ye-logo.v1.2

Найбільші села – у військові поселення, зайві – ліквідувати

Суспільство 9515
Фото: TEST TEST TEST

170 років тому з карти Поділля назавжди зникли 17 сіл

13 годин на добу на благо армії
Перші військові поселення в Російській імперії почали з’являтися з 1810 року за ініціативи імператора Олександра І. Створювалися вони на казенних землях і мали на меті скоротити військові витрати та отримати додаткові людські ресурси для військового відомства. У 1816 році імператор доручив міністру Аракчеєву пришвидшити цей процес. Фанатично відданий авторитарним методам керування та військовій муштрі, Аракчеєв завзято взявся за справу. Протягом 10 років у корпус військових поселень було зараховано 375 тисяч чоловік, яких примусили перебудовувати свої населені пункти на зразок військових таборів.
Військові поселення формувалися із сімейних солдатів, що прослужили не менш 6 років в армії, і місцевих жителів – селян у віці від 18 до 45 років. Всі вони іменувалися селянами-господарями. Діти селян зараховувалися в кантоністи, а з 18 років переводилися у військові частини. Після досягнення 45 років поселенці йшли у відставку, але продовжували нести службу в шпиталях і по господарству. Місцеві жителі, що не ввійшли до складу війська, але були придатні до служби, зараховувалися в помічники господарів і в резервні військові підрозділи. Типове військове поселення на роту (228 чол.) складалося з 60 будинків, у кожному з яких жили 4 родини з нерозділеним господарством. 4 роти становили батальйон. Разом з регулярним військовим навчанням, несенням вартової служби поселенці займалися сільським господарством та працювали на господарських об’єктах. Військові селяни звільнялися від всіх податків і повинностей, але зобов’язані були постачати продовольство у діючу армію. Для них зводили типові будинки, вони одержували худобу та інвентар. Земельні наділи селян становили: у піхоті – 6,5 десятини ріллі, у кавалерії – від 36 до 52 десятин. Життя військових поселенців і їхніх родин суворо регламентувалося. Вони зобов’язані були носити видану військову форму, жити та працювати за затвердженим розпорядком. Згідно з інструкцією служба та сільськогосподарські роботи тривали 13 годин на добу: з 4.30 до 11.00 та з 13.30 до 20.00. У вільний час дозволялося займатися власним господарством та родиною, але кожний аспект приватного життя, у тому числі дозвіл на шлюб та право мати дітей, теж підпорядковувався суворим інструкціям. В Україні за часи аракчеївщини існувало 20 таких поселень – переважно під Харковом (Чугуївські військові поселення).
Після смерті Олександра І (1825 рік) новий імператор Микола І побачив неефективність аракчеївських військових поселень та провів їх суттєву реорганізацію, що дещо пом’якшила життя селян. Проте, ліквідовувати військові поселення Микола І не поспішав. Навпаки, під час його правління їх кількість значно збільшилася. З’явились військові поселення й на Поділлі, а підставою їх створення стали придушення Польського повстання 1830 року та конфіскація земель у князя Чарторийського.

Розплата за повстання
Адам Єжи Чарторийський (1770-1861) був не останньою особою в Російській імперії – князь, багатий землевласник, державний і політичний діяч, наближена особа імператора Олександра І. Проте, після сходження на трон Миколи І, Чарторийський з різних причин потрапив у немилість до нового імператора та залишився без посад при дворі. Під час Польського повстання 1830 року став одним із його найактивніших керівників, очоливши Національний уряд. Після розгрому повстанців емігрувавдо Парижа. Усі його маєтки були конфісковані, а сам князь був заочно засуджений Миколою І на смерть.
На території Подільської губернії Адам Чарторийський володів двома великими маєтками: Меджибізьким у Летичівському та Гранівським у Гайсинському повітах. Найприбутковішим був перший, куди князь полюбляв приїжджати на тривалий час. Ще б пак – Меджибіж та 43 села, землі та ліси від Стуфчинець до Головчинець, 2 гуральні, пивоварня, кінний завод, млини… Як тільки сталося повстання, імператор Микола І видав указ, за яким на маєтки дворян, «достаточно изобличенных в деятельном распространении мятежа с поднятием самого оружия», був накладений секвестр. Під конфіскацію потрапили маєтки землевласників, яких поділили на злочинців 1-го та 2-го розрядів. Серед найзавзятіших заколотників значився князь Адам Чарторийський. Отож його маєтки безповоротно у квітні 1836 року відійшли у ведення військового міністерства.
Почувши про таке, селяни одразу згадали аракчеївські поселення та здригнулися від жаху. Імператор поспішив їх заспокоїти та місцевому начальству наказав «всем крестьянам по селениям объявить…, что и в отношении их никаких решительных изменений не будет и они останутся в том же самом крестьянском быту; Его Императорским Величеством… возложено на особенное попечение военного начальства принять все меры к возможному улучшению положения крестьян». Проте, імператорське слово виявилося порожнім звуком. Насправді на селян чекали трагічні зміни.
У 1837 році були затверджені правила конфіскації маєтків, власники яких були позбавлені своїх прав за участь у польському заколоті.  У результаті, у військове відомство переходило до 86 тисяч душ селян чоловічої статі лише на території Київської й Подільської губерній. Для оперативного керування ці маєтки були розділені на 5 округів і дві окремі дільниці, головне управління розмістилося в Умані, а села перетворені на «військові поселення» з розміщенням в них кавалерії.
На підставі спеціального «Положення», жителі цих округів продовжували значитися в селянському стані, при цьому чоловіча частина підлягала військовій юрисдикції. Рекрутська повинність відбувалась на загальних підставах. Єдина радість – за місцем проживання. На відміну від аракчеївщини, селяни були зобов’язані лише 3 дні в тиждень працювати на загальних роботах, але повинні були платити державні податки 1 руб. 23 коп. сріблом з душі на рік. А ще – забезпечувати  фуражем і продовольством війська, що перебували на постої. Проте, найгірше чекало попереду.
Кожен округ за штатним розкладом повинен був включати 936 селян-господарів першого й таку ж кількість другого розрядів. Насправді селян у конфіскованих селах було значно більше. Отож, 9 березня 1840 року побачило світ «Положення про устрій округів військового поселення в Київській і Подільській губерніях», за яким почали масове переселення селян з округу в округ, а частину з тих, що потрапили в розряд «зайвих» - в Херсонську губернію. Усього переселили до 14 тисяч родин.

Зайві люди і села
Найбільш постраждав Меджибізький маєток Чарторийського. Тут не лише кількість селян, а й число населених пунктів не відповідала «штатному розкладу». Отож лише найбільші села стали військовими поселеннями, а менші, що виявилися «зайвими» - … ліквідували. Так, у 1840-41 роках з карти Поділля зникло 17 сіл. Тепер лише архівні матеріали дають нам можливість згадати назви ліквідованих сіл: Довжок, Любомирка, Чарторийка, Журавлинці, Завойки, Дашківці, Калинівка, Бозулинці, Головачівка, Вацева, Золотаренки, Банашки, Підлісці, Юначинці, Грабівці, Михунки-Польові, Пронилів. Розміщувалися вони у різних куточках величезної території, яка нині належить до трьох районів області – Деражнянського, Летичівського, Хмельницького.
Як відбувалось створення військових поселень на практиці, можна побачити на прикладі історії села Голосків. З давніх часів село компактно розміщувалося у вигині Південного Бугу. Але, згідно з проектними документами, військові поселення повинні були мати лінійне планування – прямі вулиці з рівномірним розміщенням будинків. Покручені мальовничі вулички старого Голоскова не відповідали цьому плану. Не вагаючись, військове керівництво видало розпорядження, за яким село перенесли на розміщену поруч рівнину, збудували прямі вулиці та типові будинки. Типове житло, згідно з нормативами, повинно було бути повернуто вікнами чільної стіни на південь, а причілком – на схід. Будинок мав фіксовані розміри: довжина – від 10 до 16 аршинів (аршин – 0,71 м), ширина – від 6 до 12 аршинів; господарський двір: довжина від 6 до 10 аршинів і ширина – до 10 аршинів. Стіни всіх споруд зводили з глини і саману та білили, дахи вкривали соломою або очеретом. Все, як в армії – рівно та однаково…
  На початку 1842 року в округи Київської й Подільської губернії були уведені 4-а легка кавалерійська дивізія, кінно-артилерійська бригада й дві Донські козачі артилерійські бригади. У Меджибожі розмістилося управління 4-го округу, якому підкорялися 3 волості (штаби у Ставниці, Бахматівцях, Волосівцях). Всього в Меджибізькій окрузі на військовому поселенні у 1846 році мешкало до 20 тисяч людей (з них – 8931 селян-господарів), чисельність розквартированих на забезпеченні військ дорівнювала 1376.
На щастя, військові поселення на Поділлі існували недовго. У 1857 році той же Микола І видав указ про їх скасування. До 1859 року всі села підпорядкували відомству державних маєтностей, а військовопоселенців перевели у стан державних селян з правом отримання земельного наділу. Епоха «воєнщини» скінчилася, проте її наслідки були невиправними: знищено 17 сіл, перебудовано десятки населених пунктів, відірвано від рідної землі тисячі родин.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую