ye-logo.v1.2
18 Листопада, 2019

Іван та Надія Сіваки втретє стали Чемпіонами Світу у танцях на інвалідних візках

Михайло ЖИЛА Суспільство 6057

«Ми не стільки радіємо усім нашим спортивним досягненням, скільки посмішці нашої доньки», – кажуть вони

6-7 листопада у місті Ганновер (Німеччина) пройшов чемпіонат світу по танцях на інвалідних візках. Подружжя Сіваків, котре мешкає у Нетішині, вкотре вибороло золоті медалі. Востаннє на міжнародних змаганнях Іван та Надія Сіваки були два роки тому. У 2008 році у Голландії на Кубкові світу пара здобула найвищі нагороди. Кілька місяців по тому, у Мінську, на чемпіонаті світу з бальних танців на інвалідних візках Надія та Іван вдруге вибороли золоті медалі, і тим самим довели, що їх попередній успіх не був випадковим.

«Я танцювала, будучи вагітною»
«Як вже з'ясувалося згодом, у Мінську Надя виступала вже вагітною, – розповідає 29-річний Іван Сівак. – Нам дали медалі, а Даринці – ні. Лікарі з Нетішина не мали ані досвіду у подібних вагітностях, ані відповідного медичного устаткування. Але нам пощастило. У 2008 році ми стали переможцями акції «Гордість країни». Головний лікар Київського пологового будинку запропонував нам народжувати у його закладі». 
«Кожен думає, де народжувати, кому і скільки давати, – долучається до розмови 29-річна Надія Сівак. – А у нас ці проблеми одразу відійшли на другий план. Іван тримав доньку на руках вже через 6 хвилин після пологів. А я ще була під наркозом. Мені робили кесарів розтин».
Щодо імені доньки у батьків не виникало жодних сумнівів. Дитина їм дана Богом, значить Даринка. Нині півторарічна Даринка, напевно, як і більшість дітей у її віці, любить посидіти у батьків на руках. А ще полюбляє гратися їхніми золотими медалями. 
Іван і Надія відверто зізнаються, що після майже дворічної перерви (тренування були, але на змагання пара не виїжджала) вони не мали великих надій на перемогу. Однак вирішили показати все, на що здатні. 
«Можливо, далися взнаки і нові візки, куплені спонсорами, – каже Іван Сівак. – Наші старі візки важили 14 кілограмів. Нові – наполовину менше». 
Нині нові візки Сіваки використовують лише на тренуваннях. 

«Надя мені одразу сподобалася»
Ні Іван, ні Надія не були інвалідами дитинства. У 18-річному віці на Надію впали металеві ворота. Дівчині переламало хребет. У 2002 році Іван встановлював антену і випав з шостого поверху, отримавши ушкодження спинного мозку. У них майже ідентичні травми. Познайомилася пара у таборі спортивної реабілітації. Там Іван був інструктором.
«Як тільки глянув на їхню групу, – пригадує Іван Сівак, – одразу подумав, що знову 10 днів ніякого спокою. А потім побачив її. Одразу запала в око. Симпатична. Надія також на мене звернула увагу». 
Після травми Іван шукав усіляких можливостей знайти щось для душі. Так став інструктором в реабілітаційному центрі. А якось в Інтернеті знайшов російський клуб спортивного танцю на інвалідних візках. Там йому дали адресу київського клубу. Поїхав, спробував. Сподобалося настільки, що зрозумів: це на все життя.     
До бальних танців на інвалідних візках Іван залучив і Надію. 
«Я і уяви не мала, що то за танці, – каже Надія Сівак. – Тоді Іван вже займався у Рівному. Там йому знайшли тренера. У партнерки Івана були проблеми зі здоров'ям. Тоді він запропонував мені поїхати подивитися. Так з глядачки я потрапила на першу репетицію. А через 8 занять тренер нам повідомив, що ми їдемо на показові виступи. Було дуже страшно. Боялася публіки. Але наш танок «ча-ча-ча» глядачі сприйняли на «ура». Тоді тренер підходить до нас і каже: «Тепер я вами займуся всерйоз». Отак  мене і заманили. Але спочатку я покохала Івана, а потім танці». 
Нині Іван на Надія займаються у рівненському клубі «Інваспорт». Тричі на тиждень їм доводиться долати понад 50 кілометрів з Нетішина до Рівного, і стільки ж у зворотному напрямку. Нині подружжя мешкає у квартирі батьків Івана. З усією хатньою роботою Іван та Надія пораються самі. Єдина проблема, коли виїжджають на тренування, нема на кого залишити Даринку.
«Ми двоє на інвалідних візках, а тут ще й Даринка народилася. Я і сама по старому пандусі виїхати не могла. А тут гуляємо з коляскою. З кожним днем Даринка стає все рухливішою. На спортивному майданчику ледь за нею встигаєш. А коли хлопці грають у футбол, то їй же обов'язково потрібно саме туди. Я не стільки радію своїм медалям, скільки посмішці Даринки», – каже майстер міжнародного класу з бальних танців на інвалідних візках Надія Сівак. 
Іван та Надія офіційно одружилися наприкінці квітня минулого року. У подружжя були квіти, у молодої вінчальна сукня, білий лімузин, ресторан, гості. 
«Ми обоє схильні до такої думки, – розповідає Іван Сівак, – що наші травми не випадкові. Можливо, вони від чогось нас застерегли, дали час на переосмислення життя. Та, як би там не було, – ми разом. І ми щасливі».

 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую