Засекречений вибух

Днями ми відзначаємо чергову річницю аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Про те, що сталося 26 квітня 1986 року, знає не тільки кожен українець, а й весь світ. Проте мало кому відомо про дату 29 вересня 1957 року. Її протягом тривалого часу замовчували. Лише останніми роками у засобах масової інформації з’явилося декілька публікацій. Мова йде про вибух на Уралі ємності з радіоактивними відходами, потужність якого прирівнюється до шести, а то й більше Чорнобилів. Про те, що сталося на засекреченому об’єкті Челябінськ-40 п’ятдесят два роки тому, нам повідав очевидець і безпосередній учасник ліквідації наслідків тієї першої у світі техногенної катастрофи мешканець села Митинці Красилівського району Іван Когут.
З жовтня 1955 по грудень 1958 року він проходив строкову військову службу у будівельних війська в Челябінську-40 (сьогодні місто Озерськ) на єдиному на той час в Радянському Союзі плутонієвому хімічному комбінаті №217, або, як його в народі називали, хімкомбінат імені Менделєєва (нині – це виробниче об’єднання “Маяк”). Втім, колючий дріт і посилена охорона не залишали сумнівів, які саме хімічні елементи цікавили секретне підприємство. Настільки секретне, що правду про нього відкрили лише в 1989 році.
Коли американці в 1942 році почали вести розмови про створення атомної бомби, Сталін зреагував миттєво. В 1943 році зняв з фронту танкову дивізію і направив у майбутній Челябінськ-40 готувати майданчик для спорудження ядерного заводу. Керував будівництвом Ігор Курчатов під постійним наглядом Лаврентія Берії.
Над створенням хімкомбінату працювало аж тридцять науково-дослідних інститутів. Підприємство будували солдати і ув’язнені. Солдати могли поїхати додому тільки після смерті Сталіна (про дембель тоді й мови не було). А зеки всі померли на зоні. Охороняли секретний об’єкт чекісти, які підпорядковувалися лише Москві.
До кінця 1948 року ядерний комплекс був готовий. До нього входили п’ять ядерних реакторів і два заводи хімічний та металургійний. Всі об’єкти розташовувалися під землею. Ззовні виднілися лише двохсотп’ятдесятиметрова труба хімічного заводу і дві п’ятдесятиметрових металургійного. Реактори охолоджувалися за допомогою надзвичайно чистої води з озера Карачай, ізольованого від річок. Від реакторів воно настільки нагрівалося, що не замерзало навіть і в люті морози.
Челябінськ-40 був надзвичайно секретним об’єктом і охоронявся, напевне, краще за будь-яке місце в колишньому СРСР. На всіх під’їзних дорогах стояли знаки “В’їзд заборонено”. На відстані 70-80 кілометрів – блок-пости. Саме місто знаходилося за двадцятьма п’ятьма рядами колючого дроту, простір між якими був замінований. Повітря охороняли найсучасніші на той час винищувачі-перехоплювачі. До речі, саме вони збили американця Пауерса, якому вдалося перелетіти майже через весь СРСР, щоб сфотографувати Челябінськ-40.
29 вересня 1957 року на хімзаводі вибухнула ємність для зберігання ядерних відходів.
– Після виконання поставлених завдань солдати будівельного батальйону перебували в казармі. О 16 годині 22 хвилини за місцевим часом пролунав потужний вибух, від якого повилітали шибки у вікнах. А потім навкруги стало світло, як удень. Через деякий час ми побачили грибовидну яскраво сяючу хмару, – пригадує Іван Когут.
Як вже згодом з’ясувалося, велику плиту вагою 165 тонн, якою було накрите сховище, підкинуло в повітря і розірвало на шматки, які розлетілися на відстань до 2 кілометрів. На місці вибуху утворилася величезна воронка. Вогонь не могли погасити протягом кількох днів, загорівся навіть ліс. У повітря було піднято 60 мільйонів кюрі, частина з яких була підхоплена вітром і занесена в Челябінську, Свердловську і Тюменську області, накривши смугу шириною 8-9 кілометрів, яка простягнулася на відстань 105 кілометрів. Вибух оцінювався в сто тонн тротилового еквіваленту.
– Казарми будівельного батальйону знаходилися на відстані 800 метрів від епіцентру вибуху. Нам пощастило, бо в той момент вітер дув у протилежний бік, тому не отримали такої дози опромінення, як солдати з внутрішніх військ, які охороняли об’єкт. Багатьох з них відразу ж через декілька місяців комісували, – продовжує Іван Купріянович.
На ліквідацію наслідків вибуху прибували новобранці з усіх куточків Радянського Союзу. Тільки від Хмельниччини, за словами мого співрозмовника, було більше семисот чоловік.
Солдати очищали хімкомбінат від сміття, будівельних відходів, відмивали від радіації. А потім приступили до відбудови. Про засоби захисту від радіації ніхто навіть не говорив.
– Тоді ми були ще молодими, тому ніякого страху за своє здоров’я не відчували, хоча бачили, наскільки радіація негативно впливає на людський організм. На об’єкт дозволялося ходити лише дорогою, яка пролягала на певній відстані від воронки. Один із солдатів, родом з Вірменії, вирішив скоротити шлях і пішов навпростець. Через декілька днів став почуватися зле і невдовзі його комісували, – каже Іван Когут.
При звільненні у запас з Івана Когута, як і з інших солдатів, взяли три підписки про нерозголошення державної, військової і медичної таємниці протягом двадцяти п’яти років. Зокрема, медична таємниця свідчила: якщо солдат відчув себе погано, він зобов’язаний з’явитися у військкомат і отримати направлення на лікування в Челябінськ-40, де був на той час єдиний у Союзі інститут променевих хвороб. Скільки туди поїхало хлопців, усіх привезли мертвими. Бо тих, хто отримав підвищену дозу опромінення, лікувати було марно.
Після повернення зі служби Іван Когут закінчив технікум, інститут, до виходу на пенсію працював інженером Чорноострівської сільгосптехніки Хмельницького району.
Йшли роки. Служба біля радіоактивного об’єкта далася взнаки. Хвороби накопичувалися, а єдиним лікуванням від них була підписка про нерозголошення таємниці.
– З тих хмельничан, яких я знаю, що свого часу служили на секретному об’єкті, уже померло вісімнадцять чоловік. Лишилися одиниці, – каже Когут.
Лише після зняття грифу секретності ліквідаторам уральського вибуху надали статус учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Івану Купріяновичу вже далеко за сімдесят. Проте надбавка до пенсії набагато менша, ніж в чорнобильців другої категорії, до яких він прирівняний.