«Ми переїхали сюди після смерті сина, бо боялися збожеволіти»

Кімнатка Зухри Ахметівни та Миколи Івановича Дружиніних обставлена просто. Шафа з дзеркалом. Навпроти двоспальне ліжко. Збоку стіл з двома стільцями. На столі невеличкий телевізор з величезною антеною, котру для рівноваги сперли на стіну. Зверху висить велика вишивка. Поряд з телевізором фотокартка молодого хлопця.
«11 липня ми відсвяткували десятиріччя свого перебування у будинку-інтернаті, – каже 58-річний Микола Дружинін. Чоловік сидить у інвалідному візку. – Ми сюди приїхали за кілька тижнів ще до відкриття інтернату. Тож живемо тут найдовше. Пригадую, директор Ніна Дмитрівна зустріла нас, як рідних. І за десять років ми з нею не конфліктували жодного разу».
Микола Дружинін народився у Забайкаллі. Там закінчив школу, а після працював на шахті. Свого часу на канікули, а згодом і у відпустку приїжджав до матері на батьківщину, у село Бубнівка Волочиського району. Тут познайомився  з майбутньою дружиною. У 1974 одружилися, і виїхали до Росії. Наступного року у Миколи та Валентини народилася донька Олена. Та, мабуть, не судилося їм бути разом.

Коли Миколі ампутували обидві ноги, жінка одразу його покинула
«У 1976 році я повертався з відрядження, – пригадує Микола Дружинін, – був на сінокосі. Аби не йти 12 кілометрів зі станції пішки, вирішив зіскочити з потягу. А назустріч йшов інший. Потоком повітря замотало плащ і затягнуло мене під потяг. Ноги потрощило так, що їх ампутували майже повністю. Дружина покинула мене одразу. Її за це не виню. Тоді їй було двадцять два роки, мені двадцять чотири. Кому вдома потрібен каліка? Я переїхав до батьків. Сидіти без діла не хотілося. Зайнявся різьбою по дереву».
У 1977 році Микола Дружинін поїхав на протезний завод у місто Кіров. Тут і зустрів свою другу половинку.
«Я там лежала у стаціонарному відділенні, – розповідає 59-річна Зухра Дружиніна. – Якраз виходжу з палати, стою біля дзеркала і витираю обличчя. Коли чую, позаду чоловічий голос: «Ти собі сірники в очі встав». Думаю, хто це там такий, – жартує… – Повертаюся, а він їде на інвалідному візку».
«А я Зою одразу запримітив, – долучається до розмови Микола Дружинін. Чоловік посміхається, повертаючи інвалідний візок в різні боки. – Я ж тоді був молодий. А вона гарна. І зараз гарна, а тоді ще краща. Так познайомилися. Рік листувалися. У 1979 році обидвоє знову приїхали на Кіровський протезний завод. 15 травня одружилися. На весіллі були тільки мої рідні».

Зухру немовлям підкинули під поріг дитбудинку
Своїх батьків Зухра Ахметівна ніколи не бачила. Її у місячному віці підкинули під поріг дитячого будинку міста Уфи тоді ще Башкирської республіки. Ім’я, прізвище і дату народження немовляті вигадали у дитбудинку. У три роки Зухра перехворіла на поліомеліт. Дівчинку відвезли у дитячий будинок неподалік від Кірова.
«А виховательки кажуть: «Ну що ми будемо називати її Зухрою. Якось не по-російському. Яке ім’я співзвучне? Зоя. От з тих пір я і Зоя. Для всіх. А по паспорту Зухра. Після хвороби у мене одна нога слабка, тож так я опинилася у протезному відділенні. А до цього  закінчила швейне училище. Працювала швачкою», – розповідає жінка.  
Після одруження подружжя переїхало на батьківщину до матері. У Волочиському районі купили хатину. Завели господарство. Згодом з Росії до них переїхали старенькі батьки.
«Тримали кури, свині, обробляли город, – каже Микола Дружинін. – Я на низькому інвалідному візочку копав картоплю, виривав буряки, справлявся по господарству. Ні в кого допомоги не просив. А Зоя обшивала півсела. Що людям потрібно: сукні, простирадла, навіть валянки шила. А я з дерева виготовляв шкатулки різні, рамки. Так і жили. А у 1981 році народився син Іван. Яке то було щастя! Підріс. Став у всьому нам допомагати. Не цурався ніякої роботи. Закінчив курси зварювальника і за спеціальністю працював у колгоспі».

Ми не могли бути в хаті, де все нагадувало про сина
Та доля і цього разу вирішила розпорядитися по-своєму. У 1999 році просто з військкомату Івана направили на лікування. Хлопець з лікарні пішов додому. А через півроку його не стало. Батькам навіть не пояснили причину смерті сина. Лише повідомили, що були проблеми з печінкою.
До того часу Миколині батьки померли. Родина Дружиніних залишилася на самоті.
«Ми переїхали в інтернат, щоб не збожеволіти, – розповідає Зухра Дружиніна. – У хаті все нагадувало про сина. Його речі, або якась робота, яку він постійно робив. Вночі підлога скрипне, а нам здається, що це Іван прийшов».
Поспілкувавшись з районним начальником відділу соціального захисту подружжя переїхали в Лонковецький будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів. Без роботи Микола та Зухра не сиділи. Жінка шила і вишивала. Її роботи навіть возили у Київ на виставку. На одній з них вишивану діву Марію з немовлям на руках нагородили першим місцем. На цю роботу Зухра витратила майже сім місяців щоденної праці. Микола займався різьбою по дереві. Нині чоловіка підводить зір, тож роботу припинив.   
Так сталося, що і колишня Миколина дружина разом з донькою переїхала до села Бубнівку. Мати ніколи не забороняла доньці відвідувати батька. Колишня дружина, донька і двоє онуків відвідують Миколу та Зухру і в інтернаті.    

Віддали б гроші за пай, купив би мобільний, щоб з онуками говорити
«У перші роки, коли мене покинула дружина, в душі таїв образу, – каже Микола Дружинін. – А потім їй все пробачив. У мене своя сім’я. Вона заміж так і не вийшла. А ми тут живемо добре, гріх скаржитися. Директор Ніна Атаманюк ставиться до нас, та й до всіх, як до рідних. Побільше б таких людей! От якби нам ще віддали гроші за паї. Та фірма «Стіомі-Холдінг» оренду продовжила, а грошей за минулий рік не заплатила. Ми б купили мобільний телефон. Дуже хочеться з онуками частіше спілкуватися».

Р. S.
Нині в Лонковецькому будинку-інтернаті для громадян похилого віку та інвалідів перебуває 99 пацієнтів. З них 8 сімейних пар. Деякі одружені, інші живуть цивільним шлюбом. Наймолодшій дівчині 23 роки. Найстаршій пацієнтці 83 роки. Два місяці тому у 101-річному віці померла найстарша мешканка інтернату.