Гаряча тема:
- Війна
Сергій Чекман: «Потрібно насолоджуватися кожною миттю життя»
Він рідко коли давав інтерв’ю та розповідав про своє життя. Здебільшого, про нього ми дізнавалися від його батька – першого мера Хмельницького.
Згодом про Сергія Чекмана майже взагалі нічого не було чути, окрім якоїсь скупої офіційної інформації. І ось, після кількох років «мовчання», Сергій Чекман дав нашому журналу своє перше велике інтерв’ю, з якого ви дізнаєтеся про усе те, про що ніколи не згадував у своїх розповідях Михайло Костянтинович і те, що сталося з «мерським сином» після того трагічного липневого дня, коли він в одну мить втратив найдорожчих для нього людей.
Досьє
Сергій Чекман, 33 роки
Бізнесмен, банкір
Син першого мера Хмельницького
День народження – 17 серпня
Одружений (більше півроку)
Має трикімнатну квартиру на проспекті Миру
Їздить на автомобілі «Mitsubishi» (Міцубісі) L200 сталевогокольору (частіше з водієм, але інколи й сам за кермом)
Що любить: Насолоджуватися життям
Читати розумні книжки
Рибалку, полювання, катання на квадроциклах;
Подорожі, особливо Європою. Краще – самостійно, на власному авто
Відпочивати з друзями, яких у нього чимало. Любить навідуватися у конюшню кінно-спортивного клубу «Тамерлан», співвласником якого є.
Не любить: Сірості
Злих і заздрісних людей Коли усе йде не за планом
Прокидатися дуже рано (хоча може, але «перевертати гори» для нього краще після опівдня)
Протринькувати гроші у казино, оскільки вважає, що краще їх використати для того, аби зробити щасливим того, хто цього потребує
«АБИ ПОТРАПИТИ ДО БАТЬКА У КАБІНЕТ, Я ЗАПИСУВАВСЯ НА ПРИЙОМ І СТАВАВ У ЧЕРГУ»
– Сергію, як у Вас зараз справи, чим займаєтеся?
– Та все ніби нормально, ось днями проводили переговори з київськими банкірами, які хочуть тут у нас відкрити філію свого банку. Запрошують на роботу. Не знаю, будемо дивитися, думати. Адже потрібно, щоб не лише я їм сподобався, але й вони мене влаштовували. Крім того, добудовуємо готель біля пляжу, починаємо облаштовувати зону відпочинку на Дністрі. Так що роботи вистачає, без діла, як бачите, сидіти ніколи.
– Ну, тепер ми спокійні, що у Вас все добре, і можемо поговорити про, наприклад, минуле. Скажіть, як воно бути сином мера? Відчуваєш, що тобі дозволено більше, ніж простим смертним, чи усе-таки це велика відповідальність?
– Чесно, я навіть не знаю, що відповісти. У школі та інституті до мене ставилися звичайно, «корону принца» не одягали. Відчував, що у мене батько займає високу посаду лише тоді, коли його просили зробити щось для школи. А потім... Я дуже рано став самостійним, так що не було часу, аби насолодитися життям «мерського синочка». Та й батько не давав можливості «розслабитися». Я ніколи не був його мазунчиком, він, навпаки, досить суворо до мене ставився.
– І що, зовсім ніякого зиску з того, що Ви син самого мера, не мали?
– Якщо скажу, що ні, то це буде брехнею. Звісно, мав. Особливо, коли, ще навчаючись в університеті, зайнявся бізнесом. Батько познайомив мене із Віктором Коліщаком, який тоді уже був відомим підприємцем. Разом із ним я й почав «осягати ази бізнесу». Ми робили ремонти, займалися будівництвом, згодом – одні з перших у місті почали будувати автозаправні станції та робити тротуарну плитку. Звісно, багато питань, які потрібно було вирішити стосовно бізнесу, мені вирішити було легше, адже у багатьох кабінетах мав «зелене світло». Але не у батьків... До батька я міг заходити, як і всі інші підприємці – за записом, стоячи у черзі. Його секретарка не раз мені казала: «Та заходь, хіба ж він тебе не прийме поза чергою?». А я знав – не прийме, ще й галасу наробить. Єдине, куди вільно міг поїхати до нього за порадою, то це на дачу. Батьки дуже любили там відпочивати, влітку взагалі туди перебиралися жити.
«БАТЬКО ХОТІВ, АБИ Я СТАВ ВІЙСЬКОВИМ. АЛЕ Я ЗАНІС ДОКУМЕНТИ ДО ТОДІШНЬОГО ТУПУ»
– А як Ви стали банкіром?
– Це був сюрприз від батька. Кияни хотіли у Хмельницькому відкрити філію «Брокбізнесбанку». Ну і перш за все, звісно, приїхали до міського голови, поспілкуватися. У розмові повідали йому, що шукають людину, яка б очолила філію. Батько порадив їм мене, мовляв, поспілкуйтеся, раптом сподобаєтеся одне одному. Так я й став, з легкої батькової руки, наймолодшим банкіром Хмельницького, мені тоді було років 22, здається. Лише наш Технологічний університет Поділля закінчив. Але досвід у бізнесі вже мав, це й допомогло на керівній посаді. Та й команду вдалося гарну зібрати...
– Ви з дитинства хотіли бути ближчим до грошей?
– Ну, не знаю, чи до грошей... Я з дитинства хотів бути самостійною, самодостатньою особистістю. Можли-во й тому ніколи не вважав себе «мерським синочком», не ховався за батькову спину. І він хотів мене бачити, насамперед, самостійною людиною. Завжди виховував так, аби я сам відповідав за власні вчинки. А з фінансами у нас досить цікава історія вийшла. Після школи тато хотів, аби я вступав до прикордонної академії. Тоді ректором там був батьків друг, генерал Алексєєнко, тож після розмов із ним тато загорівся ідеєю зробити із мене військового. Але я тихенько зібрав документи і заніс до нашого Технологічного університету, тоді він ще був, здається, інститутом. Батько дуже образився, але вже на курсі другому погодився, що я обрав «потрібний» вуз.
– Сергію, а що то за історія, яку батько любив розповідати, що Ви пра-цювали двірником?
– О, це вже класика... Насправді, для мене це все не було таким романтичним і веселим, як зараз згадується. Коли я навчався у старших класах, мені, як і багатьом хлопчакам, хотілося мати кишенькові гроші. А жили ми не дуже заможно. Мама, звісно, намагалася там мені всунути якісь копійки, а батько на неї завжди гримав, мовляв, не розбещуй сина. І одного разу він «вигадав», що я маю сам собі заробляти на «гульки». Відправив мене до Свінца, який тоді очолював ЖКГ, і той прийняв мене на роботу – двірником. Я прибирав територію біля речового ринку, яку тоді займали стихійні торгівці. Отож після школи йшов і замітав. І не дай Боже, щоб батько, пізно повертаючись з роботи, побачив там сміття. Він тоді приходив додому і відправляв мене прибирати, аби вранці усе було чисто. Тепер про усе це я згадую, посміхаючись, але тоді, повірте, було не до сміху. Втім, я дуже вдячний батькові за той «урок». Нині лише деколи, коли трудову книжку мою хтось бере до рук вперше, виникає запитання: «Як це перше місце роботи – двірник?». Але я цим пишаюся...
«ВІД БАТЬКІВ Я НАВЧИВСЯ ЛЮБИТИ ЖИТТЯ. ТОМУ Й «ВИЖИВ» ПІСЛЯ ЇХНЬОЇ ЗАГИБЕЛІ»
– Як Ви дізналися про аварію, пам’ятаєте?
– Я цього ніколи не забуду. Того дня у мого друга з Кам’янця-Подільського був день народження, ми його у нього святкували. Ввечері мені зателефонував Юрій Чайковський, у якого на Бакоті наметовий табір, якраз неподалік від того місця, де батьки любили відпочивати. Він мені і повідомив про те, що сталося. Я не повірив спочатку. Але дядя Юра – серйозна людина, тож я відразу скочив у машину і помчав туди. Приїхав тоді, коли ще ні міліції, ні «швидкої» не було. Пам’ятаю, що діти з табору обклали місце аварії свічечками. А далі... Здавалося, що усе життя просто розлетілося на друзки, ніби твоє серце розкололося навпіл і одна його частина перестала стукати, зупинилася разом із їхніми серцями. Просто порожнеча...
– Якими Ви пам’ятаєте батьків? Які риси характеру від них перейняли?
– Веселими, товариськими, гостинними... У нас завжди вдома були гості – то їхні друзі приходили, то мої. Мама готувала смачнющий борщ, і, взагалі, вона була неперевершеною господинею. А батько був добрим, але вимогливим і навіть трохи жорстким, втім, завжди справедливим. А ще вони дуже любили життя... Завжди кудись їздили відпочивати, рибалити. Такі собі живчики, ніколи не сиділи на місці, якщо випадала нагода відпочити. Я теж люблю активний відпочинок – рибалку, полювання, нещодавно ось захопився їздою на квадроциклах. Круті віражі, багнюка в обличчя – але ж кайф який! А ще я від батька навчився ставитися до усіх людей так, як би мені хотілося, щоб вони ставилися до мене.
«МИ З КОЛИШНЬОЮ ДРУЖИНОЮ ДЕКОЛИ ЗУСТРІЧАЄМОСЯ ЗА ФІЛІЖАНКОЮ КАВИ»
– Давайте тепер поговоримо про особисте життя. Ваше перше весілля було досить пишним...
– Це все мамина заслуга, вона займалася усім, геть до прикрашання залу в ресторані «Веселка». Дуже хотіла побачити нас у ролі наречених. Ми ж з Олею тоді вже якийсь час прожили разом. У 18 років я пішов з дому, разом з Олею ми зняли квартиру на Інститутській і жили разом. Я й тому бізнесом зайнявся, бо треба ж було родину утримувати... Батько, коли я прийшов і сказав про своє рішення жити окремо, тоді лише сказав: «Іди, але грошей у нас не проси. Вирішив бути самостійним – будь ним». Мама, щоправда, боялася за мене, тоді, пам’ятаю, бідкалася, що може б інститут закінчив, одружився, а тоді вже – з батьківського гнізда. Тому наше весілля для неї було в радість, хотілося ще трохи попіклуватися про нас. Ми й не заважали...
– Втім, щасливе сімейне життя у Вас закінчилося якраз після загибелі батьків. Подейкували навіть, що дружина пішла від Вас, бо Ви перестали бути сином мера?
– Та ви що, це такі нісенітниці. Просто так сталося, що ми з Олею більше прозустрічалися, ніж прожили разом. Мабуть, так у багатьох пар складається, що коли довго знаєш одне одного, потім чомусь життя не складається. Але ми зараз із нею в гарних стосунках, часто зідзвонюємося. Вона живе у Києві, тож бачимося рідко, але коли випадає нагода, з радістю зустрічаємося за філіжанкою кави.
«У ДЕНЬ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА Я ОДРУЖИВСЯ. БЕЗ ЗАЙВОГО ГАЛАСУ І ПАФОСУ»
– Але після розлучення Ви, здається, так і залишаєтеся неодруженим, завидним женихом?
– У вас якась стара інформація. Я вже більше півроку, як одружений. Щоправда, ще не усі знайомі про це знають...
– Тепер дізнаються...
– Так, доведеться таки тепер усім виставитися (посміхається). Ми не хотіли гучного весілля. Тому 14 лютого, у День усіх закоханих, попрямували до Кам’янця-Подільського, погуляли його вуличками, забігли у місцевий ВРАЦС і тихенько собі розписалися. А потім поїхали до моїх друзів у Чернівецьку область, святкувати. Так що тепер я сімейна людина.
– І хто Ваша обраниця?
– Її звати Олена, вона працює лікарем. Не знаю, що ще й додати. Познайомив нас мій друг на одному із святкувань, вона виявилася його племінницею. А потім – як і в усіх нормальних людей: кохання, поцілунки і ось тепер все закінчилося шлюбом.
– Кажуть, кожен чоловік у житті має зробити три речі – посадити дерево, збудувати будинок і народити сина. Ви цю програму теж обіцяєте собі виконати?
– Аякже. Чесно скажу, що зараз дедалі частіше ловлю себе на думці, що вже хочу мати дітей. Так що будемо над цим працювати. І замислююся про те, що час купувати будинок, тому що зараз ми живемо у квартирі. Не зовсім маленькій, але все одно... Потрібен власний будинок, біля якого... обов’язково посаджу дерево.
«У людини постійно має бути якась мрія. Нещасна та людина, мрія якої уже здійснилася і вона не має про що більше мріяти. Відповідно, вона й не має заради чого більше жити...»
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами:
Леся 15.10.2010 22:44
Коли дивлюся фото, складається враження, наче Сергій Чекман "косить" під Григорія Лєпса)))