ye-logo.v1.2
29 Вересня, 2020

«Я на все життя полюбив цих птахів»

Суспільство 3335

Майже чверть століття займається розведенням голубів директор Красилівського районного будинку культури Олександр Микульський

Любов до голубів у нього зародилася випадково. Маленьким хлопчиком часто ходив допомагати матері, яка працювала дояркою на колгоспній фермі села Кульчини Красилівського району. Одного разу після сильної зливи повертався додому. На дорозі, зіщулившись, сидів знесилений мокрий голуб. Він не міг навіть ворушитися, не те, щоб літати. Десятирічний хлопчик взяв його на руки, приніс додому, обігрів. Хоча через деякий час птах набрався сили і міг самостійно підніматися в небо, та не покидав свого рятівника.
«Голуб був настільки красивий  і лагідний, що я на все життя полюбив цих птахів. З дитячих років для мене вони почали асоціюватися з таким поняттям, як мир», – говорить Олександр Микульський.
Через деякий час сусід, побачивши, як хлопець старанно доглядає голуба, дав ще пару на розведення. А коли вже з’явився молодняк, почав обмінюватися з іншими юними голубівниками не тільки з Кульчин, а й з навколишніх населених пунктів.

«В армії думав про самотнього голуба»
Спершу, як і більшість його сільських ровесників, тримав льотну і поштову породи голубів. А потім з’явилися павичі. На той час, особливо в селі, вони були досить рідкісними. І навіть для заядлих любителів вважалося за велике щастя мати таких птахів.
Після закінчення школи хлопець вступив у Кам’янець-Подільське училище культури. В цей час за голубами доглядала мати. А коли посеред навчання призвали в армію, то сталося лихо – чи то якісь хижаки, чи, може, гризуни подушили птахів. Залишився лише один голуб.
«Він жив і харчувався разом з курми. Мама постійно писала про нього. Уже тоді, під час служби я поставив собі за мету – коли прийду з армії, то, насамперед, куплю для нього самку і спарую», – пригадує Олександр.
Після служби закінчив навчання в культосвітньому училищі і отримав призначення на роботу в Красилів. Кожні вихідні поспішав у село, аби допомогти батькам по господарству і заодно помилуватися своїми голубами, яких мав декілька десятків. Так тривало аж цілих десять років. І весь цей час Олександр Микульський жив думками про те, аби придбати власний будинок. Бо ж у міській квартирі голубів тримати не будеш.
А коли купив хату, то, в першу чергу, зробив голуб’ятника. Замість курей, качок або іншої домашньої живності забрав своїх улюбленців із села. Дружина спочатку не розуміла чоловікової пристрасті до цих птахів, тому що доводилося відривати із сімейного бюджету неабияку суму коштів для придбання кормів, нових порід голубів. А взамін нічого не отримували. Вона не знала, як до цього ставитися, але з часом, як і Олександр, полюбила голубів і тепер часто допомагає чоловікові.
І ось вже чотири з половиною роки, відколи купив хату, для пана Микульського триває по суті друге відродження голубівництва.
«Ви не уявляєте, яке задоволення приносить мені це заняття. Кращого психологічного розвантаження не знайти. Годинами сидів би і спостерігав за своїми улюбленцями, їх повадками, звичками. Та робота не дозволяє – репетиції у пізню годину, виїзди з концертами на села. Але коли б не прийшов додому, все одно знаходжу час для голубів. Година чи дві проведені з ними проходять як десять хвилин, зате скільки задоволення та енергії», – щиро зізнається мій співрозмовник.

«Птахи не для їжі, для задоволення»
Зараз в його господарстві нараховується шістдесят голубів: льотні, поштові, павичі, штрасери. Особливу увагу привертають останні – великі за розміром і вага кожного досягає кілограма, а то й більше. Їх охоче закуповують власники ресторанів, барів, кафе для приготування делікатесів. «Але я не продаю голубів на ці потреби, та й сам не використовую для приготування страв. Рука ніколи не підніметься знищити таку мирну і лагідну птицю», – каже Олександр Микульський.
Зі своїми улюбленцями їздить на виставки. Особливо часто буває в Тернополі. Хоча відвідував й Київ, Чернівці, найближчим часом планує побувати у Львові. На виставках є можливість не тільки продемонструвати своїх вихованців, а й подивитися, чим займаються інші голубівники, обмінятися досвідом, породами. Микульський на конкурс поки що своїх птахів не виставляв. Вважає, що готуватися треба дуже серйозно і наполегливо. Тому залучає до цієї справи ще й брата Володимира, який в недалекому від райцентру селі має п’ятдесят голів шести порід, в основному вольєрного утримання: туркоти, дутиші, якобінці тощо.
Наразі пан Олександр не може сказати, яка порода голубів йому найбільше подобається. Кожна має свої особливості. Скажімо, в поштового дуже пам’ять хороша. На всі виставки обов’язково їх бере із собою. Коли виїжджає з Тернополя, випускає з клітки. І поки доїде до Красилова, а це займає добрих дві години, то голуби вже сидять на даху його будинку. З цього приводу Олександр пригадує, як подарував знайомому тернополянину пару поштовиків. Через півтора року побачив у себе на даху точнісінько таку ж пару голубів, але не впізнав. У голуб’ятник їх не пускав, позаяк думав, що чиїсь з дому відбилися. Так тривало днів чотири. Вони нікуди не збиралися летіти. Як з’ясувалося, в Тернополі вони вивели для нового господаря голубенят, проте  назавжди поселятися там не збиралися, а сиділи і весь час дивилися в бік Хмельницької області. А ось льотний голуб ціниться тим, що він як жайворонок підніметься високо в небо і зависає на декілька годин в повітрі, майже не рухаючись. Тільки маленькі цяточки мерехтять в безмежній голубизні.
«А ще мені подобається голубина вірність. Як спаруються голуб з голубкою, будуть разом до того часу, аж поки один не загине, чи якесь лихо трапиться», – каже Микульський.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую