ye-logo.v1.2
23 Вересня, 2019

Двадцять два роки на сміттєзвалищі

Микола ЗАВЕРУХА Суспільство 995

живе п’ятдесятирічний чоловік з Красилова

Володимир Мельник свого соціального статусу не соромиться:
– Я звичайнісінький бомж, що російською розшифровується: «Без определенного места жительства», – п’ятдесятирічний чоловік дістає з обгорілої купи сміття жмут мідного дроту і кладе в целофановий пакет.
Якби не старий засмальцьований одяг та діряві туфлі, то б ніколи не міг подумати, що «професія» мого співрозмовника – копирсатися в смітті.
Акуратно поголений, з чорними підстриженими вусами та гарно розчесаним волоссям, на декілька хвилин відірвався від звичної для нього роботи і розпочав неквапливу розповідь про своє стражденне життя.
Після закінчення школи здобув професію токаря і відразу ж влаштувався на агрегатний завод. Мав, як кажуть, золоті руки. Бездоганно виконував роботу високої складності. За що здобув авторитет і повагу не тільки серед колег, а й керівництва цеху. Заробляв непогано. Одружився, отримав квартиру. Разом з дружиною Надією виховували сина-первістка Ігоря.

«Золоті руки» без даху
Здавалося б, живи й радій. Але, як завжди буває в таких випадках, до бочки меду обов’язково додасться ложка дьогтю. Володимиру Мельнику та ложка дьогтю зіпсувала весь солодкий присмак радощів подальшого його життя. Почав випивати, прогулював. Відтак звільнили з роботи.
Через деякий час влаштувався на сусідньому машинобудівному заводі. Але й там через оковиту довго не затримався.
Чоловіка-пияка не захотіла терпіти дружина – подала на розлучення. І квартиру, і нажите спільно майно залишив Надії та одинадцятирічному синові й повернувся у батьківську хату. Доки батько з матір’ю жили, то пиячив за їхню пенсію. А після смерті стареньких брат Іван не захотів бути під одним дахом з Володимиром – спалив його документи і без речей виставив за двері. Бідоласі не залишалося нічого іншого, як податися на міське сміттєзвалище.
І ось вже двадцять два роки він мешкає тут. З ранньої весни й до пізньої осені копирсається в смітті. А на зиму перебирається жити в одну з лікарень нашої області. Свого часу лікувався там від «білої гарячки» і добре знайомий з медичним та обслуговуючим персоналом. Йому ви-діляють невеличку кімнату в підсобному приміщенні. На харчі заробляє тим, що ремонтує взуття, плете кошики з лози.

Найстарший постоялець
З першим весняним теплом перебирається назад до Красилова. На міському сміттєзвалищі він найстарший за стажем постоялець.
– Я інколи дивуюся, які наші люди неекономні. Стільки цінних речей у сміття викидають! Тільки чорних і кольорових металів назбирую за день на п’ятдесят, а то й більше гривень. Повністю вистачає на харчі, цигарки, інколи й на пляшку горілки. Зараз п’ю дуже рідко, хіба що інколи з Лідою складемося і «роздушимо» півлітра на двох, – мій співрозмовник показує на жіночку, що поодалік копирсається в купі щойно привезеного сміття.
Володимир не тільки днює, а й ночує на сміттєзвалищі. Запалить вогнище й напочіпки дрімає біля нього. Подруга Ліда лише вдень працює поряд з ним, а ночує в підвалі одного з багатоповерхових будинків міста. Мати і дочка, як тільки побачать, що вона наближається до їхньої хати, відразу ж замикаються, бо не хочуть бачити і не можуть терпіти п’яниці.
На смітнику бомжі знаходять не тільки відходи металів, а ще й добротний одяг, взуття і нерідко навіть продукти харчування.
– Як тільки машина привезе сміття, відразу розгрібаємо його. Відбираємо те, що можна вдягнути або взути на себе. Решту запалюємо. Із залишків згарища вибираємо металобрухт, – ділиться «професійними» секретами мій співрозмовник.
Крім Володимира і Ліди, «жителів» на сміттєзвалищі більше немає. Щоправда, майже щодня приходить сюди либонь з десяток молодих чоловіків та жінок, які живуть у власних будинках або квартирах. Збирають не тільки металобрухт, а й пластикові пляшки, які потім збувають на ринку. Інколи знаходять ще цілком придатну до використання цеглу та інші будівельні матеріали, навіть цілі дерев’яні конструкції. Свого часу одна літня жінка харчовими відходами, що люди викидають у сміття, щороку відгодовувала по двоє свиней і продавала на базарі.

Мрію зустріти сина і дружину
Крім офіційного міського сміттєзвалища, Володимир часто обходить декілька стихійних смітників, що «розплодилися» в різних кінцях Красилова. Там також є чим поживитися.
– Ви не пробували повернутися до дружини і сина?
– Свого часу навіть дуже хотів. Але Надя вийшла вдруге заміж і виїхала в село. Нещодавно знайомі розповідали, що чоловік помер і вона залишилася вдовою. Живе з Ігорем, якому вже виповнилося тридцять три роки. Син поки що неодружений. Мрію їх зустріти, бо вже двадцять два роки не бачилися. Та проситися до них жити не маю намірів. Совість не дозволить дивитися в очі синові, якому в житті нічого не дав. Пропив свою молодість, то нема чого на старість марикувати. Хтозна, скільки ще залишилося мені жити одному, нікому не потрібному на цьому світі. Навіть якщо й хтось заб’є чи здичавілі собаки роздеруть, все одно за мною ніхто не буде шукати, – ледве вичавлює із себе останню фразу зі смутком і нестерпним болем в очах Володимир.
Бере пакет зі своїми невеликими пожитками (двоє штанів, декілька светрів, сорочок, рушник, мило, бритва) і прямує в інший бік сміттєзвалища. Щойно приїхала машина зі сміттям. І в нього знову з’явилася свіжа робота.

Від автора: з етичних міркувань імена та прізвища в цій розповіді змінені.

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую