Запах прілого листя

 Він чудовий, бо – це запах рідної землі, дитинства. Ніколи ти його не відчуваєш так, як тоді, коли повертаєшся до рідних місць. Головне, що з кожним роком він стає все сильнішим у відчуттях, потім з кожним днем і, мабуть, настане час, коли цей перелік перейде в години, хвилини, секунди твого життя на цій землі.
Моє село Берелози, звичайне, не дуже велике, на піщаних підзолистих ґрунтах Чернігівщини, на узліссі брянських лісів, краю партизанського, краю слави Вітчизняної війни.
Сіреньке село, нічим не відрізняється від інших сіл Полісся, але для мене воно особливе, бо воно моє, рідне, однісіньке на землі, в якому і живе цей неповторний запах, що супроводить мене все життя, що став моїм оберегом.
Він був явним там, а потім перейшов у сни, які з роками стають все довшими теплими, рідними, дорогоцінними.
У них ти бачиш своє дитинство, кожен куточок свого села, який з чимось пов’язаний у згадках. Повертаєшся туди, куди в дійсності вже не можна повернутися. У снах перегортаєш сторінки свого життя, підводиш підсумки його, аналізуєш, в чомусь виправдовуєш себе, а в чомусь виниш, а при всьому цьому завжди не хочеш іншого місця, навіть не уявляєш його. Не хочеш розлучатись із ним навіть на мить у снах, втрачати. Це най дорожче в житті, чого не можна нічим замінити.
Саме моє село стало моїм дороговказом. Я ніколи не уявляла свого життя у великому місті, навіть у найбільшому, найкрасивішому – нехай воно залишається городянам, які там народилися.
Всі роки я прожила і пропрацювала в сільській місцевості Черкащини, яка також стала мені по-своєму рідною. Освіта моя також пов’язана із землею і з природою. Перша – агроном, друга – біолог.
Де б не жив, де б не працював, а завжди повертаєшся туди, де найкрасивіше, найрідніше все.
Рідний батьківський дім ніколи не забувається та особливо часто приходить у споминах і снах узимку. Затишно, тепло, спокійно, у грубці потріскують дрова, біля топки лежать, гріються котики, біля образів горить лампадка, пахне свіжим хлібом і пирогами з капустою, і сушкою і калиною. Батько столярує у своїй майстерні, мати готує їсти, дідусь плете з лози і рогози кошики, корзини, з якими влітку ходимо по гриби, збираємо восени картоплю. Бабуся шиє або вишиває – її виробами завішана вся хата. Доріжки, рушники, подушки на ліжку – грає все різними кольорами, а ми, діти, зайняті своїми справами – вчимо уроки, читаємо, малюємо, мріємо і разом з тим навчаємося життєвим хитрощам, щоб у майбутньому використати їх самим. Надворі заметіль, гугонить вітер у димарях, б’є сніг у вікна, а в душі затишно. Вийдеш у двір, а там сніги, сніги, все біле, не має ні стежин, ні хвіртки, ні огорожі, кучугури до вікон, до школи не дійти (далеко), та ще й мороз аж тріщить. Ось тут-то і пограєш у північ, знайому по книжках. Риємо ходи, тунелі в снігу, щоб знайти тин або перелаз, а батьки загонять на піч – теплу, застелену ковдрою, з маленьким віконцем у великий світ.
Весна у рідному селі – це суцільна вода. Вона розлилась навколо – річечки виходять з берегів, в багатьох затопило погреби, у колодязях вода піднімається настільки високо, що можна дістати відром до поверхні вручну. На полях великі блюдця, заповнені водою, які дуже заважають добиратися до школи. Між селом і лісом суцільна водяна поверхня, болотиста місцина. В небі безкінечні клинки птахів. Їхнє радісне курликання сповіщає про прихід весни. Все буяє, все зацвітає, земля парує. Перші квіти це окрема тема. У лісі первоцвіти, фіалки, конвалії і перший щавель, по який ходили нарвати для першого зеленого борщу.
Але найпершими зацвітають жовті-жовті, без пахощів, але яскраві, крупні квіти, калюжниці. Вони обов’язково росли у воді. Лише тільки зійде сніг – до них хочеться доторкнутися рукою, ніби пересвідчитись у їхній справжності, що вони живі.
І ось така пригода дитинства залишилася у пам’яті назавжди.
Все більше і частіше хочеться поїхати в те святе село, переступити поріг рідної хати, вдихнути на повні груди повітря рідної оселі, де все нагадує рідних і рідне, зберегти цей дім. Він ніколи не повинен ставати для дітей лише матеріальною цінністю. Зберігати його стільки це можливо для своїх дітей онуків, а не ділити через суди. Стати самою моральною цінністю, найдорогоціннішим оберегом всього життя, до якого завжди б тяглася душа і серце. Це не виміряється ні каратами, ні євровалютою, це безцінне, вічне, що передається від покоління до покоління.
Мені дуже жаль тих людей, яким не дали цього предки і яким не дано цього відчути.

Ніна АНАЦЬКА, с. Синьооківка.
Черкаська область.