ye-logo.v1.2
28 Вересня, 2020

Сергій Чекман: «Потрібно насолоджуватися кожною миттю життя»

Суспільство 16880 1

Він рідко коли давав інтерв’ю та розповідав про своє життя. Здебільшого, про нього ми дізнавалися від його батька – першого мера Хмельницького.

Згодом про Сергія Чекмана майже взагалі нічого не було чути, окрім якоїсь скупої офіційної інформації. І ось, після кількох років «мовчання», Сергій Чекман дав нашому журналу своє перше велике інтерв’ю, з якого ви дізнаєтеся про усе те, про що ніколи не згадував у своїх розповідях Михайло Костянтинович і те, що сталося з «мерським сином» після того трагічного липневого дня, коли він в одну мить втратив найдорожчих для нього людей.


Досьє
Сергій  Чекман,  33  роки
Бізнесмен,  банкір
Син  першого  мера  Хмельницького
День  народження  –  17  серпня
Одружений  (більше  півроку)
Має  трикімнатну  квартиру  на  проспекті  Миру
Їздить  на  автомобілі  «Mitsubishi»  (Міцубісі)  L200  сталевогокольору  (частіше  з  водієм,  але  інколи  й  сам  за  кермом)

Що  любить: Насолоджуватися  життям
Читати  розумні  книжки
Рибалку,  полювання,  катання  на  квадроциклах;
Подорожі,  особливо  Європою.  Краще  –    самостійно,  на  власному  авто
Відпочивати  з  друзями,  яких  у  нього    чимало.  Любить  навідуватися    у  конюшню  кінно-спортивного  клубу    «Тамерлан»,  співвласником  якого  є.
Не  любить: Сірості
Злих  і  заздрісних  людей Коли  усе  йде  не  за  планом
Прокидатися  дуже  рано  (хоча  може,  але  «перевертати  гори»    для  нього  краще  після  опівдня)
Протринькувати  гроші  у  казино,  оскільки  вважає,  що  краще  їх  використати  для  того,  аби  зробити  щасливим  того,  хто  цього  потребує


«АБИ  ПОТРАПИТИ  ДО  БАТЬКА  У  КАБІНЕТ,  Я ЗАПИСУВАВСЯ  НА  ПРИЙОМ  І  СТАВАВ  У  ЧЕРГУ»

– Сергію, як у Вас зараз справи, чим займаєтеся?
– Та все ніби нормально, ось днями проводили переговори з київськими банкірами, які хочуть тут у нас відкрити філію свого банку. Запрошують на роботу. Не знаю, будемо дивитися, думати. Адже потрібно, щоб не лише я їм сподобався, але й вони мене влаштовували. Крім того, добудовуємо готель біля пляжу, починаємо облаштовувати зону відпочинку на Дністрі. Так що роботи вистачає, без діла, як бачите, сидіти ніколи.

– Ну, тепер ми спокійні, що у Вас все добре, і можемо поговорити про, наприклад, минуле. Скажіть, як воно бути сином мера? Відчуваєш, що тобі дозволено більше, ніж простим смертним, чи усе-таки це велика відповідальність?
– Чесно, я навіть не знаю, що відповісти. У школі та інституті до мене ставилися звичайно, «корону принца» не одягали. Відчував, що у мене батько займає високу посаду лише тоді, коли його просили зробити щось для школи. А потім... Я дуже рано став самостійним, так що не було часу, аби насолодитися життям «мерського синочка». Та й батько не давав можливості «розслабитися». Я ніколи не був його мазунчиком, він, навпаки, досить суворо до мене ставився.

– І що, зовсім ніякого зиску з того, що Ви син самого мера, не мали?
– Якщо скажу, що ні, то це буде брехнею. Звісно, мав. Особливо, коли, ще навчаючись в університеті, зайнявся бізнесом. Батько познайомив мене із Віктором Коліщаком, який тоді уже був відомим підприємцем. Разом із ним я й почав «осягати ази бізнесу». Ми робили ремонти, займалися будівництвом, згодом – одні з перших у місті почали будувати автозаправні станції та робити тротуарну плитку. Звісно, багато питань, які потрібно було вирішити стосовно бізнесу, мені вирішити було легше, адже у багатьох кабінетах мав «зелене світло». Але не у батьків... До батька я міг заходити, як і всі інші підприємці – за записом, стоячи у черзі. Його секретарка не раз мені казала: «Та заходь, хіба ж він тебе не прийме поза чергою?». А я знав – не прийме, ще й галасу наробить. Єдине, куди вільно міг поїхати до нього за порадою, то це на дачу. Батьки дуже любили там відпочивати, влітку взагалі туди перебиралися жити.

 «БАТЬКО  ХОТІВ,  АБИ  Я  СТАВ  ВІЙСЬКОВИМ.  АЛЕ  Я  ЗАНІС  ДОКУМЕНТИ  ДО  ТОДІШНЬОГО  ТУПУ»
– А як Ви стали банкіром?
– Це був сюрприз від батька. Кияни хотіли у Хмельницькому відкрити філію «Брокбізнесбанку». Ну і перш за все, звісно, приїхали до міського голови, поспілкуватися. У розмові повідали йому, що шукають людину, яка б очолила філію. Батько порадив їм мене, мовляв, поспілкуйтеся, раптом сподобаєтеся одне одному. Так я й став, з легкої батькової руки, наймолодшим банкіром Хмельницького, мені тоді було років 22, здається. Лише наш Технологічний університет Поділля закінчив. Але досвід у бізнесі вже мав, це й допомогло на керівній посаді. Та й команду вдалося гарну зібрати...

– Ви з дитинства хотіли бути ближчим до грошей?  
– Ну, не знаю, чи до грошей... Я з дитинства хотів бути самостійною, самодостатньою особистістю. Можли-во й тому ніколи не вважав себе «мерським синочком», не ховався за батькову спину. І він хотів мене бачити, насамперед, самостійною людиною. Завжди виховував так, аби я сам відповідав за власні вчинки. А з фінансами у нас досить цікава історія вийшла. Після школи тато хотів, аби я вступав до прикордонної академії. Тоді ректором там був батьків друг, генерал Алексєєнко, тож після розмов із ним тато загорівся ідеєю зробити із мене військового. Але я тихенько зібрав документи і заніс до нашого Технологічного університету, тоді він ще був, здається, інститутом. Батько дуже образився, але вже на курсі другому погодився, що я обрав «потрібний» вуз.

– Сергію, а що то за історія, яку батько любив розповідати, що Ви пра-цювали двірником?
– О, це вже класика... Насправді, для мене це все не було таким романтичним і веселим, як зараз згадується. Коли я навчався у старших класах, мені, як і багатьом хлопчакам, хотілося мати кишенькові гроші. А жили ми не дуже заможно. Мама, звісно, намагалася там мені всунути якісь копійки, а батько на неї завжди гримав, мовляв, не розбещуй сина. І одного разу він «вигадав», що я маю сам собі заробляти на «гульки». Відправив мене до Свінца, який тоді очолював ЖКГ, і той прийняв мене на роботу – двірником. Я прибирав територію біля речового ринку, яку тоді займали стихійні торгівці. Отож після школи йшов і замітав. І не дай Боже, щоб батько, пізно повертаючись з роботи, побачив там сміття. Він тоді приходив додому і відправляв мене прибирати, аби вранці усе було чисто. Тепер про усе це я згадую, посміхаючись, але тоді, повірте, було не до сміху. Втім, я дуже вдячний батькові за той «урок». Нині лише деколи, коли трудову книжку мою хтось бере до рук вперше, виникає запитання: «Як це перше місце роботи – двірник?». Але я цим пишаюся...


 «ВІД  БАТЬКІВ  Я  НАВЧИВСЯ  ЛЮБИТИ  ЖИТТЯ.  ТОМУ  Й  «ВИЖИВ»  ПІСЛЯ  ЇХНЬОЇ  ЗАГИБЕЛІ»

– Як Ви дізналися про аварію, пам’ятаєте?
– Я цього ніколи не забуду. Того дня у мого друга з Кам’янця-Подільського був день народження, ми його у нього святкували. Ввечері мені зателефонував Юрій Чайковський, у якого на Бакоті наметовий табір, якраз неподалік від того місця, де батьки любили відпочивати. Він мені і повідомив про те, що сталося. Я не повірив спочатку. Але дядя Юра – серйозна людина, тож я відразу скочив у машину і помчав туди. Приїхав тоді, коли ще ні міліції, ні «швидкої» не було. Пам’ятаю, що діти з табору обклали місце аварії свічечками. А далі... Здавалося, що усе життя просто розлетілося на друзки, ніби твоє серце розкололося навпіл і одна його частина перестала стукати, зупинилася разом із їхніми серцями. Просто порожнеча...

–  Якими Ви пам’ятаєте батьків? Які риси характеру від них перейняли?
– Веселими, товариськими, гостинними... У нас завжди вдома були гості – то їхні друзі приходили, то мої. Мама готувала смачнющий борщ, і, взагалі, вона була неперевершеною господинею. А батько був добрим, але вимогливим і навіть трохи жорстким, втім, завжди справедливим. А ще вони дуже любили життя... Завжди кудись їздили відпочивати, рибалити. Такі собі живчики, ніколи не сиділи на місці, якщо випадала нагода відпочити. Я теж люблю активний відпочинок – рибалку, полювання, нещодавно ось захопився їздою на квадроциклах. Круті віражі, багнюка в обличчя – але ж кайф який! А ще я від батька навчився ставитися до усіх людей так, як би мені хотілося, щоб вони ставилися до мене.   


 «МИ  З  КОЛИШНЬОЮ  ДРУЖИНОЮ   ДЕКОЛИ  ЗУСТРІЧАЄМОСЯ  ЗА  ФІЛІЖАНКОЮ  КАВИ»

– Давайте тепер поговоримо про особисте життя. Ваше перше весілля було досить пишним...
– Це все мамина заслуга, вона займалася усім, геть до прикрашання залу в ресторані «Веселка». Дуже хотіла побачити нас у ролі наречених. Ми ж з Олею тоді вже якийсь час прожили разом. У 18 років я пішов з дому, разом з Олею ми зняли квартиру на Інститутській і жили разом. Я й тому бізнесом зайнявся, бо треба ж було родину утримувати... Батько, коли я прийшов і сказав про своє рішення жити окремо, тоді лише сказав: «Іди, але грошей у нас не проси. Вирішив бути самостійним – будь ним». Мама, щоправда, боялася за мене, тоді, пам’ятаю, бідкалася, що може б інститут закінчив, одружився, а тоді вже – з батьківського гнізда. Тому наше весілля для неї було в радість, хотілося ще трохи попіклуватися про нас. Ми й не заважали...
– Втім, щасливе сімейне життя у Вас закінчилося якраз після загибелі батьків. Подейкували навіть, що дружина пішла від Вас, бо Ви перестали бути сином мера?
– Та ви що, це такі нісенітниці. Просто так сталося, що ми з Олею більше прозустрічалися, ніж прожили разом. Мабуть, так у багатьох пар складається, що коли довго знаєш одне одного, потім чомусь життя не складається. Але ми зараз із нею в гарних стосунках, часто зідзвонюємося. Вона живе у Києві, тож бачимося рідко, але коли випадає нагода, з радістю зустрічаємося за філіжанкою кави.


 «У  ДЕНЬ  СВЯТОГО  ВАЛЕНТИНА  Я  ОДРУЖИВСЯ.   БЕЗ  ЗАЙВОГО  ГАЛАСУ  І  ПАФОСУ»

– Але після розлучення Ви, здається, так і залишаєтеся неодруженим, завидним женихом?
– У вас якась стара інформація. Я вже більше півроку, як одружений. Щоправда, ще не усі знайомі про це знають...
– Тепер дізнаються...
– Так, доведеться таки тепер усім виставитися (посміхається). Ми не хотіли гучного весілля. Тому 14 лютого, у День усіх закоханих, попрямували до Кам’янця-Подільського, погуляли його вуличками, забігли у місцевий ВРАЦС і тихенько собі розписалися. А потім поїхали до моїх друзів у Чернівецьку область, святкувати. Так що тепер я сімейна людина.
– І хто Ваша обраниця?
– Її звати Олена, вона працює лікарем. Не знаю, що ще й додати. Познайомив нас мій друг на одному із святкувань, вона виявилася його племінницею. А потім – як і в усіх нормальних людей: кохання, поцілунки і ось тепер все закінчилося шлюбом.
– Кажуть, кожен чоловік у житті має зробити три речі – посадити дерево, збудувати будинок і народити сина. Ви цю програму теж обіцяєте собі виконати?
– Аякже. Чесно скажу, що зараз дедалі частіше ловлю себе на думці, що вже хочу мати дітей. Так що будемо над цим працювати. І замислююся про те, що час купувати будинок, тому що зараз ми живемо у квартирі. Не зовсім маленькій, але все одно... Потрібен власний будинок, біля якого... обов’язково посаджу дерево.
«У  людини  постійно  має  бути якась  мрія.  Нещасна  та  людина,  мрія  якої уже  здійснилася  і  вона  не  має  про  що більше  мріяти.  Відповідно,  вона  й  не має  заради  чого  більше  жити...»


Коментарі:

Леся 15.10.2010 22:44

Коли дивлюся фото, складається враження, наче Сергій Чекман "косить" під Григорія Лєпса)))

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую