Яскравий колір запізнілого таланту

Мистецтвознавці ще довго будуть розгадувати феномен відомої київської художниці Ольги Кравченко в сучасному малярстві. Дехто зауважує, що роботам не вистачає професійності, для інших мелодійність і щирість її етюдів переважає над технікою. Бо вона не просто малює те, що бачить, а всім своїм єством переживає відчуте. Звідки ж таке віртуозне володіння пензлем і відчуття кольору в жінки, котра не закінчувала ні художнього інституту чи училища, ні спеціалізованої школи чи навіть студії?

Талант у спадок
– Це, либонь, по спадковості від батька передалося, – відповідає на те моя співрозмовниця і пригадує, як у далеких шістдесятих роках трапилася нагода жителю віддаленого села з Хмельниччини, її батьку Андрію Селиху супроводжувати в товарняку колгоспних телят до Ленінграда. Прибувши в місто на Неві, відразу попрямував до Ермітажу. Огляд експозиції справив на нього таке велике враження, що додому привіз цілу купу фарб, пензлів та полотна. І в сорокарічному віці звичайний сільський дядько із двокласною освітою та без жодного натяку хоча б на один урок живопису раптом почав малювати картини.
Так і вона: у сорок з гаком років накупила одного разу чорнобривців на базарі й непевною рукою змалювала. Для неї вони видалися прекрасними, хоча б тому, що були схожі. Спочатку малювала квіти – маки, лілії, дзвіночки, бузок – потім поступово переходила до складніших форм художнього мистецтва.
А поштовхом для відкриття цього прихованого досі таланту стала для Ольги Кравченко несподівана зустріч із відомим живописцем Віктором Зарецьким на березі лісового ставка у Кончі-Озерній. Побачивши дивовижної вроди жінку, із літньою засмагою і хвилястим пшеничним волоссям, яка виходила з води, митець запропонував написати з неї портрет.
Спочатку пані Кравченко побачила в кількох начерках олівцем своє обличчя, потім силует. А портрет на повен зріст, який обійшов у репродукції майже всі художні видання, написаний олійними фарбами в стилі модерн, з’явився значно пізніше.
– Віктор Зарецький так потряс мене своєю творчістю і перевернув душу, що жодного сучасного художника ще не сприйняла на такому високому рівні й донині, – щиро зізнається Ольга.

Вона позувала, днями просиджуючи нерухомо в майстерні митця. Лише той, хто спробував на собі це хоч раз в житті, знає, яка то велика мука. Але Зарецький перетворював години виснажливої праці в душевне задоволення. Розповідав цікаві і захоплюючі історії про художників, про себе. А надто прихвалював красу пані Ольги так, що вона відчувала себе справжньою богинею.
Малював її художник у розкішній квітчастій сукні, обперезану намистом, з нанизаними перснями на пальцях. Пані Ольга принесла ці прикраси із собою. Все переживала і хвилювалася: «Чи буду я схожа?» На що митець з посмішкою відповідав: «Хочеш бути схожою – йди у фотоательє». Він, ніби вгадуючи потаємні думки, творив її такою, якою вона хотіла і прагнула бути. І вийшла жінка, первозданна за своєю суттю: жадана, таємнича, мов екзотична квітка на фоні маків та ромашок.

Украдені квіти
Талант художниці Ольги Кравченко жеврів давно. Хоча в дитинстві захоплювалася картинами, які писав батько, але їй більше подобалося позувати перед дзеркалом у капелюшках із тюлевих накидок та маминих хусток і мріялося про наряди, на які ніколи не вистачало грошей. Сама не знає, навіщо купила в 9-му класі усі десять томів «Школи образотворчого мистецтва».
Після закінчення Красилівської середньої школи №1 Ольга Кравченко здобула освіту на філологічному факультеті Київського державного університету. Протягом двадцяти років працювала коректором і редактором у видавництвах «Молодь», журналах «Барвінок» та «Ранок». Мабуть, першою задатки божого дару до мистецтва в ній помітила художниця журналу «Барвінок» Галина Сокиринська: «Олю! В тебе рідкісне відчуття кольору», – сказала якось, помітивши, як зі смаком у тонах підбирає одяг її колега. Хоча відтоді минуло багато часу, та сьогодні достеменно можна стверджувати, що око професійної художниці не помилилося.
Перша виставка Ольги Кравченко відбулася в 1989 році у будинку літераторів Спілки письменників України. Картини приголомшили багатьох відвідувачів сяйвом квітучого цвіту: маки, лілії, люпин, нагідки, проліски, калина і соняхи створювали життєрадісну гаму мальовничого, ніби суто національного – українського бачення природи. Крім радості від тріумфального успіху, ця виставка принесла дебютантці й прикре розчарування. Безслідно пропали три картини – досить-таки симпатичні натюрморти.
– Я мало не плакала перед голими плямами на стінах, де ще вчора майоріли квіти. Майя Зарецька, дружина великого художника, заспокоїла: «Не плакати, а радіти треба. Олю, це ж таке щастя, коли в тебе крадуть картини. Віктор завжди радіє, якщо в нього на виставці пропадають роботи, значить вони комусь подобаються. Споконвіків було так: крадуть лише те, що має цінність – Ван-Гога, Рафаеля... От і ти прилучилася до сонму великих», – пригадує пані Кравченко.
Скільки картин вийшло з-під її пензля за двадцять років – сказати важко. Утім, художниця й не намагається вести такої статистики, хоча всі вони зафіксовані на фотографіях, слайдах або ж зберігаються на комп’ютерних дисках. Рахунок іде на сотні, а й, може, тисячі неповторних екземплярів.
У художників є повір’я: краще не розповідати про те, що хочеш написати. Ольга Кравченко в ці забобони не вірить:
– Як тільки потепліє, почну працювати над видами Києва. А ще хочеться приїхати в село Новодубище на Красилівщині, де я народилася, відвідати місто над Случем, у якому пройшли мої незабутні шкільні роки, знайти старі вулички і відтворити на полотні всю колоритність та неповторність подільських пейзажів такими, якими запали вони в душу з мого дитинства.