. Саме з її легкої руки світ побачив зразковий дитячий хор «Подільські солов’ї». Для цієї жінки, щастя полягає в дитячому співі, нею дбайливо поставленому і виплеканому.

В сім'ї не без музиканта!
Народилася Наталя Василівна на Дніпропетровщині, виросла — на Тернопільщині. Ще змалечку відчула тяжіння до музики та співу. Батьки неординарні здібності доньки помітили та підтримали, записавши її у музичну школу. Не розмірковувала пані Наталя і з вибором майбутньої професії – без особливих зусиль вступила й закінчила Рівненський інститут культури, факультет хорового диригування.
А розпочала трудовий шлях професійного музиканта Наталя Бухта в 1980 році в Хмельницькій обласній філармонії. Ще навчаючись в інституті, жінка познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Бухтою. Разом вони співали в хорі колишнього ансамблю пісні і танцю “Подолянка” Миколи Балеми, їздили на гастролі, бігали на репетиції. Потім вона в тодішньому ХТІПО створила хорову капелу зі студентів та викладачів, яка отримала звання народної. Досить швидко до колективу прийшло заслужене визнання, і він став частим гостем популярної тоді телепрограми “Сонячні кларнети”. В 1988 році з'явилася ініціатива Міністерства культури про заснування в музичних школах хорових відділів. Очолити його запропонували Наталі Бухті. «Починалося все з 20 діток, які співали в один голос, - згадує пані Наталя. - Перший наш концерт відбувся в 1989 році на сцені Хмельницької обласної філармонії. Ми вийшли на сцену маленьким колективом, який і хором важко було назвати, оскільки він більше нагадував «тоненький шнурочок». Проте з кожним роком класів ставало все більше. Нині за нашими плечима перемоги й почесні відзнаки всеукраїнських та міжнародних фестивалів і конкурсів та багато талановитих випускників, які знайшли себе у музиці».

«Завдання педагога, який займається співом – не нашкодити!»

- Перемоги й почесні відзнаки всеукраїнських та міжнародних фестивалів стали доброю традицією хору “Подільські солов’ї”. Як вам вдалося цього досягнути?
- Ще на початку моєї педагогічної кар'єри мені в руки потрапила платівка дитячого хору «Аврора» з Єкатеринбурга під керівництвом Валерія Буланова, .і я була вражена до глибини душі. Це був зовсім новий хоровий дитячий спів, незвичний у ті часи, дзвінкий, крикливий, піонерський, а м’який, дуже чистий і надзвичайно привабливий. Я одразу зрозуміла, що саме такому мистецтву слід вчити своїх вихованців, до такого еталону слід прагнути. За сприяння та підтримки колишнього директора музичної школи Олександра Апонюка мені вдалося з’їздити у Екатеринбург на семінар Віктора Ємельянова, на якому презентувалася нетрадиційна методика з колективної постановки голосу. Це був такий комплекс вправ, про який ми навіть ніколи не чули. Ємельянов розробив цю методику в фоніатричному кабінеті для відновлення голосу в працівників мовних професій: артистів, співаків, дикторів, вчителів, і апробована вона була на хорі «Аврора». Три дні учасники семінару вчилися й випробовували всі вправи на собі. Після повернення додому з таким «багажем» нових знань, звісно, я одразу ж почала практикувати цю нову методу зі своїми учнями. Це було на третьому році мого вчителювання, і я займаюся за нею по сьогоднішній день. Спочатку мене не сприймали, а мені так хотілося знайти однодумців. Проте я з тих людей, які мовчки роблять свою справу й ні на що не нарікають. Нагородою для мене був спів дітей. Завдання педагога, який займається співом – не нашкодити! Адже голосові зв’язки – це дуже делікатний «інструмент», особливо в підлітковому віці. А ця метода була розроблена, в першу чергу, для захисту та лікування голосових зв’язок. Впродовж багатьох років моєї роботи у мене було дуже багато діток, які спочатку сипіли й хрипіли, а з часом «виспівалися». Тому для мене це найкраще підтвердження того, що я на правильному шляху.

- А де Ви вже побували зі своїми “соловейками”?
- Ми тричі брали участь у всеукраїнському конкурсі «Весняні голоси» в м.Тисмениця, рівень якого можна спокійно порівняти з міжнародним. Він проходить у два тури: в першому – виступ відбувається у храмі Святого Миколая, де виконується духовна музика акапельно, другий тур – обов’язковий твір та довільна програма. Ми два роки підряд виборювали на «Весняних голосах» перші місця, а останнього разу нагородою нам стало «гран-прі». Також ми тричі були на конкурсі «Артеківські зорі» в Криму. Там мої підопічні також ставали володарями перших дипломів та золотих кубків. Особливо ми пишаємося участю в «Міжнародній хоровій асамблеї» в Києві та міжнародному фестивалі-конкурсі «Сонце, радість, краса» в Болгарії. А ще ми возили велику програму в місто-побратим Шауляй (Литва), яку представляли в кафедральному соборі і концертних залах міста.

- Працювати з дітьми — це надзвичайно складний процес. Не жалкуєте, що обрали саме такий шлях?
- Жодного разу. Мені дуже хотілося працювати саме з дітьми. Вони такі чесні, справжні. Хоча, з іншого боку, це величезна складна робота та відповідальність. Разом із тим, я щороку чекаю на підготовчу групу. Дітки, які ще не зіпсовані світом, такі чисті, милі й хороші, що просто на серці теплішає. Щоразу питаю себе: «Хіба ця малеча зможе співати музику Бортнянського та Леонтовича? Напевно, вже ні!». Але вони співають!

- Існує думка, що педагог, який не сварить, той же лікар, який не лікує...
- Найважливіше в роботі з колективом – це дисципліна. Результат буде лише тоді, коли всі учасники налаштовані на одну дію, а це дуже складно зробити. В музичній школі взагалі не просто вчитися. Цей процес вимагає повної віддачі від дитини й неабиякої праці батьків. Потрібно вміти бути дипломатом, щоб правильно спрямувати дитину. Інколи й на честолюбстві слід зіграти. Паралельно доводиться виховувати й батьків. Проте я не є диктатором. Мені подобається таке собі демократично-творче спілкування.

- На ваших традиційних звітних концертах немає де яблуку впасти. За ці року у “Подільських солов'їв” вже є свій власний слухач?
- Так, звісно. І ми цим дуже пишаємося, адже не кожен дитячий колектив досягає таких результатів. Це кропітка робота не одного року. Ми намагаємося прищеплювати своєму слухачеві музичний смак, виховувати його на музиці вічній - духовній, класичній та народній. Що ж стосується результатів нашої роботи, то нам є чим похвалитися. Окрім традиційних звітних концертів двічі на рік, ми уже чотири рази провели ювілейні творчі вечори музики нашого славетного земляка Миколи Леонтовича. Це масштабні звіти, на яких представлено до 30-ти музичних творів: духовна музика, про яку в часи мого навчання ніхто навіть не чув, та обробки народних пісень. Провести такий концерт дуже не просто, інколи підготовка триває по півроку. Але приємно те, що за всі роки жоден із моїх учнів не сказав, що це не цікаво. Також ми проводили концерт-презентацію першої пісенної збірки для дітей “Ми будуєм Україну” народного артиста Миколи Балеми.

«Участь дітей у модних вокальних шоу – це амбіції батьків»

- За роки роботи в музичній школі Ви, напевно, виховали вже не одну тисячу своїх учнів. Що намагаєтеся прищеплювати своїм вихованцям?
- Я дуже пишаюся всіма своїми випускниками. Вони є гордістю нашого хорового відділення. Колишні наші учні викладають в музичних школах, керують церковними хорами. До прикладу, Юлія Терещук співає в Одеській опері, а Олена Арбузова — в Київській опереті. Один з моїх учнів, Дмитро Кальмучин, оминувши музичне училище, вступив одразу в Львівську національну музичну академію на факультет хорового співу на бюджет із найвищим рейтингом. Це унікальний юнак, дуже талановитий та працелюбний.

- Як Ви ставитеся до модних нині телевізійних вокальних шоу?
- Стримано. Можливо, для дітей старшого віку участь у телевізійних шоу й принесе якийсь досвід, адже у них вже сформований естетичний та художній смак. А ось ще зовсім юним музикантам прищепити справжні цінності на шоу не можливо. На моєму етапі роботи, потрібно вчити дитину сумлінно працювати й намагатися якнайбільше духовно заповнити душу й серце вихованця. Ми співаємо серйозну музику Бортнянського, Веделя, разом із тим є місце й західній музиці, сучасним популярним хітам. І мені дуже приємно, коли діти самі просять: «Наталю Василівно, давайте ще раз заспіваємо Бортнянського!». Участь у телевізійних проектах та бажання стати зіркою – це, насамперед, амбіції батьків, а не маленьких співаків. А у юні роки слід робити наголос абсолютно на інших речах і запалювати в дитині іншу зірку. У нас є така добра традиція – ми завжди співаємо іменинникам «Многії літа». І щоразу я кажу одні й ті ж слова: «Хай в душі сяє зірка любові, добра, милосердя на многії-многії літа». Це цінності, на яких тримається світ.

«Купую на базарі буряки, а думаю про музику й роботу»

- Ваш чоловік також пов'язаний зі світом музики. Не важко уживатися двом творчим особистостям?
- Ми на одній хвилі з ним і вдома, і на роботі. Микола Йосипович нині є директором музичної школи, я — викладачем хорового відділу. Ми розуміємо одне одного, адже робимо одну справу.

- Що для Вас означає щастя?
- Це таке слово і просте, і водночас складне. Гадаю, що щастя кожної людини в тому, щоб займатися тією справою, яку вам призначив Господь. У мене саме така справа. Досить часто ловлю себе на думці, що робота ніколи не виходить у мене з голови. Навіть коли купую на базарі буряки та моркву, всі мої думки про роботу. Здачу інколи забуваю взяти! Буває, що й у відпустку спокійно піти не вдається. Адже влітку мені потрібно складати новий репертуар, підготуватися до 1 вересня, знайти такі твори, щоб вони були цікавими як дітям, так і слухачам.

- Хто для Вас є прикладом для наслідування?
- Мені подобаються люди, які працюють і досягають успіху. У нас є багато хороших колективів. Еталоном, до якого варто прагнути, вважаю львівську хорову капелу хлопчиків «Дударик». В Києві також є професійні хори, які можуть бути зразком. Намагаюся водити своїх вихованців на концерти різних колективів, які приїжджають у наше місто. Ми постійно відвідуємо концерти симфонічної та фортепіанної музики, потім обговорюємо, ділимося враженнями. Я завжди кажу: «Діти, пропускаючи такі концерти, ви себе духовно обкрадаєте!». Навіть після закінчення музичної школи, постійно зустрічаю своїх випускників на концертах. Вони вже не можуть без цього жити.

- Окрім роботи чим ще захоплюєтеся?
- Люблю вишивати та вирощую кімнатні рослини. Проте часу дуже мало й на все не вистачає.

- Ваша донька, також музикант, мешкає та працює за кордоном. Як Ви вважаєте, чи є в Україні перспективи розвитку для людей, які пов’язали своє життя з музикою?
- Маю надію, що такі перспективи у нас будуть. Звісно, хотілося б, щоб моя єдина дитина була біля мене в Україні. Проте, доля розпорядилася інакше. Марія мешкає в Ізраїлі в Тель-Авіві, грає на скрипці в камерному оркестрі. Вона починала свій музичний шлях у нашій музичній школі, а коли їй було 12 років пройшла конкурс в Одеську музичну спецшколу імені Столярського. Так життя склалося, що ми дуже рано її від себе відпустили. Деякою мірою мені прикро, що я більше займалася чужими дітьми, ніж рідною донькою. Буду вмирати, але пам’ятатиму два моменти зі свого життя: як народилася донечка, і я вперше побачила своє дитя, та ту мить, коли ми з чоловіком залишали її, 12-річну, в гуртожитку в Одесі. Я тоді всю дорогу додому проплакала. Потім Марія закінчила з відзнакою Львівську національну музичну академію й поїхала за кордон. І це не поодинокий випадок. Дуже багато наших музикантів залишають свою Батьківщину. По всьому світі немає жодного оркестру, в якому б не грали українці. Тому, звісно, хочеться, щоб наші таланти жили та прославляли нашу країну. Я переконана в тому, що подорожувати потрібно по всьому світі, а жити людина має там, де поховані її предки, де її коріння.