ye-logo.v1.2
20 Вересня, 2020

Ловець вітрів

Суспільство 2835
Дух винахідника у пана Анатолія був помітний ще з дитинства.. Фото: Сергія ПРИЩЕПИ.

Вітряк, сконструйований за власним проектом, забезпечує господу масівчанина Анатолія Мельникова безкоштовною електроенергією

Так що винахіднику енергетична криза не загрожує.
Здається, скільки існує людство, стільки воно намагається зловити вітер. Спочатку в паруси древніх вітрильників, потім – у крила млинів. Кажуть, їх креслення привезли до Європи з хрестових походів лицарі, а вже звідти вони перебралися на українські пагорби. Мабуть, важко полічити, скільки пудів зерна перемололи вони на своїх жорнах, використовуючи лише енергію вітру і не забруднюючи довкілля. А було ж так: що не село в Україні, то вітряк. З винайденням парового двигуна про вітряки почали забувати, але сьогодні, здається, знову настає їхній час. Щоправда, тепер вони крутять зовсім не жорна.

Майже Дон Кіхот
 За упертою вдачею масівецький винахідник Анатолій Мельников добряче нагадує мені героя роману Сервантеса. Щоправда, є одна відмінність, досить значна: замість того, щоб воювати з вітряними млинами, він запрягає у них вітер, майструючи вітрові генератори.
 Але так було не завжди. Як кажуть, починав Анатолій з малого. Якось в дитинстві мама купила йому зварювальний апарат, потім “болгарку”... І так почалося. Нині в господі Анатолія Мельникова що не глянь – то власний винахід. Підйомний механізм (щось на зразок автономного крану), удосконалений бетонозмішувач, ну і вітряк, звісно ж.
“Так, можна купити в магазині, – погоджується Анатолій. – Але, по-перше, це дуже дорого, по-друге, мої механізми удосконалені. Так що магазинним до них ще далеко...”
Справді, Анатолій Мельников – не з тих, кому подавай все на тарілочці. “А це мій порадник – Сергій Медведчук, – знайомить нас господар. – Він теж винахідник. Хоч і з Деражнянщини, але частенько до мне навідується. Багато цінних порад я від нього отримав...”
А ми вже поспішаємо до вітряка. “Який же він... (слів не знайшлося). Вперше зблизька бачу таку досконалу конструкцію посеред сільського подвір’я! Точніше, посеред саду”, – промайнуло в голові. “Скрип-скрип” – лопаті поволі перекочує вітер і незвичний для міського вуха звук, прошмигнувши повз яблуні-папіровки, падає аж до ніг. “І який ще вітер? – дивуюся собі мовчки. – Спека, градусів з тридцять, аж повітря бринить. Листя, он наче завмерло. А він все поволі крутиться...”
“А ви думали, що як нема вітриська, то й вітряк мертвий? – наче вгадує мої думки господар. – У тому й увесь секрет. А досконалості – меж, повірте, немає...”

“Я не з тих, кого чиясь думка може позбавити мрії”
Загорівся цією справою Анатолій ще на початку дев’яностих. Довго виношував ідею, перечитав купу літератури в бібліотеках, вишукував щось своє. Згодом, він – історик за фахом, визубривши кільканадцять томів з електромеханіки, вже вміло і точно виконував усі креслення власної конструкції. Працював, переважно, вночі та іноді трохи вдень. Словом, коли випадала вільна хвилина. Збирати матеріали для вітряка допомагали навіть сусіди.
“Усім селом взялися за це діло, – згадує Анатолій. – Звісно ж, були і скептики. Але я не з тих, кого чиясь думка може позбавити мрії. Мої друзі – Борис Колісник та Віталій Сокальський – це ті, хто підтримав мою ідею від початку.”
Тими вільними хвилинами винахідник “кипів” над вітряком аж чотири роки. Спочатку сконструював механічну частину, потім почав працювати над генератором... На першого в селі (та й у всій окрузі) вітряка, який виробляє електроенергію, прийшли подивитися навіть ті самі скептики. Хтось дивувався, хтось навіть заздрив. По-доброму, звісно ж. Кому ж не хочеться приборкати вітер?
Перший зразок вітрогенератора, звісно ж, був експериментальним. Він мав всього лише три крила і якось не витримав натиску стихії й звалився додолу. Маленька невдача винахіднику лише додала ентузіазму. Вперто він взявся за нового вітряка. Трохи часу, трохи коштів і вдосконалена конструкція, в кілька разів міцніша, потужніша за свою попередницю, здійнялася назустріч вітру над господою Анатолія.   
“Мені вітряк обійшовся десь у п’ять тисяч. “Зелених” звісно ж, – зізнається він. – Але ціна мене не цікавила, лише результат. А він перевершив усі сподівання”.
Нині винахідник може сказати впевнено: вітрогенератор впорався із тим завданням, котре чоловік мав на меті. А саме: він повністю забезпечує господу Анатолія власною електрикою. З вітряка наразі можна “брати” 220 і навіть 380 вольт. Та зупинятися на цьому, чоловік не хоче.
“Працюю над тим, аби з допомогою вітряка опалювати хату. Потрібно придбати з десяток потужних акумуляторів. Щоправда, вони дорогі! Але ж до мети треба іти. Думаю, з часом я їх таки матиму.”

Будемо вдосконалюватися!
Наразі винахідник береже в таємниці усі механічні тонкощі власного чудо-вітряка. А минулого року Анатолій Мельников узявся свій винахід патентувати: “Звернувся я до Хмельницького ЦНТІ, – пригадує він. – Ви не уявляєте, як там радо мене зустріли. Директор інституту Василь Кравчук допомагає мені з цим патентом. А от на вищих рівнях – поки що паперова тяганина. Та й держава, чого гріха таїти, не надто підтримує таких ентузіастів, як я”.
В майбутньому, коли патент вже буде на руках, і можна буде думати про промислове виробництво таких чудо-вітряків, Анатолій планує конструкцію дещо вдосконалити. “Нині з’явилося чимало новітніх матеріалів, які зможуть зробити вітряк міцним і водночас легким, – зізнається він. – Наприклад, там, де я використовував сталь, можна взяти титан. Якщо нині мій вітряк починає рухатися при поривах вітру в два, два з половиною метри за секунду, то при легших лопатях його зможе крутити значно легший вітерець”.
А ще Анатолій впевнений, що енергетика майбутнього – саме за такими вітряками: “Ще б пак! З нічого – і тобі усе. Газ, вугілля, нафта – усе колись скінчиться. А вітер – вічний”.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую