Де зимують хмельницькі бомжі

Відтоді, як припинив своє існування приймальник-розподільник, безхатченки втратили дах над головою вдруге. І якщо в теплі місяці року перепочити можна було десь у безлюдному закутку, накидавши на землю розігнутих картонних коробок та ганчірок (аби лише дощ на голову не лив і вітер не дошкуляв), то морози, які „вдарили” з першого ж дня зими, позбавили безпритульних цієї можливості.
З підвалів виганяють
Коли стовпчик термометра перетинає нульову позначку і невблаганно повзе все нижче і нижче, аби не замерзнути, хочеш-не-хочеш, шукаєш місце по-тепліше. Дехто з безпритульних ще з літа пригледів для зимівлі незачинений під’їзд, підвал або горище, інші обирають для цього вокзали, теплотраси та покинуті будинки. Однак мешканці багатьох багатоповерхівок, наполохані новоспеченими непроханими сусідами, почали все частіше встановлювати на входи до підвалів металеві решітки. Так, минулого року один з безхатченків мешкав у підвалі будинку №2 на вулиці Толбухіна. Він зносив туди усякий непотріб зі смітника і постійно розпалював багаття, аби хоч якось зігрітися та приготувати їжу. „Шкода людину, яка не має куди подітися і змушена тинятися по підвалам, – каже жителька вищезгаданого будинку пані Мар’яна, – але коли живеш, як на пороховій діжці, бо не знаєш, чи, напившись, він не спалить будинок і чи не опинишся завтра на вулиці, доводиться вибирати”.
Самі безхатченки місця своїх зимових „нічліжок” здають неохоче. Мовляв, варто їм рота відкрити, як завтра прийдуть з міліції чи будинкоуправління та й виженуть на вулицю. А з місцями для ночівлі зараз сутужно. У чужий підвал ночувати не підеш: в кожного своя територія.
Кількість безпритульних зростає
Комплексний гарячий обід, чисту постіль, дах над головою і майже родинний затишок завжди готові надати бездомним у будинку тимчасового перебування громадян, які втратили зв'язок з сім’ями „Центр реабілітації бездомних (безпритульних) „Промінь надії”. Знаходиться він у мікрорайоні Ружична, на вулиці Житецького, 22. „Зараз у нас проживає 20 чоловіків та 4 жінки, – розповідає директор „Променю надії” Олександр Яцишин. – Кожний бездомний перед тим, як заселитися у гуртожиток, обов’язково миється, проходить медобстеження та, якщо він потрапив до нас вперше, стає на облік. Взимку послугами Центру користується значно більше безпритульних ніж влітку. Кожен наш „клієнт” щоденно отримує обід, який складається з першого, другого (каша і котлета) та чаю або компоту. Крім того соціальні працівники кожного дня о 13-й годині приїжджають в район залізничного вокзалу та роздають гарячі обіди ще й там. Щоразу приходить по 15-17 чоловік. І не лише бездомні... Їжу розбирають за півгодини. Ми завжди запрошуємо безпритульних до себе ночувати, але не всі погоджуються. Біля автостанції №2 є гарний підвал, де вони збираються. П’ють горілку і роблять все, що завгодно. А в нас не можна пити, і треба щодня митися...”.
Минулої зими у зв’язку з сильними морозами на території Центру тимчасового перебування громадян, які втратили зв'язок з сім’ями, відкрили додатковий пункт для обігріву, який може вмістити до 40 осіб. Його відкрили як резерв, якщо не вистачатиме місць в самому Центрі. За словами пана Яцишина, за 11 місяців поточного року у них на обліку перебувало 192 особи, в той час, як за цей же період 2009-го року – лише 123.
Керівництво „Променю надії” чекало, що бажаючих буде багато, але їхні сподівання не виправдалися.
Марат – „король” залізничного вокзалу
Більшість „бомжів”, насправді, не ті, за кого ми їх маємо, запевняють співробітники хмельницької залізничної міліції. Вони мають квартири, сім’ї, дітей, але їм хочеться випити, і вони йдуть на вокзал. Багатьох із них стражі правопорядку знають в обличчя і періодично відправляють додому. „З бездомних тут хіба що Марат, – розповідає один із міліціонерів, – він живе на вокзалі вже багато років. Не п’є, не палить, не жебракує. Прибиральниці приносять йому одяг – не бере. А ми його не чіпаємо. Навіщо: вигнати, аби замерз?”.
Аби поспілкуватися з Маратом, нам із співробітником міліції довелося добряче побігати приміщеннями залізничного вокзалу. Невисокий, бородатий, згорблений, але дуже меткий дідусь, з помітною іронічною посмішкою на обличчі та „живими” очима, як і попереджав нас наш супутник у формі, виявився небагатослівним. Сказав, що звуть його Маратом, родом із Зеленогорська (якого саме, випитати не вдалося), рідних немає. Живе на гроші, які заробляє, допомагаючи прибирати привокзальну територію, збирає і здає пляшки та макулатуру. Ночує на вокзалі й іти звідси нікуди не збирається. Від пропозиції щось йому купити або взяти у нас гроші Марат категорично відмовився. „Не треба”, – посміхнувся безпритульний у відповідь і, трохи постоявши, швидко пішов геть.
Олександр Яцишин про Марата, довгожителя залізничного вокзалу, знає не з чуток. „Йому років 50, не більше, – каже Олександр Сергійович. – Приїхав у Хмельницький аж з Росії, і вже років 15 живе на вокзалі. Майже зовсім не п’є, не дебоширить. Ми постійно запрошуємо його до себе у Центр – відмовляється”.