Броніслава Бейдерман: «Школа №17 довго була «суворого режиму». Я її «розморожую»

От ніяк в моїй голові не могло вміститися те, останнє: як така серйозна і «солідна» жінка може перевтілюватися у «клоуна», розмовляти не те що нелітературною мовою, а іноді навіть вуличним жаргоном, добре хоч більш-менш пристойним, та ще й на рівні зі своїми учнями? Виявляється, грає вона у КВК всі сімнадцять років, які працює в цьому колективі. Грають вчителі чесно і тільки з командою старшокласників.  

– Броніславо Володимирівно, як Вам, відносно новій людині, в консервативному колективі, в який Ви прийшли 17 років тому, вдалося сформувати вчительську команду КВК?
– Ця школа й справді завжди була дуже консервативною, тут працювали суворий колектив і керівництво. Сімнадцять років тому, коли я тільки прийшла, багато чого було «не прийнято». Одного разу я купила булочки і залишила їх на столі у вчительській, щоб колеги пригощалися. Мені тодішня завуч сказала: «Як ви можете! Булочки! В учительській!». І після кількох таких схожих зауважень я засумнівалася, чи знають вони, що вчителі також живуть і харчуються, як і решта людей? Тобто, ця школа довгі роки була «суворого режиму», а я хочу, щоб вона ставала теплою, вимогливою, але доброзичливою, щоб діти йшли до школи і не відчували відрази чи небажання. Стосовно ж КВК, то коли я тільки почала працювати, на роль капітана планувала іншого вчителя, чоловіка. А він мені сказав тоді: «Я не клоун, і публіку розважати не буду». Та після першої гри, коли побачив, як ми зіграли і який шквал емоцій і оплесків зірвали серед дітей, то прийшов і сказав, що хоче попрацювати у нашій команді.
– Як відреагували діти на гру?
– Їм достатньо було побачити, як на першій грі КВК я, завуч школи, перевдяглася в шорти і грала роль Елки із відомої тоді телевізійної програми Олега Філімонова «Елка і кореша». Я поводилася так, як вона, говорила жаргоном, знайомим дітям. Вони були у захваті!
– Хто пише вам сценарії?
– Перші сценарії нам писав Сергій Стахов. Це наш випускник (Сергій відомий, як резидент «Камеді клаб» під сценічним прізвиськом «Лось» – авт.). Коли формувалася перша учнівська команда, я ледве вмовила його брати участь в КВК. Думаю: хай хоч в команді грає, ніж буде коридорами тинятися. Так він і пішов з гумором по життю.

«Буду рити траншею без перерви, обіду і відпочинку»

– Ви і медик, і педагог. А ким у дитинстві мріяли стати?
– Я мріяла працювати з дітьми, а ким саме – якось і не замислювалася. Після восьмого класу, коли я навчалася в медичному училищі і закінчила його з відзнакою, то точно знала, що буду дитячим лікарем. А при вступі до інституту здала документи одразу в два, на різні факультети: медичний і фізико-математичний. Але в медичному мені не вистачило півбала. Так стала педагогом – головне для мене було працювати з дітьми. В процесі навчання мене ця сфера затягувала, подобалася практика в школах, робота з дітьми – це те, чого я хотіла.
– Не шкодуєте, що не стали лікарем?
– Ні. Цей вибір був для мене несвідомим, але я знаю, що життя скоригувало мої шляхи так, як мало бути. Коли я навчалася ще в училищі, могла робити будьяку організаційну чи паперову роботу, але коли бачила саму лікарню, мені хотілося бігти далеко і довго. Можливо, я була б і непоганим лікарем, але це мені коштувало б багатьох душевних сил.  
– Але педагогіка тоді точно багато втратила б…
– Я не можу такого сказати, тому що не настільки самовпевнена. Я знаю одне: все, що я роблю – роблю добре і від душі. Якби мені сьогодні сказали, що дуже потрібно рити траншею, сказали навіщо і я була би впевнена, що її справді треба рити, я б рила без перерви, обіду і відпочинку. Якщо бачу ціль і маю мету, для мене немає відпочинку, хвороби, а є тільки мета.
– Таке ставлення і до приватної справи, і до суспільної?
– Ні, тільки до суспільної. На особистому чомусь немає такого зацікавлення. Я дякую Богу, що в мене такі  хлопці (два сини і чоловік, – авт.), які можуть все робити самі. Синам не потрібно, щоб хтось бачив їхні успіхи, допомагав, вони самодостатні і розумні.


«Я була спокійною, але непокірною»

– Більше тридцяти років Ви навчаєте дітей, а якими були Ваші вчителі? Ви їх пам'ятаєте?
– Вчителів і дитинство не дуже пам'ятаю, в мене зараз настільки насичене життя, що, здається, кожен останній прожитий рік витісняє спогади про минуле. Але, разом з тим, дуже яскраво пам'ятаю свого директора школи, Володимира Чибиркіна. Він завжди був інтелігентним, охайним, гарним, з припудреним обличчям. Те, чого він з історії навчив мене до восьмого класу, я використовувала в інституті. Я й досі відчуваю, що він настільки велична людина, що до нього дотягнутися неможливо.
– Хотіли б його зустріти?
– Дуже хотіла б, щоб він мене зараз побачив і пишався мною, бо він багато вклав у мій розвиток і знання. Але, на жаль, я рідко буваю на Вінниччині, звідки родом, тому навіть не знаю, чи він ще живий. Йому зараз мало б бути років під дев'яносто.   
– Якою Ви були школяркою?
– Дуже тихою і спокійною дитиною, але разом з тим я завжди була трошки непокірною.
– В чому це проявлялось?
– В мене завжди на все була своя думка. Я її могла не висловлювати, але те, що я незгодна з тим, що мені кажуть, було видно по очах. Мама мені казала – не показуй очі. Хоча перед тим, як висловити своє незадоволення, я довго зважувала слова, думала.
– Вам це часто шкодило?
– Шкодило завжди. І досі продовжує шкодити (сміється).
– Ви з цим якось боретеся?
– Не борюся. В людини дуже коротке життя і багато чого потрібно встигнути зробити. Я відкинула для себе багато речей, які потребують лицемірства. Перестала робити вигляд, що я всім задоволена. Перестала робити «як треба, бо люди будуть говорити». Я не вважаю, що на це варто витрачати своє життя. Не вважаю, що потрібно гарно ставитися до тієї людини, яку ти не поважаєш. Не буду про це говорити їй в очі, і не тому, що я боюся, а тому, що вона й не зобов'язана мені подобатися. Я просто буду поводитися  відчужено.
Але мені дуже щастить на людей, і я завжди вірила, і до цього часу вірю, що більшість людей все ж таки добрі і гарні. Особливо діти – вони всі гарні, просто все залежить від того, як на них дивитися.
– Коли у Вас щось не виходить, Ви залишаєте справу і йдете далі, чи будете «тиснути» до кінця, поки все ж таки не зробите?
– Я не звикла відступати. Не хочу після себе залишати таких речей, щоб потім хтось сказав: «А пам'ятаєте, було те і те, чого вона не змогла зробити». Тому я, якщо можливо, таких речей намагаюся не залишати.
– Чого Ви навчали протягом життя своїх синів?
– Скажу чесно, ми з чоловіком їх ніколи не вчили. Тобто на словах ми їх нічому не вчили, але вони завжди поряд з нами, вони жили школою і знають, що це таке. До того ж, діти погано чують будь-які слова, вони більше бачать вчинки. Я вчила їх любити батьків так, як я люблю своїх. Батька я втратила, а мати ще жива, і я щоранку, перш ніж щось зробити, обов'язково телефоную і цікав­люся, як вона себе почуває, що їй потрібно. Протягом дня також, наскільки я не була б зайнята – кілька разів обов'язково маю подзвонити. В нас завжди є душевний зв'язок, бо бачимося не так часто, як би того хотілося. Цього вчу і своїх дітей.
– Що Вам найбільше подобається у Ваших дітях?
– Молодший ще формується як особистість, а в старшому подобається те, що він дуже любить людей і вміє з ними спілкуватися. Він просто задаровує людей своїми любов'ю, повагою і щирістю, завжди знаходить спільну мову будь з ким.
– Як сім'я ставиться до того, що Ви постійно на роботі?
– Одного разу, коли чоловік прийшов за мною до школи, йому технічка сказала: «Ваша дружина така хороша вчителька, але я б її на вашому місці з дому вигнала». Він каже, що просто не знав іншого життя, бо одружився зі студенткою, і так все життя вчителюємо разом. Вони мене розуміють і в нас ніколи не було з цього приводу проблем.
Моїм рідним цікаво бачити маму, яка працює, в якої все виходить так, як треба. Вони не уявляють маму в халаті, маму, яка товчеться вдома.
– Ви вдома «вимикаєте» в собі директора, чи теж керуєте?
– Я не вмію відключатися. Живу школою постійно, але вдома я суворіша з власними дітьми, ніж в школі.
– А хто у вас куховарить?
– У нас вдома така собі «домашня демократія»: якщо першим з роботи приходить чоловік, то їжу готує він, а якщо я, то готую я. Коли син молодший приходить і запитує: «Тату, що є поїсти», я іноді обурююся: «Взагалі-то, міг би й мене запитати, я теж давно вдома», але він звик, що більше готує чоловік.
– Він, до речі, теж сприймає Вас як директора?
– Він сприймає мене як вчительку, бо я завжди нею була. Але я йому дуже вдячна за розуміння. Ми з ним прожили 32 роки і мені здається, я не любила його так тоді, коли ми одружувалися, як люблю і поважаю його тепер. Він – дуже гідний приклад для наслідування. Тому мені є за чиєю спиною бути фанатичним трудоголіком.  
– Директорство Вас змінило?
– В директорстві я використовую всі вчительські «фішки» і нічого нового. Я з впевненістю можу сказати, що не прийшло і вже й не прийде захоплення владою. Просто я отримала можливість зробити те, що я хочу для цієї школи. Я люблю бути поряд з людьми і не вмію бути одна. А директор – він же завжди один. Мені в цьому плані дуже добре: за шістнадцять років, поки я працювала вчителькою у цій школі, сформувалися гарні стосунки з педколективом, тому зараз дуже легко. Я вже в цьому переконалася.
– А як з друзями?
– За останній рік, коли я стала директором, в мене дуже мало часу. Багато хто розцінює це як гордість чи небажання спілкуватися, а насправді, просто фізично не вистачає часу.  
– Ви амбітна людина?
– Я вважаю, що безамбітність – це безхребетність. Мати амбіції – це дуже добре, але вони повинні бути здоровими, до того ж, обов'язково підкріплені розумом. Якщо є розум і амбіції, все – вперед, працювати.
 

«Люблю  відпочивати,  але  мене потрібно  до  цього  примусити»

– З таким ритмом життя Ви взагалі колись відпочиваєте?
– Ой, з цим важко. На одинадцять днів їду на море, на сонце. А минулого року, коли мене тільки призначили, відпустка складалася з ремонтів подвір'я, паркану, туалетів, класів, музею і так далі.  
– Цього року вже відпочивали?
– Так, одинадцять днів. Мене примусово вивезли (сміється). Чоловік привів у туристичну агенцію і сказав: «Треба!». Спочатку я відмовлялася, але потім йому дуже дякувала. Я люблю відпочивати, але мене потрібно до цього примусити. Цього року ми з чоловіком вперше за тридцять два роки подружнього життя поїхали відпочивати вдвох. Нас діти просто «виштовхали» з дому.
– Де любите відпочивати?
– Для мене прекрасний відпочинок – це в класі, на уроці – серед дітей. А якщо стосовно відпустки, то дуже люблю Туреччину. Раніше ми відпочивали в Криму, але там щоразу мене хтось впізнавав і через весь пляж кричали до мене…