Гаряча тема:
- Війна
Людина, котра зробила хмельницьку освіту українською
Iнтелігентність та любов до життя керували педагогом Володимиром Красицьким
У 1991 році перевів навчальні та дошкільні заклади Хмельницького на українську мову
(для тих, хто призабув – до цього часу дитсадки та школи в місті були, за малим винятком, російськими). Започаткував першу в місті гімназію, котра тепер носить його ім'я.
КОРОТКО ПРО НЬОГО:
Народився у селі Стара Ушиця Кам'янець-Подільського району. Довгий час навчався, працював у м. Горькому в Росії. В 1974 році повернувся до Кам'янця-Подільського. В 1986-му був призначений на посаду завідуючого Хмельницьким міським відділом освіти. Через 6 років став начальником обласного управління освіти. Помер 24 жовтня 1993 року, в 57 років.
Деякі речі здаються нам настільки природними, що ми ніколи навіть і не думаємо, що хтось колись першим виносив їх спочатку як ідею, а потім втілив в життя. Знаємо лише, що покійний Михайло Чекман дав «зелене світло» хмельницьким базарам. А хто ще зробив чимало для розвитку нашого міста, його культури, освіти, економіки? Сьогодні ми розпочинаємо рубрику, в якій розповідатимемо про тих, кого з нами вже немає. Без пафосу говоритимемо про хмельничан, котрі залишили слід в історії міста. Щоб фраза про «вічну пам'ять» не ставала просто фразою, а ми ще раз згадали про те, якими вони були Людьми.
І першим нашим героєм буде Володимир Красицький, колишній начальник міського управління освіти, реформатор, котрий зробив хмельницьку освіту українською.
«Ми так зараз не живемо»
«Тато помер від серцевого нападу, раптово, – розповідає син Володимира Красицького Павло, директор першої хмельницької гімназії. – Після розтину лікарі сказали, що він пережив на ногах шість інфарктів. Батько ніколи на здоров'я сильно не скаржився. Так, потре рукою біля грудей, і пішов… Він горів роботою, все пропускав через серце. Ми так зараз не живемо…».
Син добре пам'ятає, як батько довго затримувався на роботі, й практично не бував у відпустках – тоді, наприкінці 80-х – початку 90-х все переживало становлення, писалося по-ново-му. Треба було брати на себе відповідальність за реформи – а це, як ми бачимо з тугих змін сьогодення – ох як непросто.
«Він був господарем. Не розумів, як це не знати проблем кожної школи, кожного міського дитсадка.., – ділиться Павло Красицький. – У Кам'янці-Подільському збудував одну з шкіл з нуля. Але це не робило з нього «завгоспа», він був різнобічно розвиненою людиною. Міг і збудувати, і освітню програму написати».
Сам Володимир Денисович називав основними якостями керівника інтелект і ерудицію. Він мав вдома величезну бібліотеку. Особливо любив історію рідного
краю. В інтерв'ю Світлани Кабачинської в газеті «Подільські вісті» у 1989 році Красицький казав: «Мова – то лише основа. І не можна вважати, що, повернувши її нашим дітям, ми вже повернемо все. Це тільки маленький крок пізнання свого, рідного… Я за те, щоб у програму роботи пришкільних таборів входили багатоденні походи по рідному краю. Власними ногами пройти, власними руками помацати, на власні очі побачити – отоді це і залишиться в серці».
«Як він співав з друзями!»
Найкращим відпочинком для себе, за словами рідних, він вважав відвідини батьківської хати у селі. Кажуть, на морі був тільки раз. Збиралися з друзями – Юрієм Блажевичем, Миколою Дарманським – і співали народних пісень. «Він любив життя, любив роботу, друзів, – каже Павло Красицький. – Нам всім зараз так не вистачає цієї любові…».
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: