Віра в Бога й волонтерство витягнуло Миколу Поліводу з прірви, у яку він скочувався

Сьогодні, після буремних подій на Майдані та війни на Сході, є чимало волонтерів, яким небайдужа доля воїнів та тих, хто залишився у скрутному становищі. Прикладом такого самовідданого служіння людям є волонтер та місіонер Микола Полівода. Він розповів "Сімейній газеті" про труднощі та радості своєї нелегкої діяльності.

— Миколо Миколайовичу, що Вас підштовхнуло до волонтерської діяльності?

— До 30 років я вів не надто хороше життя. Проте кілька років тому випадково зайшов у греко-католицьку церкву у Мелітополі та побачив священника, який віддано служить людям, допомагає їм і морально, і матеріально. Саме його приклад став у моєму житті вирішальним. Перша волонтерська діяльність, якою я займався, була допомога безхатькам. Я збирав для них одяг, допомагав готувати їжу та роздавав її, допомагав під час гігієнічних процедур. Через це служіння Бог сформував у моєму серці любов до людей. Я неодружений, тому зміг повністю віддатися цій справі. З часом дізнався, що у Красилові на Хмельниччині діє місійна школа. Сюди можна приїхати і стати місіонером та волонтером. Не замислюючись, я вирушив в дорогу.

— Якою саме волонтерською діяльністю займаєтеся?

— Настоятель костелу, при якому функціонує школа, запропонував мені роботу з дітьми. Я працюю з молоддю, з дитячими будинками, із дітьми з родин, які опинилися у важких життєвих обставинах. Мені виділили два спортивні зали, де я навчаю дітей рукопашному бою. Але не для того, щоб навчити їх битися чи брати участь у змаганнях, а щоб у них формувалося розуміння правильного та неправильного, щоб діти формувалися як особистості. Вони вчаться дружити, розуміють, що таке взаємодопомога, а це дуже важливо в сучасному світі. Також ми разом займаємося волонтерською діяльністю, допомагаємо місту чи церкві. Приміром, нещодавно прибирали кладовище. Так працюю вже три роки.

— Волонтерську діяльність суміщаєте з основною роботою чи повністю віддаєтеся цій справі?

— Займаюся лише волонтерством. Завжди знаходяться люди, які можуть дати якусь пожертву. Я не женуся за статками. Монахи дають мені речі першої необхідності: мило, зубну пасту, щітку та виділяють 500 гривень на місяць. Мені цього вистачає. Коли їду у волонтерську подорож чи організовую її, завжди допомагає християнська громада міста. Наш центр відвідують близько 80 дітей. Щороку під час шкільних канікул намагаємося організувати для них цікавий відпочинок. Допомагають віряни та просто небайдужі.

— Як ваша родина ставиться до вашої діяльності?

— Моя родина задоволена, тому що зі мною відбулися колосальні зміни, тепер в мене з’явилося майбутнє. В минулому такого не було, адже я вів дуже розгульний спосіб життя, в якому домінували алкоголь, наркотики та гроші, це вело мене до прірви. Але витягла віра в Бога мене врятувала.

— Скільки ще займатиметеся волонтерством?

— Служитиму нужденним все життя. Одна з моїх мрій – відкрити центр адаптації для дітей-сиріт. Після виходу з інтернату їм нікуди податися. Я хочу створити місце, де вони зможуть набути якихось умінь та навичок, матимуть житло протягом певного періоду та отримуватимуть правову допомогу. Я хочу, щоб такі діти не ставали кримінальними елементами, а жили повноцінно, і такий центр допоможе їм знайти своє місце у житті.

— Ви допомагаєте лише сиротам?

— Ні. Організовуємо наших вихованців для будь-якої волонтерської діяльності. Приміром, допомагаємо сім’ям військових, які служать на сході, по господарству. Часто допомагаємо й іншим родинам, у яких немає годувальника чи просто потрібна допомога.

— Що побажаєте нашим читачам напередодні Нового року?

— Бажаю рухатись, творити добро, думати про оточення, а не лише про себе. Тільки так ми зможемо збудувати гідну країну.

Роман СІКОРА.