ye-logo.v1.2
22 Жовтня, 2019

Найшляхетніший офіцер білої гвардії

Сергій ЄСЮНІН Суспільство 940

Образ булгаковського героя формувався в ... Проскурові

Для шанувальників творчості Михайла Булгакова здавна було загадкою, хто став прообразом одного з найшляхетніших героїв роману “Біла гвардія” полковника Най-Турса. Сам Булгаков про це не обмовився, сказавши лише те, що “Най-Турс – образ ідеалістичний, приклад, яким у моєму розумінні повинен бути російський офіцер”. Лише згодом дослідники творчості відомого письменника переконались, що в житті був реальний прототип булгаковського героя. Це – Микола Шинкаренко, людина дивовижної долі, генерал і письменник, справжній романтик білого руху, якій залишався вірним негласним законам лицарства все життя. Цікаво, що з Поділлям пов’язаний період становлення його особистості.

Проскурівський гарт
Микола Шинкаренко народився в родині потомствених дворян у 1890 році, й уже юнаком обрав військову кар’єру. У 1910 році успішно закінчив Михайлівське артилерійське училище та незабаром отримав направлення до 12-го уланського Бєлгородського полку. Полк розміщувався у Проскурові – у військовому містечку Дубове. До теперішнього дня в районі вулиць Козача – Городовикова – Купріна збереглися казарми, офіцерські будинки, адміністративні будівлі та полкова церква (нині – храм Андрія Первозванного) Бєлгородського полку. В одному з тих будинків й отримав кімнату молодий поручик.
Опинившись в легендарному полку серед досвідчених офіцерів, Микола проймається патріотичним духом, на вищий щабель чеснот ставить честь та гідність. Отож не дивно, що коли у 1912 році почали формувати команду добровольців на допомогу болгарській армії у війні проти Туреччини, серед перших був Шинкаренко. У Болгарії молодий офіцер служив в артилерії і заробив орден “За хоробрість” при облозі Андрианополя.
У 1913 році Шинкаренко повернувся до Проскурова, отримав звання ротмістра та посаду командира ескадрону. Але, вже через рік, знову на фронт – з перших днів Першої світової війни зі своїм ескадроном у складі 12-го Бєлгородського полку Микола опинився на передовій, демонструє зразки звитяги і стрімко просувається службовими сходами. У 1916 році він уже командир батальйону 12-ї кавалерійської дивізії, Георгіївський кавалер і підполковник наприкінці війни.

Герой білого руху
Після Жовтневої революції 1917 року, уже будучи полковником, категорично не прийняв більшовицьку владу й активно включився в білий рух. У Добровольчу армію Шинкаренко прибув одним з перших уже у листопаді 1917 року. Одразу взяв участь в обороні Ростова, а у лютому 1918 року був важко поранений, замінивши кулеметника на бронепоїзді в бою у Новочеркаську. Під час 2-го Кубанського походу командував загоном, потім полком кавказьких горців, а з червня 1919 року Зведеною гірською дивізією. Під орудою полковника Шинкаренка горці відзначилися під Царицином (нині – Волгоград), коли завдали важких втрат спочатку 28-й дивізії Червоної Армії, а згодом Орловській групі 10-ї армії червоних.
На початку 1920 року Микола Шинкаренко разом із своїми підлеглими був перекинутий з Кубані в Крим. Головнокомандуючий білої армії барон Врангель звернув увагу на здібності, особисту хоробрість і відданість справі молодого офіцера та на початку 1920 року тридцятирічному (!) полковнику присвоїв звання генерал-майора. Його відправили на лікування отриманих в боях поранень в Севастополь і Ялту, де Шинкаренко у вільний час робить перші “проби пера” – пише нариси під літературним псевдонімом Бєлогорський. Але громадянська війна не дає можливості цілком присвятити себе літературі – генерал знову відправився на фронт, ставши командиром окремої кінної бригади. Ця бригада особливо відзначилася в боях у Північній Таврії в серпні 1920 року, за що Шинкаренко одним із перших серед білої гвардії був нагороджений орденом Св. Миколая.

В еміграції – письменник та знову солдат
У листопаді 1920 року під тиском більшовиків залишки білогвардійців вимушені були евакуюватися з Криму. Шинкаренко жив спочатку в Сербії, потім недовго в Німеччині і, нарешті, із кінця 20-х років, у Франції, де зайнявся літературною працею, якій вирішив присвятити усе своє життя. Публікувався під псевдонімом Бєлогорський у журналі “Часовой” та емігрантській пресі. Серед літературних творів особливо стали відомими романи “Мар-
сова маска” і “Тридцать щепок катастрофы”. У 1936 році як військовий кореспондент кількох газет відправився в Іспанію, але, з’явившись у штаб генерала Франко, відмовився від своїх журналістських повноважень і запи-
сався рядовим добровольцем. Відзначився в боях на Північному фронті, був поранений 3 квітня 1937 року при штурмі Пенья-де-Амбота, отримав чин лейтенанта. Наприкінці війни брав участь у наступі на Арагонському фронті.
Після закінчення в Іспанії громадянської війни Шинкаренко залишився в цій країні, де продовжував займатися літературною діяльністю. У 1960-х роках він опублікував свою останню книгу «Учора», присвячену трагічній долі російського офіцерства. Життєвий фінал булгаковського героя був трагічним і банальним одночасно: колишній генерал-майор російської армії, лейтенант іспанського Іноземного легіону Микола Шинкаренко, він же письменник Бєлогорський, загинув у Сан-Себастьяні 21 грудня 1968 року, потрапивши під вантажівку.



Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую