ye-logo.v1.2
25 Вересня, 2020

«Убив, щоб не мучила ні вас, ні мене»

Суспільство 1041
Великий будинок Жуків опустів в один день.. Фото: автора

Шістдесятирічний чоловік каменем забив свою дружину, а потім вмер від шоку

Свою тітку, Марію Барвінську, Наталя в останнє бачила у четвер, 8 липня. Тоді, за словами дівчини, приїхавши до неї в гості у сусіднє село, жінка скаржилася, що чоловік та його родичі виганяли її, порвали речі. «Я їй кажу: «Не йдіть туди, залишайтеся у нас», – розповідає Наталя. – А вона мені: «Та я там 30 років прожила, куди піду?». Пообіцяла назавтра зранку піти в міліцію, а в понеділок чи вівторок – до нас.
Не було її ні в понеділок, ні у вівторок. А в середу, після обіду з її села зателефонував голова сільради і сказав, що тітку вбили.
…Я думала, що вона лежить у хаті, але тільки забігла у хвіртку, в кроці від неї побачила щось накрите ковдрою. З-під неї – кров, навколо – мухи… Підняла краєчок і побачила розпатлане волосся, закривавлену голову. Забрала пасмо з обличчя, і встигла лише помітити запухле око і осколки кількох зубів, які в неї ще були. Я зрозуміла, що її били по голові, і не раз»…
Анатолій маленьким залишився без матері, батько його хворів на туберкульоз, тому весь час знаходився у лікарні, і в 11 років, разом із молодшою сестрою хлопець потрапив до дитячого будинку. Там пробув більше шести років. Будучи інвалідом з дитинства (мав суху, як кажуть селяни, «туберкульозну» руку), уже старим парубком зійшовся з Марією, також інвалідом, яка, за словами її племінниці, мала першу групу по зору і далі кількох метрів не бачила. Родичі навіть допомогли їй фінансово, і в Хмельницькому жінці прооперували одне око.  

Родинне гніздечко
Здавалося б, такі люди повинні підтримувати одне одного, проте добра в цій родині не було ніколи. І, за словами сусідів, дня не минало, щоб з обійстя Жуків не чулися крики.
«Одружився він у 80-х роках, – розповідає племінниця Анатолія Людмила Поляк. – Спочатку нікому нічого не розказував, але минуло кілька років, і почалися скандали. Напевно, дядько не влаштовував жінку тим, що любив випити. Свого часу грав на весіллях, працював художником, то й як не вип’єш? Але щоб він валявся під парканами чи на вулиці, цього ніколи не було. Та й не скандалив і не бився, бо був малий, худий, і мав суху руку, яку весь час носив поперед себе».
А от жінка себе не стримувала. Сусіди розповідали, що чоловік був роботящий, і навіть коли роботи не стало, підробляв у фермерів, допомагав іншим по господарству… «Якось, за роботу люди дали йому телевізора, – каже сусідка Жуків Ганна, – то вона затягнула його до ставу і втопила. Ще тоді, як була робота в колгоспі, він отримував гроші, хліб, то вона все везла своїм родичам. Сама з 35 років не працювала, бо, як казала, через недоношену вагітність в неї погіршився зір. А Анатолій ні в чому їй не перечив, бо знав важку жінчину вдачу, через яку не раз ночував у сестри та по сусідах».
Словом, зжитися Жуки не могли. Анатолій не раз звертався у сільраду, просив допомоги. За словами голови Кривачинської сільської ради, що на Волочищині,  Івана Брилка родина була дуже проблемною. «Анатолій не раз до нас звертався, – каже Іван Іванович, – скаржився на те, що дружина його б’є, виганяє з його ж хати. Те ж саме розповідали і сусіди. Ми приходили, а в неї був один аргумент – що він п’яниця. І сама викликала міліцію, мовляв, чоловік п’яний і чіпляється до неї.
А ще скаржився на те, що дружина повиносила з хати геть усе. Ось його заява, де він пише, вивезла навіть вилки ложки, баняки, лопату, батьківський килимок і доріжку».
Так у заяві Анатолій Жук скаржився на те, що дружина «порізала дві ковдри, в хату не пускає. Прийду чи тверезий, чи п’яний, вона стоїть з сокирою.  Зрубала виноград, а торік сам посадив город і зібрав половину, а що не встиг, вона повиривала і викинула… Повикидала одяг у став, попалила. Подушку, наволочку викинула. Била совком, а коли дав здачі, то поскаржилася на дебошира в міліцію».
Хоча насправді страшно було Анатолію, а не їй. Чоловік, за словами сусідів,  закривався у кімнаті, казав, що боявся, аби вона чогось йому не зробила. Проте, за словами, сусідів, жінка зняла двері в його кімнату і витягнула їх на гору. Голова сільради змушений був учергове наводити порядок.

«Порізну»
… У 2003 році подружжя офіційно розлучилося. Допоміг сусід, який не раз давав Анатолію прихисток, бо той сам мав дитячий характер і наполягти ні на чому не міг.
Але жінка від нього не пішла, казала, що, проживши у цій хаті 30 років, має право на її частину. Тому Анатолій так само ночував у сестри, по добрих людях, у хліві, в порожній хаті навпроти. Минулого року сусіди, побачивши, що чоловіка немає тривалий час, підняли галас. Знайшли його у Волочиську, на вокзалі. Ще були випадки, коли чоловік, не маючи змоги зайти до власної хати, ночував і на вокзалах Хмельницького, і Тернополя. А коли почав отримувати пенсію, то взимку, аби не мерзнути, їздив у потягах дальнього слідування.
«Як би не було, нехай дядько випиває, – продовжує Людмила Поляк, – але чому він весь час опинявся на вулиці? Вийшов у туалет, а вона тут же зачиняє хату, і він в одних трусах змушений сидіти в сарайчику, бо куди в трусах підеш?
Не скажу що вона погана, але її родина мала би втрутитися, бо ми їм не раз  говорили про те, що тут робиться, і просили її забрати. В нас всі сусіди свідками ставали, просили владу, міліцію: «Робіть щось, бо обидвоє передчасно підуть зі світу. Ніхто не приїхав і не забрав. А він був у безвиході, бо куди міг дітися зі свого дому?».  
…Після того, як Анатолія знайшли на вокзалі, родичі надумали подати на суд, аби розділити майно. Приходили дільничний, голова сільради, сусіди, дивувалися: «Яке майно? Хата ж порожня!». Вони й тітці Марії казали: «Не підходить, ступися звідси», а вона: «Стільки років прожила тут, куди я піду?». І вирішила: як нема куди йти, то вигнала його. І він майже рік прожив у нас, бо боявся зайти до хати.  
Восени був суд про розподіл майна, але, як пояснив Анатолій, суддя сказав, що такого експерта, щоб ділив майно, немає...

… І одним махом вирішив усі проблеми
За три дні до трагедії до Жуків знову приходила дільнична, але тоді вдома нікого не було. Почали шукати хазяїв, знайшли Марію, привели, змусили (!) відчинити двері, і побачили в хаті зачиненого на ключ Анатолія. До речі, за словами сусідів подібне траплялося нерідко.
«Коли восени він зайшов за документами, – продовжує Людмила Поляк, – вона потім прийшла до нас, і палицею стукала у вікна. Він вийшов, то вона його тією палицею побила, а він стояв і мовчав. Він же був беззахисним, мов дитина. Це треба було його довести до такого стану, щоб він, нарешті, підняв на неї руку.
…Того дня, десь після обіду, дядько прибіг весь білий, трясеться, каже: «Все, Мариньки більше нема. Вона мене вдарила, а я їй дав здачі. Потім кинув камінцем, догнав і ще раз дав, щоб не мучила більше ні вас, ні мене».
«Коли міліція приїхала, йому вдягнули наручники і посадили в машину, – продовжує Людмила. – Я просила залишити його під заставу, але, очевидно, цього не можна було робити. І вийшло так, що доки правоохоронці працювали на місці події, йому стало зле. З сиреною його повезли до лікарні, але не доїхали. Анатолій помер якраз поряд з церквою. Лікар, який намагався його рятувати, потім казав нам, що в нього все тіло було побите – і груди, і спина... Видно, вони билися насмерть, але, як завжди, ніхто не прийшов. А підметушившись трохи раніше кожен зі свого боку: і влада, і міліція, і рідня з обох сторін, дивись, трагедії б не сталося.
Зате на похорони прийшло мало не все село. В Кривачинцях і донині говорять про страшну трагедію, яка сколихнула усе село, і жаліють за «нещасним, який увесь вік проходив у синяках». Правду казав Ремарк: «Коли помреш, стаєш надзвичайно значним, а поки живий, нікому до тебе діла немає».

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую