ye-logo.v1.2
18 Липня, 2019

Руки можуть і відбирати, а душа – дає

Віра ШПИЛЬОВА Суспільство 823

Йому 16, їй 85. Уже сім років разом. -Приїдьте до нас у Колибаївку. Познайомитеся з пані Рафалею, - просив мене Сашко Бучковський

До цього хлопця я ставлюся з такою глибокою пошаною, начебто не я, а саме він – старший, до того ж - мудріший. Сашко навчається в 11 класі, пише чудові новели, а ще ходить до костьолу, де допомагає самому єпископу. Ніде правди діти, не так багато у нас  отакої молоді. Чому він не схожий на більшість своїх ровесників?  Пригадую,  до нашого міста прибули юні журналісти з Донецька, Сашко викликався допомогти з організацією екскурсій, подбав про візити стажерів зі Сходу до поважних священнослужителів, і навіть зумів забезпечити перекуски на базі монастиря Домініканців. Я диву далася. Дорослі супроводжуючі за таку роботу отримують гроші, а  цей школяр став добровольцем і спрацював як справжній менеджер, професійно. Показав себе ще й справжнім господарем, гостинним та уважним. Звідки? Часто заслухувалися ми, як хлопець говорить. Хто доклався до формування його мислення, світогляду, які вражають?!
Виявляється, ось уже сім років він день у день проводить цілі години з пані Рафалею. Познайомилися в костелі. «Мене з ровесників ніхто не розумів,  тоді я навернувся до Бога», - каже Сашко.  85-річна жінка стала для хлопчика мірилом житейських істин та гідної людини поведінки. Живуть по сусідству. Повернувшись зі школи, Сашко поспішає провідати її, щось допомогти при потребі в господарстві, а, головне, поспілкуватися. Не кожен учитель може дати те, чим багата душа і розум простої селянки. «Я за те люблю пані Рафалю, що вона зуміла лишитися людиною високого духу тоді, коли з усіх хотіли зробити однакових, роботів. Зберегла віру в Україну, в Бога, і людяність».

«Наших людей продали Москві…»
Що діялося на селі!  Плакали-голосили то з того, то з іншого подвір’я, заламували руки в горі та розпуці. …Може, востаннє, бачать колибаївчани  тепер рідні хати, як дітей у біленьких сорочках. Де той Казахстан, чи ж повернуться коли додому? Не плакали тільки у Врублевських..
- Уже так набідувалися тут, думали: гірше й не буває. Як помер батько в 30-ому, то наче закам’янів нам плач та стогін… До 32-го ледве дотягли: мама сама, мов билина, з сімома дітьми. А оті все приходили й відбирали, що  траплялося на очі.  Тоді, завважте, бандитів не було, грабіж чинили добрі люди. Гребли та й гребли руками, поки не лишилася порожня хата та садок. А тут – великий Голод!  Двоє дітей померло. Тож ішли на той Казахстан і казали: добре, що висилають звідси…
85-річна Валентина Євгенівна - практично остання представниця свого роду, змеленого тими жахливими жорнами. «Там, на висланні прожили на однім місці 12 років. Інші десь тікали, не витримували. А ми працювали. Мали пшеницю, як стіна, от тільки вода була страх погана: ряба від комах. Казахи пили «кумизи», а наші не могли до цього звикнути. Як була війна, то ми фронт на собі тримали,- каже жінка.- Різали баранчиків, вовну на кожушки, шапки, плели теплі шкарпетки, м’ясо теж для військових, яких стояло сила-силенна у нас, на фронтовій дорозі».
У 15 років Валя вже працювала … на тракторі. У степу на морозі  довелося його ремонтувати. Руки обморозила. Позбулася обох долонь. Чи було можливим врятувати дівчину від страшного каліцтва, як не було навіть марганцівки, кульші змащували риб’ячим жиром… Та навіть безрукому влада поблажки не давала: працюй! «Оті всі люди, яких вислали, вони  були продані, -підсумовує жінка. –Москва їх купила, щоб вони підняли і той Казахстан, і саму Москву. Усю країну продали Москві…» Тепер Валентина Врублевська живе на 560 гривень пенсії від держави України, а свою інвалідність дістала, працюючи, «щоб зажила Москва», та звідти ніхто ніколи не прислав їй і копійки.
- У мене все є. Я  щаслива. Маю ноги, можу ходити куди хочу, між людей буваю щодня, бо люблю їх. Маю город,  свої  буряки,  картопля,  квасолька та гарбуз. Сама собі й варю. Я все призвичаїлася робити. Ще й людям помагаю, даю, кому, що треба. Беріть ось горішків з мого саду, пригощайтеся.

Восьмилітній похід
У червонозоряної «недобиток» вирвала щось значно важливіше, ніж матеріальне відшкодування. Вона виїздила право мати свою віру.
- Беру білет, із собою ще жінку котрусь,  як інвалід мала право на супровід – і їдемо. Отак вісім років. Усе за свої гроші, від людей нічого не збирала. Скільки я по тих кабінетах находилася! Я там нікого не боялася. А в Києві мене взагалі мали за «штатну». Ми домагалися костелу. І перший мій костел у Кам’янці-Подільському був на Нігинському шосе. Як католицька громада змужніла – почали вимагати повернення катедри (Кафедрального Петропавлівського  костелу. Його, до слова, використовували під музей атеїзму). Нас ганяли, влада насилала міліцію на наші зібрання. Зберемося, людей і  питають: «А є тут вже Рафаля?» Це мене так прозвали. Я не ображаюся – навіть архангел носив таке ім’я. Якось на Великдень заклала хлопцям у погонах такий стіл! Кажу людям: пригощайте їх, вони нас тут охоронятимуть. І всі почали викладати з кошиків свячене…
Ті пікети, мітинги і  мені пам’ятні. У них були мої виборці. На моє ж переконання, погана та влада, яка не з народом. Тому не раз була серед пікетуючих.

Пані костельна
Пані Рафаля замикає благенькі двері, на яких начертано крейдою «М+В+С 2009» (дім відвідали три священні царі та сповістили про народження спасителя). Руки впевнено повертають ключ, до якого прив’язано хустинку. Далі жінка підсуває до порога горіховий ковбик: «мене дома нема». І ми вирушаємо на її роботу. Пані Рафаля працює в рідній Колибаївці костельним завгоспом. На добровільних, звісно, засадах. Щодня відчиняє та зачиняє храм, пильнує, щоб всюди був порядок. Приходить завчасно, аби включити опалення та прогріти приміщення. Доводиться релігійній громаді платити за газ, як комерційній структурі, тож мусять економити. І все ж у костелі тепліше, ніж у пані Рафалі вдома, бо газу до своєї оселі вона не має за що провести…
У парафії служать  щонеділі та на свята отці ордена паулінів з Кам’янця. А пані Рафаля тут щодня, тож вона і є – головна. Навіть узимку дворище вирізняється особливою доглянутістю. Кущі троянд старанно прикопані, вічнозеленими лапами стеляться
з-під снігу туєві кущики. Хтось має обійти всю оту красу. З нами ще Сашко  та Цезарія Ратовська, яка має пані костельну за рідну матір. Дві старі жінки і юнак розуміють одне одного з-півслова. Діляться спільним успіхом: при костелі вдалося відкрити школу, тепер діти тут проникають у таїнства слова Божого, розучують пісні та сценки. За класною кімнатою є кухня, можна не поспіхом спілкуватися за чашкою чаю, в теплі, і це теж притягує молодь у костел, як додому. «Дякувати голові районної адміністрації Ростиславу Яремі, клас має новенькі стільці та столи», - кажуть колибаївчани.
Ми збираємо цілі форуми, аби знайти ключик для порозуміння і спадкоємності між поколіннями. Намагаємося впливати на молодь, застерегти її від легких спокус, що обертаються страшним суспільним злом. Але що сила-силенна слів проти малого, та доброго діла?! Добре, коли є діло, а потім уже слова. «От вам Лука: рукавиці за пазухою, а він їх шука!» – казали старі люди. Так і ми часом: поруч із собою маємо безцінний взірець гідного життя, та дошукуємося вищого смислу буття на землі як не по товстих фоліантах, то у заморських філософів, заїжджих ясновидців. А все, виявляється, просто як білий  світ… Мудрість завше ходить поруч із нами. Роздивитися її можна не так очима, як серцем.




 


Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Популярні новини

Останні оголошення

Останні фото та відео

  Так  Ні, дякую